Сини Світовида

Бердник Олесь

Повість-легенда

ГЛАВА ПЕРША

СТРАШНА ЖЕРТВА

1

Від лісового городища в’ється вужакою стежечка поміж чагарями, поміж товстелезними дубами, через глинища і вузлувате коріння, мимо співучих струмків і спокійних озер. Йде по тій стежці Глиця — молодий воїн, гарячий бесідник, безстрашний звитяжець. Тільки йде не так, як в дитинстві ходив, — з веселою галасливою ватагою ровесників то за грибами, то виганяти молодих лисиць з нір, то збирати малину в душні, гарячі дні передосінні. І не так, як в юнацькі роки, — з гострою рогатиною і тугим луком, — вишукуючи сліди вовків та ведмедів. Йде він безоружний, зганьблений — руки зв’язані за спиною, голова схилена донизу, спраглі вуста міцно зціплені…

Горді дуби хитають запитливо буйним гіллям, тривожно шепоче тремтячим листям осика, плакучі віти беріз, дивуючись, опускаються долу, гнівно гудуть дзвінкими голосами стрункі велети-сосни.

Чим завинив ти, Глице? Що поганого зробив своєму роду-племені? Чи скривдив старого діда або маленьку дитину, чи не допоміг вдові загиблого вояка, чи, може, затаїв у серці недобру думу про зраду?

Глиця піднімає обличчя вгору, і сонячні зайчики весело іскряться на його блідих щоках. Сірі очі молодого вояка щиро дивляться в голубінь ясного неба, що проглядає поміж верховіттями лісу.

"Небо! Як чиста твоя далечінь, так чисте сумління моє перед родом-племенем, перед землею рідною!

Сонце ясне, Світовиде святий! Спопели серце моє своїми палючими стрілами, коли воно бодай трохи затьмарене недружніми помислами!

А зв’язали мене за правду, а ведуть мене на глум і смерть за вірність! Темні і дикі ще яровити, страх і ворожнеча роз’єднує їх, кидає на поталу ворогам — козарам і обрам. Тому й хотів я, щоб дух єднання ввійшов у душі старшин яровитських, щоб освітив їхні темні серця ясним променем братства…"

Вітер шелестить поміж чагарями, обвіває щоки Глиці ніжним подихом, куйовдить русяве волосся, щось шепоче над вухом. Що він запитує? Чом дивується? Вітер запитує, чому старшини племені не згодні єднатися з іншими племенами, чому не бажають розрізнені сили яровитів злити в одну велику силу, непереможну для степових напасників?

Ех, вітре! Вони не думають про долю нащадків своїх, вони не бачать далі городища свого, оточеного віковими лісами. А паче всього страхаються єднання жерці, бо тоді їм доведеться ділити славу і прибутки богів своїх з іншими жерцями.

Вітер зашелестів смутно і, сколихнувши густі хащі тернини, ліг поміж папороттю, мов задумавшись над гіркими словами Глиці. А сонце на мить вкрило обличчя своє хмаринкою, ніби стримуючи гнів, а потім, скинувши легкокрилу запону, ринуло дзвінко-золотим потоком крізь прогалину в густому верховітті і сповило постать Глиці ніжним сяйвом.

— Для чого ж ти підкоряєшся неправді, друже? Підніми голову вище, стрепенися, скинь пута! Я засліплю ворогів твоїх ясними променями, а ти — біжи, ховайся, рятуй себе від ганьби і смерті!

— Біжи! — шумлять непролазні чагарі терну і шипшини. — Поміж глинищами ти заплутаєш сліди, а ми затримаємо погоню…

— Рятуйся! — підбадьорюють Глнцю віковічні дуби. — Ми вітами своїми зупинимо ворогів твоїх.

Глиця чує голоси. Він важко зітхає, хитає головою.

Ні, не втекти йому. Сиром’ятний ремінь впився в руки, побите тіло відмовляється служити своєму господарю, а по боках — суворі погляди вояків і старшин. Навіть батько Глиці і два його старші брати йдуть у лаві охорони. Обличчя родичів суворі, очі опущені вниз. Вони теж осудили сина і брата за відступництво від роду-племені! Темні, нещасні люди!.. Ви не бачите того, хто хоче вам щастя і ясних днів, та слухаєте жерців і старшин, полонених владолюбними думами…

Тільки діти, що їх несуть на руках жінки, співчутливо і ясно поглядають на Глицю. Вони не розуміють, чому веселого і доброго вояка, який робив їм іграшки і розповідав дивні та страшні історії, ведуть зв’язаного до капища Ведмедя!

Еге ж! Глицю ведуть до капища родового бога Ведмедя, якому здавна поклоняється весь рід-плем’я. Що ж надумали жерці і старшини? Який жахливий намір зародився в їхніх серцях?

Стежка звивається поміж валунами і болотяними купинами. Ліс порідшав, охопив собою широку галявину з високим горбом посередині. На горбі височіє кам’яний поміст з стовпом, на вершині якого висічена фігура Ведмедя — покровителя роду.

Тут приносяться жертви Ведмедю, тут жерці і старшини моляться богам, прохаючи в них вдалого полювання або щасливого походу. Посеред жертовника біліє купа кісток. Там черепи биків, диких кіз, різних птахів, вепрів. Тільки черепи. А м’ясо забирають собі жерці, як плату за розмови з богами…

Чого ж старшини і жерці привели до капища жителів городища сьогодні? Яку жертву готують вони ідолу Ведмедя? Що будуть прохати в суворого бога?

Старший жрець, одягнений в шкуру ведмедя, вискочив на кам’яний поміст жертовника, високо підняв жилаві, сухі руки. Юрма оточила капище півколом, виштовхнула з себе зв’язаного Глицю і насторожено завмерла, впившись десятками очей в родового духовида…

2

— Діти Ведмедя! — високим голосом закричав духовид. — Чи всі знають, яка вина Глиці — зухвалого вояка, що повстав супроти племені свого?

— Всі! — прогула юрма, і багато злих очей вкололо зв’язаного яровита.

— За те, що підняв він руку на вільність роду, — ще голосніше закричав духовид, блискаючи поглядом з-під кошлатих брів, — за те, що продав душу і серце своє чужим родам, за те, що підбурював дружину нашу, старшин наших йти на поклін до недругів, за те, що лаяв поганими словами господаря лісів наших, домівок наших, роду нашого — могутнього і доброго Ведмедя, — старшини племені і жерці призначили Глицю в жертву богам!..

Жрець, викрикнувши останнє слово, на мить замовк, і луна заметалася над завмерлим натовпом. Діти Ведмедя, захоплені жагучими словами жерця, полонені облудними почуттями, підбурені предковічними пристрастями, вже втрачали здоровий глузд. Вони бачили не Глицю — хороброго і доброго вояка, штукаря і ремісника, улюбленця дітей і першого мисливця, вони бачили перед собою, на тлі капища Ведмедя, постать ворога, душа якого сповнена злих замірів, а серце зганьблене темними думками…

загрузка...

Духовид підійшов до Глиці, схопив сильною рукою за ремінь і різким рухом повернув вояка до ідола. Маленькі очиці торжествуюче і злобно блиснули.

— Відмовся від ворожих думок, Глиця! Покайся перед родом! Клянися вірно берегти заповіді племені, слухати старшин і жерців — може, тоді Ведмідь помилує тебе!..

— Покайся, Глиця! — заголосили жінки в юрмі.

— Покайся, сину, — похмуро обізвався батько, не піднімаючи очей від землі.

Глиця презирливо зиркнув на духовида, відступив від нього, огидливо пересмикнувши плечима. Потім поглянув на ясне кружало сонця і важко зітхнув.

— Темні і глухі люди, — сказав Глиця тихо, але слова його чули всі, — не бачите ви ні другів, ні недругів, не чуєте ви ні щирого слова, ні підступної бесіди. Чорний дух полонив ваші серця, закрив від ваших очей ясне проміння сонця! Вороги нападають на роди яровитів, полонять наших жінок і юнаків, убивають дітей і старих. Єднатися треба в ці дні, єднатися, гуртуватись, щоб загородити дорогу напасникам! А ви думаєте тільки про себе, про свій рід, доки мечі степовиків не нависнуть над вами!..

— Чули?! — гримнув духовид, заглушаючи голос Глиці. — Ти не хочеш каятися, а знову ображаєш весь рід брудними словами! Ти хочеш бути розумнішим і вищим від старшин, від батьків своїх! Досі вони мудро берегли рід свій од напасті і голоду, дякуючи піклуванню богів, так буде і далі! А ти захотів віддати нашу волю, наші багатства у володіння іншим вождям яровитів, зробити дітей Ведмедя прислужниками чужих родів!

— Смерть йому! — грізно заревла юрма, потрясаючи руками в повітрі.

Глиця з-під брів поглянув поперед себе. Серед того лісу рук були й руки батька й братів. Значить, ніхто не зрозумів Глицю, ніхто не відкрив очей своїх, слуху свого назустріч його словам.

— Прив’яжіть його! — пролунав наказ духовида.

Двоє помічників жерця схопили Глицю і потягли його до кам’яного стовпа. Довгим міцним ремінням прив’язали вони жертву під ідолом Ведмедя, внизу наклали велику купу сухого соснового та дубового гілля. Тим часом духовид в заглибині посеред жертовника, біля купи черепів, викресав у сухий мох вогню, розвів маленьке курище. Густий дим тонким сивим пасмом звився над помостом і потягся в небо. Юрма завмерла, проводжаючи настороженими поглядами той сувій. Духовид одступив крок назад, радісно закричав, показуючи рукою вгору:

— Боги приймають жертву, сини Ведмедя! Ви бачите — дим підіймається прямо в небо?!

Натовп яровитів заколихався, всі дружно впали на коліна. Доля Глиці була вирішена.

Духовид звичним рухом витяг з-під шкури ведмедя бронзовий келих і довгий ніж, підійшов до жертви. Намагався зустрітися поглядом з поглядом Глиці.

— Покайся, — прошипів злісно жрець. — Одне тільки слово…

Глиця не відповідав. Він дивився понад головами юрми, понад валунами і деревами, на ясну блакить небес. Ніби вбирав перед смертю в душу свою всю ніжність, всю широчінь, всю чистоту бездонної глибини.

"Прощай, небо… Я любив тебе ще змалку… Я шукав у твоїй високості відповіді на важкі, недитячі думи, я намагався побачити у твоїй далечі нові, принадні шляхи…

Прощайте, густі ліси… Ви співали мені в дитинстві чарівні думи, розповідали правдиві билини, вкладали в душу мою любов до краси…

Прощайте, озера — очі землі моєї. У ваших водах-зіницях шукав я відбитків власних думок… і часто знаходив їх. В ясні дні ви були ясними, в хмарні часи ви туманіли, ховаючи усміхнену блакить в глибину, а в бурю ви гнівно нахмурювалися, шаленіючи від гніву. Ви були схожі на душу мою…

Прощай, городище, прощайте, сини роду Ведмедя! Діти ваші зрозуміють мене… і згадають добрим словом, сумним словом…"

Але чому така тиша? Зупинилося сонце на небі, замовк вітер, завмерли в тривозі віковічні дерева, і навіть димок посеред жертовника перетворився в примарну сиву цівку, яка вперлася одним кінцем в кам’яний поміст, а другим сягнула голубого неба…

Духовид став на підвищенні поряд з ідолом Ведмедя, підставив до шиї Глиці священний келих і замахнувся ножем…

3

Глиця заплющив очі, очікуючи удару. Одна мить… і тьма обійме його… і навколо буде не ясний, широкий світ рідної землі, а довгі ряди померлих предків…

Спливали хвилини… Чи то мить видовжилася, щоб завдати Глиці зайвих страждань?! Чути крики і шум.

1 2 3 4 5 6 7