Реферат на тему:
"Особливості поезії міннезангу: напрями, жанри, основні мотиви"
Коли згадують про середньовіччя, то переважно уявляють собі закованого в лати лицаря з важким мечемрога, кам'яні громади феодального замку, виснажливу працю кріпака, сумовитий дзвін, що лунає за монастирською стіною, і ченця, який відрікся від мирських спокус. Залізо. Камінь. Молитви і кров.
Так, усе це, звичайно, так і було. Чимало в середні століття нагромаджувалося важкого, темного, нелюдського. Але люди завжди залишалися людьми.
Поетичне слово звучало в той час усюди — і в храмі, і в лицарському замку, і на міському торговищі, і в колі хліборобів. Митецькі співаки згадували про славних богатирів, що робили дивні подвиги. Люди різного звання і положення, жінки і чоловіки пекли про любов, про весну, про веселі і смутні події в людському житті. Так, видимо, обстояло справу вже на початку середніх століть.
Любовна лірика, правда не народна, а лицарська, у ХІІ ст. якось відразу зайняла одне із самих видних місць у літературі середніх століть. Цей розквіт світської ліричної поезії, що почався на півдні Франції, у Провансі, а потім охопив ряд європейських країн, знаменувало настання нового етапу в культурній історії середньовічної Європи.
Трубадури були першими куртуазними ліриками Європи. За ними пішли поети інших європейських країн. Серед них видне місце зайняли німецькі міннезингери ("співаки любові"), що виступили в останній третині XII століття. До цього часу у феодальній Німеччині склалися умови, благоприятствовавшие розвитку придворної лицарської культури. До початку XIII століття німецька куртуазна поезія, як лірична, так і епічна (лицарський роман), уже досягла чудового розквіту.
На загальному тлі європейської куртуазної поезії особливе місце посідає надзвичайно багата і різноманітна німецька поезія — міннезанг (пісня кохання). Міннезанг пройшов у своєму розвитку складний шлях, в якому виразно спостерігаються чотири найважливіші етапи: ранній міннезанг, що сформувався порівняно незалежно від мистецтва трубадурів (1150-1180 pp.); міннезанг, позначений сильним впливом романської, у тому числі й провансальської поезії (1 190-1200 рр); період розквіту (1200-1230 pp.); період кризи лицарської культури (1240-XIV ст.) Найвидатнішими міннезінгерами вважаються Кюренберг, Дітмар фон Айст, Генріх фон Фельдеке, Фрідріх фон Хаузен, Тангейзер та найвідоміший — Вальтер фон дер Фогельвейде.
Я твій в дні щастя й дні біди.
Нікого іншого не жди.
Тебе замкнув я в моєму серці,
А ключик зник, хто й зна куди.
Лишайся в серці назавжди.
Мистецтво німецького міннезанга, широко розповсюджене в XII-XIV ст., зародилося під впливом пісень трубадурів, але особливо сильний вплив зробила на нього народна культура. Основні вогнища цього мистецтва — Ейзенах, Відень, Вартбург (у 1207 р. у Вартбурзі відбувалося знамените змагання міннезингерів). Крім любовної лірики (яка поступалася в яскравості і безпосередності ліриці труверів), у середовищі міннезингерів існували релігійно-моральні притчі, сатиричні пісні, військові балади і т.п.
Будучи прихильниками світського мистецтва, міннезингери в Німеччині знаходилися все-таки під більш сильним впливом церкви, ніж трубадури і трувери у Франції. В іншому риси їхньої творчості були схожі: у піснях панувало одноголосся, ритм визначався в першу чергу ритмом вірша, роль музичних інструментів зводилася в основному до виконання вступів, інтерлюдій, постлюдій.
Найбільш відомий з міннезингерів — Вальтер фон дер Фогельвейде (1170 — 1230). Пісні його виразні, мелодично рельєфні і багато в чому родинні фольклору. Вперше в лицарській ліриці він оспівав любов до дівчини з народу. Одному із самих обдарованих міннезингерів — Вольфраму фон Ешенбаху (XIII ст.) належать художні обробки древніх кельтських і німецьких сказань, зокрема — про лицарів Грааля і про Парсифаля (згодом мотиви цих легенд використовує у своїх операх Р.Вагнер). У першій половині XIII ст. створюють пісні Вацлав Рютенський і баварський лицар Нідгарт фон Рювенталь. Популярністю користалися також міннезингери Райнмар фон Хагенау (учитель Вальтера фон дер Фогельвейде), Генріх з Мейсена на прізвисько Фрауенлоб (тобто той, хто роздає хвалу дамам) і його суперник Бартель Регенбоген. Плеяду відомих міннезингерів замикає Освальд фон Волькенштейн (1377-1445), майстер вишуканої (куртуазної) лірики.
На межі XIV — XV ст. у зв'язку з розпадом лицарства поступово загасає мистецтво міннезанга. Деякі його риси одержують нове втілення у творчості мейстерзингерів.
Зрозуміло, що міннезингери широко використовували досвід провансальських трубадурів, що вперше розробили концепцію куртуазного служіння, і їхній північнофранцузьких послідовників — труверів.
У міннезингерів, зокрема, зустрічаємо ми поетичну форму, що походить до романських зразків. Наприклад, розповсюджена в міннезингерів "пісня світанку" (тагелід) збігається з провансальською альбою, а строфічна любовна "пісня" наближається до кансону.
Разом з тим міннезанг (так починаючи з XVIII ст. називають німецьку середньовічну лицарську лірику) володіє рядом своєрідних рис: у ньому меншу роль, ніж у поезії романській, відіграє почуттєвий елемент.
Німецькі поети більш схильні до рефлексії, моралізації, до перенесення життєвих проблем у сферу умоглядних спекуляцій. Їх гедонізм носить звичайно більш стриманий характер. Нерідко їхні добутки пофарбовані в релігійні тони. Однак, як і поезія трубадурів, поезія міннезингерів була в основному світською. Поряд із провансальською поезією, вона з'явилася помітною віхою на шляху "свіцкості" європейської літератури середніх століть. Зустрічаються серед міннезингерів поети талановиті, тонкі, митецькі версифікатори й у той же час, незважаючи на відому схоластичну скутість, задушевні і прості, здатні радісно оспівати природу і любов чи ополчитися на всемогутню кривду. Ще і зараз охоче прислухаєшся до їхніх дзвінких голосів і цілком розумієш Ріхарда Вагнера, який звів їм величний пам'ятник у своїй опері "Тангейзер".
Варто помітити, що не відразу міннезанг підкорився вимогам куртуазії. Спочатку, поряд з напрямком власне куртуазним, зв'язаним із традиціями трубадурів, помітну роль відіграв інший напрямок, звернений до традицій вітчизняної старовини, близький до народних любовних пісень і навіть до героїчного епосу. Поети цього напрямку, що виник на південному сході Німецької імперії, не прагнули до складних, вишуканих форм, їхня строфіка проста, вірші звичайно зв'язані парними римами. На зв'язок з героїчним епосом вказує "нібелунгова" строфа, що зустрічається в поета Кюренберга, що діяв між 1150 і 1170 роками. Сам поет називає її "строфою Кюренберга", що дало привід деяким ученим вважати його автором однієї з ранніх редакцій "Пісні про Нібелунгів". Охоче звертаються старші міннезингери, і в їхн числі Кюренберг, до "жіночих пісень", що походять у древній культурній традиції. У цих піснях жінка звичайно ремствує на самітність, на те, що її залишив улюблений. У пісні Кюренберга "Цей сокіл ясний був мною приручений..." жінка порівнює улюбленого із соколом, що злетів під хмари. Узагалі концепція любові в поетів-архаїстів часом помітно відходить від куртуазних уявлень. У них у ролі ліричного героя нерідко виступає жінка, а те і дівчина. Саме їй призначено зітхати і молити про любов, у те час як гордовитий і суворий чоловік з легкістю її залишає.
Однак вже в поетів цього напрямку проступали куртуазні риси. Вони стали визначальними в куртуазній ліриці, що зародилася на Рейну, у безпосередній близькості від лицарської Франції, і надалі поширилася по всій країні. Одним з її творців був автор першого німецьких куртуазного роману "Енеїда" — Генріх фон Фельдеке (нар. у середині XII ст. — помер до 1210 р.). Утім, у його ліричних піснях, що писалися за зразком куртуазних пісень трубадурів, ще чуються відзвуки поезії німецьких шпільманів з її лукавими народними інтонаціями.
У меланхолійні тони пофарбовані любовні пісні Фрідріха фон Хаузена (близько 1150 — 1190), учасника хрестового походу, поета, що зіграв видну роль у розвитку куртуазного міннезанга. Порівнюючи себе з Енеєм, що багато випробував на своєму столітті, поет упевнений, що прекрасна дама, який він віддали своє серце, ніколи не погодиться стати його Дидоной ("ПРО, як вона була горда..."). До того ж щиросердечний розлад сушить поета. Одержимий любов'ю, він біжить від її, відправляючись у хрестовий похід. У служінні богу сподівається знайти він рятування від мирських хвилювань ("З моїм упертим серцем у сварці тіло...").
Тим часом наближається розквіт міннезанга. За Генріхом фон Фельдеке і Фрідріхом фон Хаузеном потягнувся довгий ряд поетів, що дуже вишукано оспівують "високу любов". Потрапивши в любовний полон, вони майже не зауважують навколишнього світу, вся істота їх виткана з любовного томління, з найтонших переливів почуття. Особливо характерно це для поезії Рейнмара фон Хагенау, названого Старим (близько 1160 — близько 1205), найвизначнішого попередника Вальтера фон дер Фогельвейде. Поет як би бродить по зачарованому колу поряд зі своєю любовною тугою. Пісні його — звичайно скорботні монологи, наповнені скаргами і пенями. Рейнмар не утомлюється ремствувати на жорстокосердість прекрасної дами, що хоча і приймає його служіння, але позбавляє його навіть самих незначних своїх милостей. Миготять роки, а єдине придбання міннезингера — це сумна сивина ("Нею жив я стільки років..."). Як і всякий закоханий, поет потай мріє про близькість, про те, що щастя йому коли-небудь посміхнеться. Але він подавлений тим, що пані не побажала оцінити його відданості, вірності і палкого серця. Але ж у світі навряд чи знайдеться любов, що була б сильніше його любові ("Пані я заклинаю стільки років!.."). І дарма наклепники беруть під сумнів щирість його любовних виливів. У любові — його життя, але також і його горі. Горі викидає із серця закоханого поета скорботні пісні. Іноді поету навіть починає здаватися, що любовна туга перетворила жар його серця в льодовий холод. Навіть весна не може совладать з його тугою. Для нього перестали цвісти квіти, замовкли співочі птахи. Вічна зима запанувала в його серце ("Від цих лих сум живий...").
Попри все те поет не відрікається ні від життя, ні від любові.