АРТЕМ ГАРМАШ
Роман
КНИГА ПЕРША
Щасти тобі, сину, на твоїй путі!
(З роману "Мати")
І
На станції Гребінка1 в вагоні нарешті попросторішало. Крім місцевих, гребінчан, висадились золотоношці, прилучани, пирятинці, яким тут була пересадка. І тільки тепер Бондаренко та Савчук, простоявши всю дорогу від самого Києва у тисняві в проході, знайшли собі місце, де сісти. Але найперше, звичайно, подбали про Гайового2. Його, хворого, ще раніш пощастило влаштувати на верхній, що для речей, полиці...
Читати повністю →
Роман
За кілька перегонів до станції Ганівка Давидові Мотузці вперше після міста та казарми степ війнув просто в лице міцним духом землі та рум'яних щік з морозу, з ранку, сонячного, осіннього.
Це на якійсь глухій станції у вагон увалилася ціла юрба дівчат. Либонь, з буряків. Бо у вікно бачить Давид — на станції цілі кучугури навалено їх, і ще підвозять, скидають. А в дівчат — клуночок у кожної. Вони в чорних стареньких свитах, у брудних спідницях з полотна сирового й босі...
Читати повністю →
В ЧЕРВОНИХ ШУМАХ П'єса на 3 дії
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Марійка — сільська дівчина.
Батько.
Мати.
Петро — брат Марійчин, червоноарміець.
Андрій — сільський парубок, партизан, коханий Марійки...
Читати повністю →
І рано ж як дітвора заметушилась на вгороді! Ще сивіли роси на гичці картоплі, на капусті, на бур'янах попід парканом. А сад білий — в цвіту—рожево забарвився: сходило сонце. І на шибках дитячого будинку сонце поклало червоні мазки.
І діти рожеві.
Поливали грядки. На перехресті стежок стояв шаплик великий з водою. Звідтіля набирали в поливальниці, в цеберки, а з цеберок горнятком тоді чи кухликом. І кущики обхлюпували. Малеча — хто з чим: з кухликом, з мисочкою...
Читати повністю →
МАТИ
Роман
І
Удовина хата — край села.
За економічеськими ожередами дорога з степу круто зривається вниз — гребля внизу під високими вербами з млинами ліворуч на великому ставу. Обіч, по цей бік ставу, од степу, розляглась по схилі князева економія цілим містечком цегляних будинків. Далі — став підковою огинає віковий парк, що потягся поза селом аж до лісу, і за деревами на взгір'ї біліє палац князівський...
Читати повністю →
Оповідання
В нього очі наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками. Це — Пилипко. А ще — сорочечка, штанці на ньому із семірки, полатані-полатані. Бо — бідняки. І хата ген за тином розваленим така ж полатана і вбога. А за нею до левади — клаптик городу — кущі ступити ніде... Це так було, так є. І є ще десь у степу шмат "панської" землі (як революція стала — з комітету дали), і на ній зараз хвилюється жито й пшениці ярої смужечка...
Читати повністю →
Оповідання
Оксані — радість: мати одрізала з полотна хустку, а порошком пофарбувала в червоний колір. Вийшла червона хустина.
На тину висіла, коли дівчина пригнала з степу на обід, — сохла. А зразу ж за тином буйно цвіли рожі червоними квітами. І то з одної ніби пелюстка зірвалась — упала на тин. Така то хустина.
Дівчина аж усміхнулася, як вгледіла. Швиденько загнала скот у загороду та до хустки мерщій. Лап, — вогкенька ще. Ну, та нічого, і на голові висохне. Ось вона скачає її...
Читати повністю →
Панський лан. Спека. (В жнива.)
Важко впряжені в коси цугом, повзли ми, батуючи золоті скиби чужого збіжжя. Падали колоски, і в шелестінні їх — брязкіт бокалів вина... Скигління голодної дітвори: хліба!.. Трояндовий сміх жінок-красунь... Тужне зітхання з-під дрантя...
Падали колоски, важко гальмуючи коси. Рвалися м'язи під латками. А позаду по ниві — краплі нашого поту — сно-пи-снопи,..
Важко.
Ти зупинився. Помантачив косу й онімів — принишк.
— Чуєте?
— Що? Прислухались...
Читати повністю →