Тирлик

Коли сонце зачервоніє на сході, а сусідський найголосистіший півень вдесяте прокричить сердито своє кукуріку, отоді й просинається Тирлик.

Хто його так прозвав, хоч убийте — не знаю. Дітей же на хуторі, окрім нього, немає. А дорослим мов і не личило дратувати малого. Але так воно було: усі звали його лише Тирликом.

Може, прозвали його отак ще тоді, як він був зовсім маленьким і не вимовляв літери "р". І хоч він давно уже освоїв цю капосну літеру — вона в нього лунка та розкотиста, як у Полкана, коли того дуже розсердити, й але так і лишився Тирликом.

Тирлик то й Тирлик, можна зникнути до всякого прізвиська, коли тебе ним не дратують, і він уже й не пам'ятав, як його звати по-справжньому, — озивався тільки на Тирлика.

То ж Тирлик, проснувишсь, ще трохи покліпав очима, а потім став сповзати з ліжка. Ліжко таке широчене, що Тирлик може спати на ньому і вздовж, і впоперек, а коли злазить, то довго ловить ногами долівку. І тоді полотняна сорочка його задирається мало не на плечі. Колись на цьому ліжкові спали Тирликові батьки, тепер же вони сплять десь у місті. Колись у цій кімнаті було повно людей, тепер же в ній один Тирлик. Та ще хіба численні фото на стінах: дядьків і тіток, двоюрідних братів і сестер, але йому байдуже до них, бо давно вже вивчив їх напам'ять, і тому тепер навіть не дивиться на них, а почина заклопотано зодягатися.

Найбільше мороки з штаньми. І не так із штаньми, як із шлейками. Хутірський кравець дід Матвій, з отакенним більмом на правому оці, чи то зовсім був осліп, коли пришивав шлейки, чи захотів покепкувати з малого, тільки ушив їх задом наперед, і тепер Тирлик мусить щоразу закидати руки за спину та ловити непокірливі ґудзики. Морока страшенна, особливо коли Тирлик переспить і йому ґвалт треба по-швидше надвір, а ґудзик наче навмисне випручується з рук.

— Нічого, козаче, привчайся штани задом наперед носити — на старість буде, як знахідка! — сміявся дідуньо.

Тирликові отой сміх — ніж гострий у серце. Він супив білі брови, блискав сердито очима:

— Ви, дідуньо, старі, а розуму, як у дитини!

Дідуньо ще дужче сміявся, бабуня ж била руками об поли:

— То ти отак на рідного діда?! Ану, де віник?..

Та до віника не доходило: дід завжди заступався за онука:

— Ти сама в тому винна, стара!

— Оце! — дивувалась бабуня. А в чім моя провина?

— Бо ти сама отак мені кажеш, а воно й переймає…

Сьогодні Тирлик не перележав, тож мав час упоратись із ґудзиками. Прилаштувавши шлейки, вибіг у сусідню кімнату. Тут стояла величезна, на півхати, піч, від неї завжди смачно пахло, особливо, коли Тирлик вбігав знадвору голодний. До печі тулилося широке дерев'яне ліжко, з горою білих, мов аж надутих, подушок такі були вони пухкі та повні. Біля вікна — стіл, коло дверей — умивальник.

Тирлик підійшов до вмивальника, трохи постояв перед тим, як умиватись. Умиватися йому не хотілося, вода ж бо холодна і мокра, а обличчя ще гаряче зі сну. Та бабуня одразу дізнається, умився Тирлик чи ні, це були якісь незбагненні чари, що ними володіла бабуня. І Тирлик, скрушно зітхнувши, урешті простягнув до вмивальника руки. Він тільки міцніше заплющив очі, щоб не бачити воду, та швиденько потім ухопив довгий рушник.

На столі вже на нього чекав кухоль із молоком, скибка білого хліба. Тирлик похапцем випив молоко, а хлібом не став заїдати, хліб можна з'їсти пізніше, надворі. Сховавши скибку поглибше за пазуху, поспішив геть із хати.

На порозі він зустрічається із сонцем. Воно висить так близько, що Тирликові тільки руку простягнути — і він діткнеться до нього, але він руки не простяга, бо вже знає, що сонце страшенно гаряче, як розжарена сковорода. Тирлик тільки дивиться на сонце, а воно обливає його таким ясним, таким свіжим промінням, що йому

стає лоскітно. Він поводить плечима і, затуливши долонями очі, сміється.

Згодом потихеньку розводить пальці, крадькома стежить за сонцем, чи не сховалося. Та сонце висне на тому ж самому місці і так же весело світить, і пальці у Тирлика теж починають рожево світитися, і сонячні Зайчики борсаються поміж ними, проскакують то в одне око, то в друге. Тирлик сміється ще дужче, йому конче треба з кимось поділитися своєю радістю.

— Бабуню! — гукає Тирлик, усе ще тримаючи на очах долоні. — Бабуню..

Бабуня не озивається. Тоді Тирлик пригадує, що бабуня погнала Машку в череду, а дідуньо давно вже на роботі. Він опускає руки й дивиться у двір.

Двір широкий, просторий і весь заріс шпоришем. Шпориш такий густий та пружний, що можна скільки завгодно качатися, а він і не примнеться. Зараз шпориш мокрий, аж чорний, а зверху по ньому мов сипонув хто вогнем. І хоч Тирлик знає, що то роса. Однак йому зараз здається, що то й справді вогонь: такий він живий та яскравий.

Але годі вистоювати, за простій гроші не платять, тим більше, що на Тирлика чекає робота. Він має сьогодні зорати шмат он того поля, що в кінці двору, біля колодязя. Тирлик сходить із ґанку і прямує до трактора.

Трактор — величезний жовтяк-огірок — уже чекає на нього. Ще вчора Тирлик змастив його олією, залив гасом і тепер лишилося тільки завести. Та знайти причіплювача, який таке вже ледащо, що де на нього сядеш, там і злізеш. Спить, мабуть, і досі, вигріва свої боки на сонці.

— Васько! — гука Тирлик щосили. — Васько!

Васька ні слуху ні духу. Хоча Тирлик може заприсягнутися, що він його чує.

— Ну, зажди ж! — каже погрозливо Тирлик і вируша на пошуки. Так і є — спить! Згорнувся в клубок, удає, що нічого не бачить і не чує.

— Ти що ж собі думаєш?! — кричить до нього Тирлик. — Я за тебе робитиму?

Васько неохоче розплющує очі. Витяга спершу одну лапу, потім другу, вигинається в спині, позіха, розкриваючи невеликого червоного рота. Рот геть усіяний гострими зубами, таких Тирликові й не снилось, але він не став зараз заглядати та пробувати їх пальцями: ніколи.

— Ану до роботи!

Без церемоній хапає Васька за холку, несе до трактора Васько такий важкий, що Тирлик аж перегинається набік, а він навіть не пробує вирватись: заплющив очі й знову спить.

— Ставай на місце! — каже засапано Тирлик і ставить причіплювача позаду трактора. Щоб той не втік, мусить однією рукою весь час тримати його за хопку, а другою справлятись із машиною. Васько невдоволено мружить очі, неохоче переступає лапами, і Тирлик майже силоміць цупить його за плугом.

— Дррр… Дррр… Василю, та чи тобі повилазило?! Глибше, глибше давай…

Васько нявчить, почина опиратись, дугою вигинаючи спину.

— Ось оштрафую на сто трудоднів! — вдається до погрози Тирлик.

Скільки це — сто — Тирлик поки що не знає. Але вживає цю цифру щоразу: так вона йому подобається. Кругла, вагома: як скаже, то наче сокирою цокне: сто!

— Дррр… Дррр… Васько, не дрімай: бригадир ондечки!

Васько врешті не витримує; востаннє нявкнувши, виривається од Тирлика. Весь наїжачений, хвіст догори — пошпарив, як навіжений.

— Перекур, — оголошує Тирлик і вимикає мотор… Дооравши колгоспне поле, Тирлик задумуєгься: що робити далі? Кидати трактора неохота, він же он як гуркоче, а робити тут уже нічого. І тоді Тирлик пригадує, як баба Вустя ще весною просила трактористів зорати їй город. Тож він знову сідає на трактора і рушає до баби.

— Бабо, тов, бабо? — гукає він бабу Вустю. Так що вам зробити?

Появляється баба Вустя, і Тирлик хоч-не-хоч мусить роздвоїтись: говорить то за трактора, то за бабу.

— Город зори, синку! — кланяється сам собі Тирлик. — Стара стала, немічна, лопата з рук валиться…

— А горюче маєте? — переходить Тирлик на бас.

— Маю, синку, маю, — відповіла тонким бабиним голосом. — І горюче і до горючого…

— Тоді, де вже вас подінеш, зорю… Підкинете трояка — до обіду і впораюсь…

Тирлик-тракторист руша на город, а Тирлик-баба Вустя плює йому вслід і тихо дається:

— Щоб ти кров свою так пив, ідол клятий! Управи на тебе немає…

Упоравшись і на бабиному, Тирпик врешті одводить трактор на місце: на сьогодні досить. Тим більше, що на носі свято, а Тирлик мусить підготуватися до нього. Щоб умитись, одягнутися у святкове та ще й прибрати у клубі. Бо він уже не тракторист, а завідуючий клубом, і не на хуторі, а в селі, куди хуторяни ходять на свята Тирлик лаштує високу трибуну, розставляє лавки. Лавки поки що порожні, та слухняна Тирликова уява враз заповняє їх людом. Сам же Тирлик, як і годиться, на трибуні: він уже не завідуючий клубом, а промовець із району, оратель, як кажуть на хуторі.

— Товариші! — кричить щосили Тирлик; усі промовні чомусь кричать. — Від імені й по порученію.. — І вже зовсім з іншою: — Хай живе і пасеться…

Останню фразу Тирлик чув од діда Данила, який, підносячи чарку до рота, неодмінно приказував: "То ж хай живе і пасеться". А решту виніс з отих свят, коли сидів у першім ряду і, розтуливши рота, уважно слухав промовців.

Промова закінчена. Тирлик, сам собі аплодуючи, злазить із трибуни. Люди вже рушають із клубу, і він біжить поперед них, щоб устигнути до отого-он високою стовпа з нап'ятими дротами.

Бо Тирлик уже репродуктор. Звисає із стовпа головою донизу, грає бадьорого марша.

— Трум-ба-тум-ба-тумі.. Трум-ба-тум-ба-тумі.. — ллється з Тирлика

Під оту музику й розходяться хто куди люди. Хто пройтися селом, хто до сільмагу, а хто й просто додому, за стіл, бо не гріх же в такий день чимось і горло змочити. Але Тирлика вже серед того люду нема. Тирликові уже не до свята: Тирлик ховає діда Петра, який помер позаминулою тижня. Помер, як у воду впав: ходив, ходив і звалився.

— Не знаєш, коли тебе Бог і покличе, — журилась бабуня. — Ходиш, бродиш, щось затіваєш, а Бог до тебе вже пальцем киває.

— Бабуню, а куди Бог кличе? — запитав тоді Тирлик. — На роботу?

У Тирликовій уяві Бог схожий на їхнього бригадира: ні світні зоря підходить до хати та й гукає, щоб ішли на роботу. Тирлик проводжає діда Петра до невідомого Бога.

Одламав паличку, з товщого кінця приліпив трохи прядива, —точнісінький дід Петро, як лежав у труні. Замість труни в Тирли­ка дощечка. Він кладе її на долоню і обережно несе до глибокої ямки, старанно викопаної ножем, — там кладовище. Іде Тирлик поважки, вид у нього засмучений, голова опущена. Іде і співає:

Ви жертвою пали в борьбе роковой…

Що далі співати, Тирлик не знає: не запам’ятав. Та воно і недиво: адже жалісну пісню оцю співали на хуторі вперше — на по­хоронах діда Петра.