Діти Безмежжя

Бердник Олесь

Роман-феєрія

Слово до читача

Людино, ти воістину прекрасна!

Поглянь — навколо спадщина твоя. Поля безмежні, гори сніжно-білі, і синь морів, і тихий шум лісів. Усе — твоє багатство і оздоба, і ти — господар дивної краси. Іди, заквітчаний, до Сонця й до зірок, неси у серці во-гняні дарунки, складай їх радо на олтар Безмежжя.

Якщо ж тебе в дорозі запитають, хто ти і звідки йдеш, — відповідай: "Я є Безмежжя Вогняного Син! Із праху встав амебою німою, із вод правічних виповзав на сушу, рослиною, твариною ставав, щоб, зрештою, під-няти погляд вгору…

Природо-Мати! Привітай мене. Я твій єдиний син і спадкоємець. І був, і єсть, і вічно буду жить. Каміння на шляху, колючі терни, і тьма в серцях, і битви за свободу — усе це віхи пошуків моїх.

Позаду — глянь — мільярди років бою, смертей, любові, розпачу і мук. А спереду — я бачу знову прос-тір, а в ньому обрії, казкові, незбагненні. Вони мене хвилюють, кличуть, ждуть. Безмежжя! Не спинюся я ніко-ли! Дитя твоє, я знову йду вперед, оновлений, могутній і безсмертний!"

Так скажеш ти сміливо. Ці слова ти маєш право вимовити. Чуєш?

Бо ти найбільша цінність у Бутті. Ти Серце Всесвіту, його надія, розум.

Нехай на довгому, тернистому шляху лягають в землю горді шукачі. За ними йдуть на зміну і зростають сміливі послідовники — сини. Огонь відваги, мужності і віри оновлює їм душі і серця.

Єдиними стають шляхи планет, далеких сонць, туманностей сріблистих. Потоки Розуму у Всесвіті те-чуть, заповнюють урочисте Безмежжя. Колись були помилки і невдачі, колись були тирани і "боги"! Тепер тобі не треба сірих тіней. Ти — Всемогутній, Всюдисущий, Вічний!

Захочеш — сам утвориш Новий Світ, небаченими квітами засієш, заповниш музикою дивною його І буде все в твоїх руках, в твоїй державній, непоборній волі Вогнем священним, чистим Пізнання ти поєднаєш у Єди-ний Пломінь розірвану тканину Всебуття!

Ти — Батько й Син, ти — Витвір і Творець!

Книга перша. Драма безодні

Частина перша

На крилах часу

Всередині казки, як всі ми розуміємо, таїться правда, та якщо казку зламаєш, як іграшку діти ламають, то правди не знайдеш

М.ПРИШВІН

ПОРУШНИКИ ІНСТРУКЦІЇ

— Товариші, ви мене без ножа заріжете, — почувся плаксивий голос. На порозі виросла кругла постать директора Лисиці. Ріденькі брови благально морщилися на переніссі.

За дверима гриміла радіола. На прозорих дверях метлялися тіні танцюючих. Директор показав на них ру-кою, повчально сказав:

— Люди точно дотримуються інструкції А ви?

— А ми? — з усмішкою поцікавився огрядний сивий чоловік з гострим, пронизливим поглядом. — По-рушуємо інструкцію? Не бажаємо танцювати?

— Еге ж! І потім — на веранді чужі Хто? Звідки? — Директор строго поглянув на молодого хлопця в за-пиленому спортивному костюмі. — Це до вас, товаришу Гримайло?

— До мене, — підтвердив сивий чоловік. — Несподівана зустріч. Колишній мій студент. Дивлюся — йде берегом. Що за диво? Невже Іван Заграва? Гукнув — він Знаєте, де він тепер? У Космоцентрі. Буде літати на інші планети.

Директор з сумнівом оглянув худорляве обличчя, тонкий профіль хлопця, дивну сиву мітку в брові. Хм! Космонавт. Ніколи б не сказав. Звичайна людина. А потім дивись — слава на весь світ.

— Дуже радий познайомитись. Яким вітром сюди?

— Поряд — село батьків, — скупо сказав Заграва. — Прийшов на берег погуляти, покупатись.

— Ага. Ну що ж, гуляйте. Ми не заперечуємо!

Гримайло і Заграва перезирнулись, засміялися. Лисиця конфузливо посміхнувся, пірнув назад у двері і щільно зачинив їх.

— М-да, — зітхнувши, мовив Гримайло. — Так ми слухаємо, Іване, далі. Ви почали говорити про інші планети.

Сірі очі Заграви загорілися. Він оглянув присутніх, впевнено сказав:

— Я переконаний, що життя є на більшості планет і що воно вищого рівня, ніж у нас, на Землі. Давно вже пора відкинути егоцентричну думку, що ми, земляни, якісь особливі істоти.

Юнак, що сидів у затінку під великим фікусом, нахилився вперед, тонкі вуста його скривилися в скепти-чній посмішці.

— Дивно чути це від майбутнього космонавта. Я вважав, що ваша професія серйозніша!

— Не розумію вас, — знизав плечима Заграва.

— Ви знаєте, що наука не довела наявності розумних істот у нашій системі… крім Землі…

— Слава богу, хоч на Землі довели, — пробурчав Гримайло.

— І навряд, чи вони є, — вів далі скептичний юнак. — Досить того, що за всю історію людства ми не ба-чили прильоту гостей. А ці прильоти неминучі, якби інші планети були заселені…

— Прибульці були, — серйозно сказав Заграва. — І не один раз. Тільки шукати треба з відкритими очи-ма.

Юнак пирхнув.

— Тунгуський метеорит, малюнки на скелях, позначки на кістках! Чули, читали! Еклектика, вигадка, ка-зочки для дітей!..

— Є казочки реальніші від дійсності, — твердо одрізав Гримайло. — У всякому разі, наш друг Іван За-грава і такі, як він, перетворюють казочки Ціолковського в реальність.

— Що ви порівнюєте? — ображено вигукнув скептик. — То великий вчений, а то марення…

— Ідеї Ціолковського півстоліття тому звали маренням, — насмішкувато заперечив Гримайло. — А втім, що ми сперечаємося по-пустому. Іване, ви б завітали завтра. Раніше. Щоб не порушувати інструкції будинку відпочинку.

— Залюбки, — сказав Заграва. — До речі, захоплю деякі записи.

— Чудово. Співбесідники будуть. Тут відпочиває професор Сум, біолог. Дуже цікавий учений. Є молоді вчені. Розгориться суперечка.

— Я теж прийду, — продзвенів дитячий голосок з боку Дніпра. Присутні здивовано поглянули в той бік. Що за диво? Веранда опирається на бетонні палі над потоком ріки. Хто б це міг бути?

Гримайло перехилився через бар’єр, схопив когось рукою, витягнув на світло. Здивовані слухачі побачи-ли худеньку десятилітню дівчинку з чорними кісками і блискучими, трохи розкосими очима.

— Ти чого тут?

— Слухаю…

— Як пробралася? Ти ж упадеш у воду!

— Не впаду, — хоробро заявила дівчинка. — А впаду — випливу!

— Де твоя мама? Тобі вже спати пора.

— А я сплю! Вона не знає.

— Ай-я-яй! — посварився пальцем Гримайло. — Хіба ж так можна!

— А ви ж самі порушуєте режим! — засміялася дівчинка. — Я чула, як директор лаяв вас. Ага!

— Що тут скажеш! — розвів руками вчений. — Приперла до стінки.

Присутні засміялися. Дівчинка випручалася з рук Гримайла, шаснула за балюстраду.

— Я й завтра прийду, — почувся її приглушений голосок.

— Така прийде, — розчулено озвався Гримайло. — Ніяка інструкція не втримає.

Наступного ранку на подвір’ї будинку відпочинку був переполох. Зустрічали закордонних гостей. Це був кореспондент газети "Нью-Йорк таймс" Чарлз Нойс і його дружина Елен. Американець винюхував усе до тон-кощів: його цікавили і професії відпочиваючих, і вартість будівель, і зарплата прибиральниць, і пейзажі, і освіта самого директора, і харчування.

Лисиця супроводжував гостей, поважно давав пояснення. В кабінеті директора влаштували багатий обід. Нойс пив горілку, шампанське, ґречно відповідав на тости, бажав здоров’я господарям. Після того він гуляв понад берегом, направо і наліво стрекотав кіноапаратом, а потім забажав поговорити з відпочиваючими. Лиси-ця познайомив його з Гримайлом, який спочивав під кущем лози. Учений привітався, запросив сідати. Амери-канець безцеремонно сів на пісок.

— Ви, здається, академік? Це здорово. Дуже приємне знайомство. Я чув ваше прізвище в Нью-Йорку. Щось зв’язане з проблемою часу і гравітації. Так?

— Ви вгадали, — всміхнувся Гримайло. — У вас чудова пам’ять.

— Професійне, — похвалився Нойс. — Значить, це будинок для вчених, для визначних людей?

— Всякі є, — сказав академік. — У нас нема невизначних. Аби хороша людина була, а хто вона — ака-демік чи слюсар, — це не має значення.

— Так, так, — тонко всміхнувся Нойс. — Це відомі слова. Ну, а чим ви займаєтесь тут?

— Як-то чим? — здивувався Гримайло. — Відпочиваємо! Поправляємось. Гуляємо.

— А як ви дивитесь на міжнародне становище? На перспективи космічних польотів?

— Хм… Як я дивлюсь? Це вже, вибачте, довга розмова. Знаєте що… Коли хочете — залишайтесь до ве-чора. Ввечері у нас буде розмова на космічні і філософські теми. Послухаєте. Я висловлю і свою думку.

Очі американця заблищали цікавістю.

— Он як? Філософський вечір? Загальні збори? Це заплановано?

Гримайло всміхнувся, не звертаючи уваги на Лисицю, що благально махав руками, сказав:

— Не збори, а дискусія, суперечка. Розумієте?

— Абсолютно вільно? — здивувався Нойс.

— Абсолютно вільно.

— А… як це у вас говориться… Представник згори буде на вечорі?

Гримайло іронічно перезирнувся з Сумом, який прислухався до розмови, покашляв.

— Представник, якщо хочете, у нас буде. Тільки не спеціально, а випадково. Ось він — товариш Лисиця. Але нам він не заважатиме. Ви це хотіли сказати?

— Ні, ні! — розгубився Нойс. — Я просто так. Тоді залюбки залишусь на вечір. Це ж сенсація. Філософ-ський диспут у будинку відпочинку над Дніпром. Елен! Ти згодна?

— Хоч на місяць, — рішуче відповіла американка, радісно посміхаючись. — Під Нью-Йорком не знай-деш такого розкішного місця!

— Тоді до вечора, — попрощався Нойс, підводячись з піску.

— До вечора.

Лисиця повів гостей далі, докірливо оглядаючись па академіка і похитуючи головою.

ХИМЕРНА ДИСКУСІЯ

Як і вчора, гриміла радіола в залі для танців, але танцюючих було мало. Всі інші зібралися на відкритому майданчику. Прийшов біолог Сум — сухенький старий учений, запальний, насмішкуватий. Прийшло троє київ-ських юнаків-аспірантів з різних інститутів — біолог Ананій Шум, фізик Сергій Малина, філософ Петро Носенко. Зацікавився суперечкою і колгоспний агротехнік Корінь —ведмедкуватий, мовчазний чоловік.

Вечір був ясний, зоряний. Здавалося, навіть небо принишкло, зацікавившись дивним зборищем. Здалека долинала пісня. З дверей визирнув директор, усміхнувся, потер пухлі долоні.

— Так що? Може, оберемо президію? Відкриємо, так би мовити?

Почувся сміх. Гримайло махнув рукою.

— Не треба президії. Обійдемося. Так на чому ми зупинилися вчора?

— На житті, — задзвенів голосок за балюстрадою. — Життя на інших планетах.

Гримайло вдоволено засміявся, поглянув туди. У сутінках блищали очі дівчинки. Він витягнув її на май-данчик, посадив на коліна.

— Прийшла-таки, кирпата. Як тебе звати?

— Маня! Тільки я не хочу про себе. Я хочу слухати!

— Ти глянь! — здивувався Сум. — Скромна.

1 2 3 4 5 6 7