Жирафеня Берізка

Слабошпицький Михайло

Сьогодні мама прийшла з роботи й ще з порога сказала:

— А яка в нас новина! Ти й уявить собі не можеш... Приходили навіть кореспонденти — про неї в газеті скоро напишуть!

Я відразу зрозумів: почую щось цікаве.

Але мама мовчала. Спершу помила руки, згодом почала готувати вечерю.

Я ходив за нею слідом по квартирі й допитувався:

— Яка ж та новина? Ну, яка вона?..

Мама завжди так: почне щось казати, а потім раптом замовкне. Щоб мені закортіло ще більше. Щоб уже ніякого витерпу не було чекати. І де в неї взялася та звичка? І як би це її перевиховати? Щоб вона відразу все мені розповідала. Отак: зайде в квартиру і каже: "Андрійку, ти знаєш, а в нас ведмідь Гоша втік!" Я знаю, що звірі в зоопарку ще не втікали. Але це так, наприклад. Або: "Андрійку, ти знаєш, наш слон Бурумбур поступив артистом у цирк..."

Так нанервуєшся, доки мама нарешті все розкаже!

Чистить картоплю і все ще не розповідає ту свою новину.

— А що там у нас у школі сьогодні?

— П'ятірка і четвірка! — швиденько відповідаю і прохально дивлюся на неї: — То що за новина, мамо? — Я аж дихати перестав.

Вона усміхається. Знаю, що нарешті вже скаже.

Я часто ходжу до мами в зоопарк. Знайомий там з усіма звірами. Шкода, що вони не вміють говорити, бо розповіли б вам про мене.

Цікаво, що б звірі сказали, якби їх запитать про Андрійка Кононенка? Тобто про мене. Це тільки уявити можна.

Старий і завжди сонний лев Гургун, якому я кидаю в клітку м'ясо, розповів би, що він дуже радіє, коли мене побачить. Ще б не радіти! І я б на його місці зрадів, якби мені хто морозива ще одну порцію приносив. А для нього м'ясо — як для мене морозиво. Улюблена страва.

Сердитий тигр Барбарис, що літає по клітці, як вихор, і молотить хвостом об залізні прути, аж грім лунає, сказав би про те, що при мені він стає тихесеньким, наче кошеня. До того тихесеньким — аж усі довкола дивуються та запитують, що ж це таке тигр забачив. А Барбарис зазирає мені в руки, мов сорока в кістку, і якщо загледить там свій ласий шматочок, то муркоче, потягається й очі мружить од задоволення.

Великий, красивий, пухнастий, очі горять — прямо казка, а не тигр!

Він, мабуть, сказав би: "Дякую Андрійкові, дякую... Наш Андрійко — найбільший молодець!"

Чомусь мені здається, що він саме так сказав би. Не знаю і чому.

Горила Турдуна Велетнівна завжди сидить набурмосена в кутку клітки. Вона дуже стара. Певно, аж утомилася од своєї старості. І її вже не цікавить ніщо на світі. Чухається обома лапами і ні на кого не дивиться. Турдуна Велетнівна не помічає і коли я підходжу. Тільки як тихенько свисну, вона знехотя зводиться на весь свій зріст. Підійде, подивиться на Мене згори вниз і мовчки вистоює, доки одержить своє.

Турдуна Велетнівна, мабуть, сказала б так: "Кононенко — справжній товариш, він мене не забуває..."

А маленька мавпочка Крихітка завжди нетерпляче верещить мені назустріч, лапенятами вимахує, наче птах крильми, підстрибує, корчить смішні гримаси і навіть сердиться, що я так помалу до неї іду. Крихітка любить поласувати горіхами і кидати в мене шкаралупою. Вона — найбільший бешкетник на весь зоопарк. І найвередливіша вереда.

Коли мені вдома щось не подобається, мама каже, що я дуже схожий на свою улюблену мавпочку.

— Точнісінько, як твоя дорога Крихітка!..

— Мамо, я ж не верещу, як вона!

— От тільки не верещиш, а то все як у неї. Вона як не повередує, то їй і в голови низько! А ти цього, мабуть, у неї навчився. Такі вже ви однакові часто стаєте...

Цікаво, чи захотіла б щось про мене сказати Крихітка?

Звичайно, захотіла б! Чом би їй не сказати добре слово про того, хто їй давав стільки горіхів — гори вже їх перегризла...

Крихітка також подякувала б мені. А при тому ще, може, і сказала б щось веселе. В неї така манорія.

— Мамо, то що ж воно за новина? — запитую вже майже сердито. Бо скільки ж можна мене мучити?!

— У нашої жирафи знайшлося жирафенятко,— нарешті каже вона.

— Це ж у якої?

— Та я не можу позапам'ятовувати всіх тих імен, що ти звірам попридумував. Понакручував їм усім таке, що і язик поламається, доки вимовиш!

— У якої ж це жирафи? — перепитую я.— Може, в Каланчі?..

— Точно, у неї... Тепер уже й згадала, як ти її називаєш.

— У Каланчі — жирафенятко! Оце справді весела новина. І яке воно — малесеньке-малесеньке?

— Атож, малесеньке-малесеньке,— сміється мама.— Тільки на цілу голову вище за мене.

— Ого! Отаке завбільшки жираф'яче немовля?

— А ти ж як думав! Жирафа-мати он яка в нього...

І ось ми йдемо в зоопарк.

Швиденько оббігаю Гургуна, Барбариса, Турдуну Велетнівну, Крихітку. Навіть і слова їм не кажу. Кидаю харчі — і назад.

Дуже мені хочеться якнайшвидше побачити жирафенятко.

Ось уже й металева загорожа, де живуть жирафи. А над нею високо стримлять їхні голови на довгих шиях. Такі вони кумедні, що до них ніяк не звикнеш.

До левів, тигрів, мавп, слонів легко звикаєш. А от до жираф — ні.

Начебто вони якісь не справжні. Такі химерні, що й у голову не вкладається. Чомусь такими мені уявляються марсіани. Якщо вони є, звичайно.

Посеред однієї загорожі лежить жирафеня. А над ним стоїть Каланча. Голову задерла високо і дивиться на мене так, ніби я в неї щось украв. Не впізнала, чи що...

— Каланча! Каланча! — гукаю, а вона й не змигне.

Так же непривітно дивиться, геть знати мене не хоче.

— Чого це вона? — запитую маму.— Наче сердиться на мене чомусь.

— Заспокойся, вона не сердиться,— відповідає мама.— Жирафа боїться за дитину.

— Чого ж це за неї боятися? Я ж їй нічого поганого не зроблю!

— А вона ж того не знає.

— Не знає!.. Повинна б знати!

— Візьми та й розкажи їй.

А жирафеня таке гарнесеньке — геть у плямах, як і Каланча, очі проти сонця світяться і вушка на голові тремтять.

Лежало-лежало, потім повело головою в мій бік і стало придивлятися. Так уважно, начеб воно вже десь мене бачило. І Каланча вже якось миролюбніше позирає. І губами поводить. Може, вибачення хоче попросити за непривітність?

— Чого ти боїшся? — запитую її.— От дурненька, не бійся.

— Нічого собі "дурненька"! — сміється мати.— Це ж тобі не Крихітка, а таки справді Каланча! Тут би й по батькові не завадило.

— По батькові я називаю тільки старих звірів. А Каланча ж не стара!

— Звичайно, не стара. Вона в нас — молода мати!

— От бачиш, значить, усе правильно.

Мамі вже набридло вистоювати біля Каланчі. Та й роботи в неї завжди багато. Он скільки звірів у зоопарку. Треба коло всіх поприбирати, всіх нагодувати. Відвідувачі ходять, дивляться досхочу на звірів і не знають, скільки з ними тут усякого клопоту. А я знаю, бо приходжу мамі допомагати. Я в зоопарку — своя людина. Мені звірів можна довіряти. Я їх не підведу.

Знову заговорюю до жирафеняти:

— Тепер щодня до тебе приходитиму, і ти до мене звикнеш... Це ж тобі треба ім'я придумати... І як же тебе назвати?.. Якесь би хороше ім'я знайти... І щоб воно було схоже на тебе...

Каланча й жирафеня уважно мене слухали. Мені навіть здавалося: вони розуміють, про що кажу. Бо ж Каланча повільно підійшла до краю загорожі, її голова зависла майже наді мною.

Я говорив і говорив, а Каланча похитувала й похитувала головою, мовби висловлюючи згоду з моїми словами.

Я замовк, і вона перестала хитати головою. От і кажи після цього, що звірі нас не розуміють!

Ще й як розуміють!

Каланча повернула голову й подивилася на своє дитя. Начеб щось сказала йому поглядом. Бо воно зіп'ялося на свої довгі тонкі ноги і підійшло до матері. Його голова теж зависла наді мною, але набагато нижче, ніж голова Каланчі. Якби я підстрибнув, то міг би дістати рукою. Але я не стрибав, щоб не злякати жирафеня. Та й боявся, що Каланча за те розсердиться.

— І як же ж тебе назвати? — запитав я, дивлячись на жирафеня, а воно у відповідь чхнуло так, що я аж підскочив з несподіванки.

Вже цього дня й не постояв біля кліток Гургуна, Барбариса, Турдуни Велетнівни й Крихітки, не поговорив з ними. Скінчивши роботу, мати зайшла за мною сюди і ми пішли додому.

Цілий вечір я допитував маму, як найкраще назвати жирафеня. Вона аж сердитися почала:

— Не мороч мені головуї сідай вчити уроки, бо завтра на трійці приїдеш зі школи. Цілісінький день проваландався без діла!

— Чому це — без діла?! — заперечив я.— Комусь же треба звірів порозважати. Вони живуть у неволі, і їм сумно в клітках!

— Ну добре — з ділом, з ділом,— погодилася мати.— Але уроки вчити все-таки треба.

Вчу уроки, а перед очима стоїть жирафеня. І ніяк його не можна прогнати. Поглядав я на жирафеня й з усіх сил зубрив таблицю множення. А потім жирафеня кудись утекло. Певно, йому набридла таблиця. Йому до школи не ходити й усі ці множення не потрібні.

Мати двічі мене перевіряла й знову змушувала вчити. І лиш тоді пустила спати, коли визубрив усе назубок.

А вночі мені приснилися і таблиця множення, і жирафенятко.

Таблиця була написана крейдою на асфальті. А по ньому походжало жирафеня і моїм голосом проказувало: "Два помножити на два — чотири, два помножити на три — шість..." Отака чудасія! Навіть у кіно подібного не побачиш, а тут — приснилося.

Вранці розповів про те мамі.

— Ох і далося ж тобі жирафеня — вже й спати без нього не можеш!

— Воно ж саме приснилося мені, я ж його не гукав!

— Знає, до кого приходити в сон,— усміхнулася вона.

Я задумався над маминими словами, і мені стало дуже приємно, що жирафеня прийшло саме в мій сон.

Блукало воно, блукало: там одного хлопчика сон, там другого, там третього... Жирафеня їх усіх пообминало, знайшло мій і вскочило в нього. Як риба у річку. Випадково такого не буває.

У школі я розповів хлопцям про жирафенятко. Тільки про свій сон не розказав. Щоб вони не образилися на нього, що воно не прийшло вночі ні до кого з них.

А після уроків ми прийшли в зоопарк.

Провідали Гургуна, Барбариса, Турдуну Велетнівну і Крихітку.

Більшість хлопців досі не ходила в зоопарк. Їм здавалося, що нічого цікавого тут не побачать. Нібито все вони знають із кіно й телевізора. Але ж хіба можна порівняти звірів у телевізорі і тут, у зоопарку,— живих? Та ще й зблизька. Зразу помічаєш, який у кого характер. Вони всі, як і ми, не схожі між собою. Один спокійний, другий сердитий, третій крикливий, але не вредний, як Крихітка, наприклад... То тільки на малюнках усі леви схожі один на одного, так само й тигри.

1 2