У таку спекоту навіть горобці поховалися. Тільки поїзди ходять і літаки літають. Та ще батько на комбайні в полі працює. А я йому воду несу. Витяг з криниці свіжої і налив повний термос. Щоб не зігрілася. Мати спиняла Почекай, каже, до вечора, нехай трохи спека пересядеться.
Можна, звичайно, було б і почекати.
Але ж спрага батькова не почекає. Я он коли захочу пити, то ніякого витерпу нема ждати. Беру та й п'ю відразу. А йому аж до вечора — із спрагою на комбайні Згори пече та ще й у животі пектиме. І ніхто води не дасть. Так, начебто в нього сина немає.
Іду вулицею. Все живе в холодку ховається: кози, собаки, коти, кури... Навіть бджіл не чутно. Потріскана земля аж гуде. На деревах листя жовтіє, хоч і не осінь у природі стоїть. Просто дощі обминають наше село. Я вже й не пам'ятаю, коли були.
Добре, що за селом лісосмуга є. Кидає на дорогу хвилясту тінь. Тут можна трохи передихнути. Хочеться прилягти на траву. Але — ні. Треба йти до батька.
Біжу полем назустріч хмарі Стерня тріщить під ногами, мовби горить. Термос уже став мені зовсім важким. Аж рука хоче відірватися.
З куряви виглянув червоний комбайн. Він гуде й двиготить. Здається, зараз здійметься в повітря й полине наді мною, над селом і зникне у високому небі.
Якби злетів, то що б я робив сам серед стерні?
Не злетів. Зупинився поряд зі мною. Курява повільно попливла до лісосмуги.
Батько виглянув з кабіни й одразу ж стрибнув на землю.
— Як же ти мене знайшов?!
Ще б не знайти! Комбайна аж у селі чути.
— Я тобі води холодної приніс...
— Води? Та ще й холодної? Ой, молодець!..
А далі дивується:
— Сам здогадався в термос залити?
— Сам. А хто ж іще?
— Кмітливий ти хлопець у мене...
До чого ж приємно, коли батько хвалить. Якби він попросив, то я ще раз у село й назад побіг би.
Сідаю з ним у комбайн. І зі скрипом та ревом, окутані хмарою куряви, пливемо жовтим полем.
Сонце в небі тремтить і здригається.
А день стелеться перед нами нескінченний, як світ.