МАТИ
Роман
І
Удовина хата — край села.
За економічеськими ожередами дорога з степу круто зривається вниз — гребля внизу під високими вербами з млинами ліворуч на великому ставу. Обіч, по цей бік ставу, од степу, розляглась по схилі князева економія цілим містечком цегляних будинків. Далі — став підковою огинає віковий парк, що потягся поза селом аж до лісу, і за деревами на взгір'ї біліє палац князівський. Праворуч від греблі з-під млинів вода з шумом падає в глибокий яр, і в'ється далі шумливим потоком понад селом, і губиться з очей аж ген, де в щілину яру видно шмат лугу і за ним вдалині під лісом село Ліщинівку. Просто з греблі — вигін з низькою старою церквою, з будинками школи, волосного правління, крамниць під червоною бляхою. А навколо вигону густо наліплено хат у балці, вони поп'ялись і по схилі аж під ліс, і понад яром од греблі.
Перша хата в ряду од греблі над яром — ото й удовина: похила, під зеленою од моху стріхою, наполовину рублена, з маленькими більмуватими віконечками — стара, й ветха. Таких уже мало де є, хіба що по старих степових хуторах та на картках із серії "Виды Малороссии"1. От тільки не зеленіє за хатою вишневий садок, що його неодмінно намалював би художник, та не цвітуть буйним цвітом рожі аж під саму стріху, що їх так щедро наляпав би він фарбою. Ніколи удові вбогій кохатися на рожах. Он попід тинами сухий бур'ян треба б ізжати на паливо та на вгороді соняшничиння повиривати. І то — все ніколи. І обжала, і обмолотила людей, а впала осінь — із прядивом упорує. Кожної днини у вдови з ранку до ночі хата на кілочку2, а в дворі самий Остапко на хазяйстві.
Малий, а все він собі щось там господарює. Біля призьби в нього і хата своя, і ціле хазяйство, та не якесь злидарське — в загоні не одна пара волів круторогих із старих огірків, плуги й рала. Запряже й виїде на вгород на картоплище, а там у нього й лани свої розлогі, і балки — є де в отаві й воли попасти. От тільки собі навіть на харчі ніяк не нахліборобить Остап. Як випряже на обід та пустить воли в балку, сам не йде до себе в хату, а одчинить з призьби кватирку і витягне з маминої хати чималий шматуряку хліба, що мати синові залишила на лутці. О!— тепер живе козак! Під'їсть, засне на часинку, як і слід статечному господареві, а тоді й знову запрягатиме, бо ще орати та й орати.
А мати прийде додому аж увечері. Ще на перелазі стріне Остапко матір: з дитиною ж, і в другій руці глечик із кисляком на вечерю синові — ніяк самій. Остапко візьме глечик у матері, радий і скучив. Скучила й мати — покладе руку йому на голову, дивиться любовно й спитає:
— Що ти робив, сину, що такий замурзаний увесь?
— Та... все орав,— відмовить неуважно. Мати всміхнеться й похитає головою:
— Хліборобе ти мій нещасний,— і рушить до хати, а слідом і Остап іде тихо й обережно .з глечиком поперед себе.
Як нагодує дітей та покладе спати, сама не лягає ще. До пізньої ночі або миче в сінях мички, або — оце вже стала прясти вечорами. Сяде проти вікна на лаві од порога, і загуркотить журливо прядка до півночі, а жінка тягне з переділки нитку тонку й безкраю, самотня в непередумних удовиних думках. Хіба що тінь на стіні. Та яка з тіні радниця: сидить за спиною, хитається тихо, а спитати поради, тільки журу розведе. Хай їй! уже краще самій. І чого-чого не передумає удова отак сама собі в довгі осінні ночі.
Двоє дітей — треба виростити, до розуму довести. І одна ж однісінька в отаких злиднях. Ще тепер, поки молодша... Та в такій роботі незчується, як і старість із неміччю прийдуть. Сини по наймах, по заробітках розійдуться. І знов сама, одна-однісінька, як трухлява верба край дороги. А ще ж... мов так і недавно в батьковій хаті, дівоцтво. Хлопці-брати порозходились із дому: старший, Пилип, у прийми пристав в інше село, а Федь замолоду в місті на заводі. Лишилась одиницею — приймака прийняли. Потім невдовзі батьки померли на однім році, а згодом і чоловіка не стало (за межу завівся з Гмирею, та й... привезли вже з степу тіло саме). Лишилася сама з дитиною. Жила собі... Багато про життя не роздумувала. Про себе одне знала, що як не судилося їй життя щасливе, то буде вже так. І щоб серця не ятрити марно, то навіть у минуле не оглядалася. А про малого свого так само вперед у мислі не забігала. Жила собі, як жилось. Та думала, що вже так воно й буде. А воно — ні. І не ждала такого, і в думці не покладала, а воно враз, таке трапилось!..
Іноді ще й зараз аж.самій не віриться Катрі, що воно справді сталося це, а не в сні приверзлося. Аж спинить прядку, гляне на піл;: ні, таки висить колиска під сволоком над полом — Артемкова. Не приверзлося! Зітхне й похилиться над гребенем у задумі. Потім ізнов прясти стане, але й у роботі тепер уже від спогадів не втече — встають та й встають у пам'яті цілі картини з недавнього минулого, стільки вж£ разів передивлені жінкою, але й досі хвилюючі. Не раз за цей час у Катрі й нитка урветься, і шнури на прядці спадуть
...Було це минулого літа. Воно ще й раніш, відколи овдовіла Катря, зразу й став чіпати її Юхим. Ніколи не пропустить. Чи з степу вертається увечері жінка повз кузню (за коваля був Юхим Гармаш у економії, кузня од дороги зразу ж біля греблі)— як побачить Юхим, завжди якось зачепить, хоч "добривечір" гукне. Чи сам у неділю, з села вертаючися пізненько повз Катрин двір,— неодмінно підійде, постоїть. І вже б із чого не почав, на одне зведе. Але Катря "не з тих", як вона сама йому зараз же сказала. На поважну мову і в неї знайдуться.слова, а на залицяння одно в неї — зниже мовчки плечима з досадою. Часом таки й не витримає — дорікне:
— І де твоя совість, Юхиме! Дома жінка хвора, води кухля немає подати кому (у коваля жінка розбита паралічем лежить от уже більше року), а ти ось парубкувати зо мною.
На тому й розійдуться до нової зустрічі. І отак це тягло-ся в них аж до минулого літа. А влітку торік несподівано все якось так було склалося...
Гостював саме того літа в учителів брат учительки, До-кії Петрівни,— художник. Річ звичайна. Але на глухому селі й це подія — балачок про нього! Три роки тому, як приїхала Докія Петрівна з чоловіком у школу, теж розмов було: дворянка, а за мужиком! (Макар Іванович Діденко сам з села Князівки родом, фершалів син.) Дивно було тоді вітро-балчанам. Потім звикли — така собі проста Докія Петрівна, з людьми не горда і з дітьми лагідна. Зате брат, Сава Петрович, зразу видав породу. З селянами погордий,— ніколи не бачили, щоб чи зайшов до кого у двір (хіба що до багатіїв), чи щоб на вулиці заговорив. Мало його й видно було. Удень звичайно дома сидить — все малює. Вечорами любив гулі на вулиці. А воно гулі відомо які на селі, та ще в жнива, хіба що в неділю. То Сава Петрович могорича поставить хлопцям-заводіям, а вони й дівчат зберуть, поспівають і в будень на вулиці проти школи. Вийде й він до молоді. Співати не пристане сам, послухає тільки, а потім критику наведе: мовляв, поганих і пісень співають (все йому коли б старовинні), і мова в них не чиста — не як у них, мовляв, на Київщині, і одіж не подобається. А найбільше на дівчатах: кофточки, спідниці. "Що то за дівка, як не в гаптованій сорочці та не в дукачах!" Часом знайдеться бідова з дівчат. "Чом не так! І ми б не від того. Та шкода, що гаптувати ніколи собі,— все чужим гаптуємо!" І ще підтримає котрась: "А де ж дукачів узяти?" То Сава Петрович на це їй: "Іди, над вухо скажу, навчу де. Так одразу й найдемо дукача першого! Трудно перший знайти. А там уже й других учитимеш!" Перезирнуться дівчата — догадатись не трудно, на що натякає. Яка зразу з образи й піде з улиці. Та й інші аж принишкнуть зніяковілі, тільки тісніше зіб'ються в коло та й наче одгородяться од нього піснею.
Але Сава Петрович певний себе. "Вода й камінь точить, то гроші й подарунки дівочу впертість і поготів". Разів кілька опікся. А проте хто зна,— може, йому й не завжди отак обходилось. Хіба ж не було Легейдам: викинула стара одіж провітрювати, а з рукава доччиного кожуха червоніє щось — хустка! Новісінька, ще й ярличок з ціною не одірваний. До дочки. Та й призналася, що Сава Петрович подарував. Іще добре, що хоч не пізно виявилось — ще тільки улещав. Порубав батько хустку сокирою, дочку ту бив уже, бив. Слава по всьому селу. А Саві Петровичу й нічого, як з гуся вода. Навіть другого дня в неділю й відправи в церкві не пропустив. Як завжди, шушукався на криласі з попівною. І так, як завжди, і на жінок поглядав скоса.
Ловила й Катря на собі його погляд не раз — настирливий. (Отоді вперше і побачила.) А вдома, після церкви, не встигла ще й поснідати, прибігла сторожева дівчина: Докія Петрівна послали, мовляв, діло якесь є. Катря зразу й подумала на Саву Петровича — його, мабуть, штуки. Відповіла дівчині непевно — нехай, мовляв, пробачить, ніколи зараз. Потім згодом подумала й інше: чого б таки той Сава Петрович? Може, і справді діло яке в учительки є до неї. Повагалася трохи, а нарешті й пішла-таки в школу.
І тільки в двері в кімнату, як назустріч з канапи підвівся Дорошенко Сава, привітний, і мерщій до неї:
— Дуже приємно познайомитися. Ви Катря?
— Катря,— відповіла й подумала: "Уже й ім'я знає. І на "ви". Який ввічливий!" Потім звернулась до Макара Івановича — сидів він тут же в кімнаті^ біля вікна, з газетою в руках.— А де ж Докія Петрівна?
— Зараз зайде. Сідайте, Катре.
Вона сіла на стілець. Помовчали хвилинку. Перший обізвався Сава:
— А вас, Катре, справді, наче сам бог сотворив для цього: позувати художникові. У вас буквально все на своєму місці. У пропорціях просто класичних. І навіть бюст — ніяк не подумаєш, що перед тобою жінка, яка вже годувала груддю,— як у дівчини. Ви даруйте мені за цю одвертість
Катря. трохи знітившись, знизала плечем.
— Але я говорю з вами так одверто,— вів далі Сава,— бо хоч ми і вперше бачимось, але ж не зовсім чужі. Я б сказав навіть — замалим не родичі.— І на здивований погляд Катрі відповів:—А через Павлушу.
— Он ви про що...
— Я так і ставлюсь до вас, як до члена нашої сім'ї. У якійсь мірі.
— Дякую.
Зачувши розмову, з суміжної кімнати вийшла Докія Петрівна з дитиною на руках. Оце ж і був отой самий Павлу-ша, годованець Катрин. З першого ж дня як народився він, лікар заборонив Докії Петрівні годувати груддю, слаба була після родів.