Тільки подмуть повз нашу хату весняні вітри, тільки стежини в полях протряхнуть, вибираємося з татом до лісу.
Йдемо через поля, де озимина зелено тягнеться до сонечка, де чорно німує ще холодна рілля, де туман у вибалках гойдається й тане поволі, мов сніг.
За ріденькою лісосмугою нам треба братися вгору. Тут перепочиваємо, бо я трохи притомився. Та й чоботи заважкі — на них поналипали глевкі коржі землі.
— На горі легше буде,— каже тато,— там уже краще підсохло. До сонця ж ближче.
Він наламав патиків, і ми зішкребли землю з чобіт.
Вийшли на гору — й перед очима відкрився чорний ліс. Дерева стояли мовчки і здавалися неживими Навіть не вірилося, що на голому розгіллі незабаром вилізуть зелені бруньки, які стануть листям.
— Треба сюди прийти, як будуть бруньки,— сказав я татові.— Не забудь мене взяти.
— А ти хіба їх не бачиш? Вони вже є.
Ми підійшли до берези, і я побачив: справді є.
Такі маленькі горбочки на гіллі. Ніби їх поприклеював хтось туди. Ніби несправжні. Тільки тиша справжня.
Вона густа, мов цей ліс, і волога, як земля під ногами
Вона стоїть під кожним деревом, висить на кожній гілці, пливе на кожній хмарині
І раптом у це безгоміння ввірвався пташиний голос. І йому у відповідь тихо згойднулася гілка, зворухнулася друга, і весь безлистий ліс тихесенько зашемрав. Звідкись узялася білочка і змигнула довгим хвостом у дупло.
Увечері ми з татом спускалися від лісу до села.
Воно розсипалося в долині білими дахами. Хати стоять рівненькими рядами, наче вулики на пасіці
Між ними гуркотіли машини, ходили люди. Тільки, як і в лісі, спокійно, тихо стояли дерева На них теж визирали в світ бруньки.
Але мені чомусь здалося: ці дерева раніше, ніж лісові, дізналися про весну.
А вночі прийшов до мене такий сон. Наші сільські дерева переказують птахами своїм лісовим братам: весна, весна, весна…
І летять невтомні птахи, несуть ті вісті в маленьких дзьобиках, щоб скинути дзвінкою нотою на ліс...