АРТЕМ ГАРМАШ
Роман
КНИГА ПЕРША
Щасти тобі, сину, на твоїй путі!
(З роману "Мати")
І
На станції Гребінка1 в вагоні нарешті попросторішало. Крім місцевих, гребінчан, висадились золотоношці, прилучани, пирятинці, яким тут була пересадка. І тільки тепер Бондаренко та Савчук, простоявши всю дорогу від самого Києва у тисняві в проході, знайшли собі місце, де сісти. Але найперше, звичайно, подбали про Гайового2. Його, хворого, ще раніш пощастило влаштувати на верхній, що для речей, полиці. А тепер Савчук пішов в той край вагона, щоб перевести сюди.
— Спить,— сказав, повернувшися за хвилинку, Савчук.
— Ну й гаразд. І не треба будити,— відповів літній чоловік у сибірській ушанці, але в самому легенькому піджа-ці. Потім звів голову до солдата на горішній лаві.— Так ви, товаришу, лежіть собі. Не треба поки що. Спасибі!
— Нема за що! — усміхнено відповів солдат. І затим, звісивши ноги, він пругко на руках спустився на підлогу. Молодий, стрункий, широкоплечий.— Залазь котрий. Мені вже недалеко.
— Федоре Івановичу,— зраділо звернувся Савчук до літнього чоловіка в ушанці.
— Лягай, лягай,— відповів той.— Я вже нехай, може, з Полтави.
Сказавши це, він одвернувся до вікна і якийсь час дивився крізь морозний узор на шибці у тьмяний, завірюхою закаламучений нічний степ. Потім одкинувся постаттю в куток і, уткнувшися обличчям в рукав, затих з рішучим наміром якщо і не заснути, то подрімати принаймні.
Але за думками не брали й дрімоти.
Події останніх днів у Києві давали немало матеріалу для роздуму. І насамперед — невдача з Всеукраїнським з'їздом Рад3. Пригадуючи тепер, з якими настроями та сподіваннями вони тиждень тому виїздили з Славгорода до Києва, Федір Іванович пригадував також, що, власне, і тоді вже ніхто з них не обманювавсь щодо труднощів, зв'язаних з проведенням з'їзду. Саме в день від'їзду телеграф приніс з Києва звістку про роззброєння з наказу Генерального секретаріату Центральної ради4 і вислання за межі України всіх по-революцій-ному настроєних військових частин Київського гарнізону. Ця звістка просто приголомшила. На партійному комітеті, спеціально з приводу цього за кілька годин перед поїздом скликаному, хтось навіть порушив був питання взагалі про доцільність поїздки тепер делегатів-більшовиків на цей з'їзд. Замість посилати трьох членів організації "кудись чортові в зуби" (адже видно, до чого готуються), чи не доцільніше негайно ж привести до бойової готовності всі наявні сили — запасний саперний батальйон та червоно-гвардійські загони — і, також несподівано, як вони в Києві, теж вночі, обеззброїти їхні частини — "вільне козацтво"5 та учбову команду 1-го українського запасного полку
Виникла суперечка. Дехто взагалі вважав цю пропозицію, з легкої руки Поповича, за "детский лепет". Але Гайовий (а його підтримала більшість, в тому числі і Федір Іванович) дивився на це інакше. Звичайно, про "сю ніч" не було що й думати: без підготовки серйозної, без зброї в достатній кількості — на це не можна було йти. І їхати до Києва делегатам таки треба. Але водночас треба і готуватися до неминучої, до збройної боротьби з радівцями.
Тут же, на засіданні, було виділено бойовий штаб і ухвалено сьогодні ж послати товаришів до Харкова по зброю. Просто з засідання рушили на вокзал.
А через ніч були вже в Києві.
З першого ж кроку Київ вразив їх своєю метушнею. По вулицях з оркестрами дефілювало військо з жовто-блакитними прапорами. І над будинком Педагогічного музею6, де містилася Центральна рада, тріпалося на вітрі жовто-блакитне полотнище. На тротуарах впадало в очі — серед вирядженої публіки безліч офіцерні, просто військових, напіввійськових: у студентському чи гімназичному пальті, але в козацькій, з зеленим чи червоним денцем, шапці. І навіть попадались (це бачили вперше славгородці) зовсім в оперетковому вбранні, ніби щойно взятому з реквізиту якоїсь трупи.
Багато делегатів ще не прибуло, але відкладати нараду делегатів-більшовиків уже не можна було: треба ж до з'їзду Рад закінчити, а крім того, були відомості про намір Центральної ради розігнати нараду. Тим-то розпочали роботу того ж дня. І зразу ж з доповідей з місць картина постала не така вже й сумна, як то здавалось під гнітючим враженням від київських подій. Щоправда, майже ніде, за винятком окремих місць, більшовикам іще і зараз не вдалося по-справжньому стати владою на місцях. Але в значній більшості Рад, принаймні в робітничих Радах, після останніх перевиборів, більшовики вже одвоювали у дрібнобуржуазних партій більшість. І вже пробували проводити в життя декрети Ради Народних Комісарів7. Гірш було в солдатських Радах. Тут "йде й досі верховодили прихильники Центральної ради, переважно українські есери8. Те саме було і на селі — в "Селянських спілках"0, через які вони намагалися впливати на все село. Але чимдалі це їм менше вдавалось. Уже перші "роз'яснення" Генеральним секретаріатом 3-го універсалу, за кілька днів перед тим з такою помпою виголошуваного найбасовитішими соборними протодияконами, примусили задуматись багатьох. На селі селяни ніяк не хотіли чекати з землею до Установчих зборів10, як то закликав Генеральний секретаріат. І тим більш, що в Росії після Жовтневої революції селяни, повиганявши поміщиків з маєтків, самі вже порядкували на землі. Про це дізнавались із газет, з розповідей солдатів, що чимдалі більш поверталося їх уже додому. Але есерівські газети писали інше. І про це ж говорили приїжджі "оратори" з повіту, всяко оббріхували Радянську Росію: базікали про голод і безладдя, яке нібито спричинили більшовики своїми декретами у себе в Великороси. І як висновок з цього — треба потерпіти, більш терпіли. А Центральна рада, мовляв, в обиду не дасть. Шуміли на сходах, кричали, сперечалися. Ночами трудні думи думали. Хто вірив усьому цьому, хто не вірив. Але всі потроху рубали ліси — хто на граблище, а хто п па цілу хату; міряли землю і де-не-де вже добиралися і до маєтків. І, звичайно ж, нічим не виділялися з них ті, що, одягнуті в сірі шинелі, тим часом ще стояли гарнізонами по містах. Багато цікавого розповіли товариші з місць. Під час роботи (на другий день наради) переважна більшість делегатів, збагачена колективним досвідом, стояла вже на вірній більшовицькій позиції, і по всіх питаннях було досягнуто домовленості. Тут же прийняли ухвалу — про ставлення до Центральної ради та про утворення на Україні партійного і радянського центрів. А також намічено було тактику па наступному з'їзді Рад, що завтра мав розпочатись.
А делегати з'їзду вже протягом кількох днів,— по залізниці, кіньми,— з'їздились цілими групами. Приїздили з найнесподіванішими мандатами: від сільських старост, від "Просвіт"'1, від "Селянських спілок". Мандатна комісія спробувала була анулювати такі мандати. Але це кінчилось сумно для самої ж комісії: її просто-иапросто розігнали і, захопивши бланки, далі вже порядкували самі. Те ж саме повторилося другого дня під час відкриття з'їзду. Не було найменших підстав це зборище випадкових людей вважати за правомочний з'їзд. Більшовики заявили про це і залишили засідання.
На другий день Центральна рада одержала по радіо "Маніфест Раднаркому до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної ради"12. Вказуючу на цілий ряд ворожих дій: дезорганізацію фронту, озброєного війська на Дон і заборону проїзду радянських частин, роззброєння революційних частин у Києві,— Рад-нарком попереджав, що в разі, коли це не буде припинено, він буде вважати раду в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні. Члени ради заметушились. Залишений напередодні більшовиками з'їзд було скликано в міському театрі з кричущою пишнотою. За столом президії цілим "сузір'ям" сяяли генеральні секретарі. Серед них — Винниченко , Петлюра14.
А тим часом більшовики на нараді, що відбулась напівлегально в Будинку профспілок, домовлялися, . що далі робити. Роз'їздитися по місцях — про це не можна було й думати. Продовжувати роботу в Києві було неможливо: з хвилини на хвилину вже можна було чекати арешту. Тим-то пропозицію харків'ян переїхати всім складом до них у Харків, щоо разом з делегатами обласного з'їзду Рад Донецько-Крийорізького басейну продовжити роботу по створенню всеукраїнського радянського органу влади, було прийнято без заперечень, одноголосно. Просто з наради невеличкими групами й рушили на вокзал...
Одноманітно вистукували колеса на стиках рейок. Безладний клекіт голосів у вагоні від утоми вже навіть не сприймався як гомін, а ніби шум далекої порожистої ріки. Навівав дрімоту. Проте Федору Івановичу ніяк не вдавалося заснути: облишив думати про Київ, своє місто виникло в уяві — Славгород,— хвилюючи невиразною якоюсь тривогою. Ще в Києві він обстоював те, що їхати до Харкова всім з їхньої делегації ніяк не слід. Котрогось із трьох неодмінно треба відрядити додому (як це робили майже всі делегації з інших місць). Час тривожний. І хтозна — не орієнтовані як слід в обстановці,— чи не нароблять там товариші якихось дурниць. Гайовий не поділяв його побоювань, Гайового підтримав Савчук. І таки одговорили. Гуртом написали листа Мирославі Супрун, яка лишилась у комітеті за Гайового, і оце в Ромодані треба буде знайти когось, щоб передати лист отой у Славгород.
На цьому Федір Іванович трохи заспокоївся. А далі, якось несподівано для самого себе, і задрімав. Та ненадовго. Кинувся зненацька від якогось різкого звуку. Кліпнув очима і не міг збагнути, що то могло бути. В купе всі спали. Так принаймні здалося йому. Але ось солдат, що досі сидів нерухомий в напруженій позі, стиха ворухнувсь. Тихенько вийняв сірника з коробки. (Отож нею необережно він і скрипнув був). Потім обережно чиркнув сірником, закурив і освітив вогником обличчя Бондаренка. Зустрівшись несподівано з настороженим поглядом Федора Івановича, він так знітився, що відразу не догадався і сірник загасити. Якусь мить напружено дивились в очі один одному, аж поки сірник не погас.
— Пробачте,— перший озвався солдат.— Може, це я і розбудив вас?
Чоловік в ушанці промовчав. Тоді, кілька разів зряду затягнувшися цигаркою, знову обізвався солдат:
— І ще раз пробачте. Ну, а спитаю-таки. Де я вас бачив?
— Не знаю,— відповів трохи здивований таким запитанням Федір Іванович.
— Од самої Гребінки з голови не йде.