Крила

Яринці здалося, що вона або ще спить, або марить: юнак раптом махнув крилами і полетів.

І

А перед цим була довга дорога і ще довше — в дорогу — збирання. Наче вони не на місяць їхали, а принаймні на кілька років. Сукні, спідниці, халати, блузки, хустини, купальники, панчохи і ще безліч дрібниць, без яких, на думку мами, там не можна і кроку ступити, лежали-висіли по всіх кімнатах, а взуття було наготовлено стільки, що в нього можна було взути сотню жінок.

— Ти ще й зимове не забудь, — нагадував, усміх тамуючи, тато.

— Що ти в цьому розумієш! — сердилась мама. — Повинна ж я там ходити в пристойному!

"Пристойного" набралось на три величезні чемоданиська, та ще важка сумка з харчами. Бідний татуньо сплив сімома потами, поки переволік оті всі убоїська від таксі до вагона (носильників, як на зло, не було). Згодом, коли вони трохи обжились та оглянулись, виявилося, що половина була непотрібна, а половина потрібного лишилася вдома.

— А все ти! — вичитувала татові мама. — Хто казав нічого не брати з собою?

Але все це буде трохи пізніше, коли вони доберуться до місця, а поки що Яринку не можна одірвать од вікна: вона вперше в житті їхала до Чорного моря.

— Ви ж мене розбудіть! — раз по раз нагадувала батькам, коли другого дня, вже увечері, під'їжджали до Перекопу: на себе Яринка не дуже надіялась. А проспати першу зустріч з морем вона не хотіла ніяк.

— Розбудимо, — пообіцяли батьки і, чи то самі заспавши, чи пожалівши дочку, не розбудили.

Тож Яринка прокинулася вже у Феодосії, коли поїзд, немов боячись потривожити сонне місто, обережно підкотив до перону, який виростав просто з моря, і ще обережніше зупинився.

Було тихо й чисто. Так тихо й чисто, наче вся оця площа перед невеликим вокзалом, і сам вокзал, і невисокі будинки, що площу оточували, ще звечора накупалися в морі і тепер, зморені сном, ніяк не могли розклепить повіки. А над ними уже займався світанок, теж наче в морі споліснутий: Яринка ще ніколи не бачила такого світлого неба.

— Ма, поглянь! — смикала вона маму за рукав, і з очей її лилося стільки світла, що його вистачило б затопити всю оцю площу.

— Ма, а повітря яке! — не відставала Яринка од матері.

Повітря теж було наче з іншого світу.

— Ну, дихни, ма!

Але мамі зараз було не до повітря: мама шукала очима таксі.

— Де таксі? Ти що, не можеш гукнути таксі?

— Зараз гукну, — відповів мамі тато і побіг кудись через площу.

— Ти думаєш, він знає, куди побіг? — спитала страждаюче мама. — Він сам не знає, по що побіг. Що б ви робили без мене? — І без жодного переходу: — Не вистачало, аби у нас іще вкрали якийсь чемодан.

Всі три чемодани поки що стояли на місці.

— Поки що! — чмихнула мама. — Це тому, що я з них очей не спускаю! Дивилася б у небо, як моя доня розумна, від чемоданів уже не лишилося б і сліду... Хоч ти мені скажеш, куди побіг твій татусь?

— По таксі, — нагадала мамі Яринка.

— Він по що завгодно побіг, тільки не по таксі... З його голови вже давно вивітрились усі думки про таксі... О, я так і знала! — Остання фраза вже стосувалася до тата, який і справді повертавсь без таксі, зате з таким молодим і красивим південним чоловіком, що Яринка одразу ж закохалася в нього.

— Де таксі? — спитала мама суворо.

— Розумієш, Ганю, таксі зараз немає, — відповів знічено тато. — Ще дуже рано.

— Так чим же ми поїдемо?

— Ось, — сказав тато і відступив, звільняючи місце південному чоловікові, що, усміхаючись, дивився на маму. — Ось у нього машина, береться одвезти за п'ятнадцять карбованців.

— П'ятнадцять карбованців! — охнула мама. — У вас совість, молодий чоловіче, є чи немає? П'ятнадцять карбованців!

Яринка злякалась, що південний чоловік образиться й піде. Але той і не думав ображатись: смагляве обличчя його з акуратними вусиками розквітло таким приязним усміхом, наче він зустрів найближчих родичів, а не випадкових пасажирів.

— Мадам, — сказав він, торкаючись пальцями дашка чудернацької кепочки. — Мадам, а ви знаєте, що таке Крим?

І, як не дивно, ця фраза одразу ж вибила грунт з-під маминих ніг.

— Неси чемодани! — наказала вона суворо татові.

— Не треба нести, мадам, — сказав південний чоловік. — Зараз подам фаетон! — І не встигла мама вичитати як слід татові за п'ятнадцять карбованців, як "Жигулі", теж наче викупані в морі, весело підкотили до них.

Впакувавшись, посідали, поїхали: мама з татом позаду, Яринка попереду, поруч з водієм. Сиділа й завмирала, що він от-от звернеться до неї з якимось запитанням і вона не знайде, що йому відповісти. І наперед була за це сердита на нього.

Може, тому й не помітила, як виїхали з міста й покотили гладеньким, наче з-під праса, асфальтом. Машина котилася так м'яко, що Яринці здавалося: не вони їдуть, а дорога мчить їм назустріч.

— Зверніть увагу на гору ліворуч, — сказав водій. — "Мадам Бродська".

— Чому її так назвали? — поцікавився тато.

— Бо колись тут відпочивала мадам Бродська, — охоче пояснив водій. — Купаючись, впустила мило в море й нагнулась шукаючи.

Тато пирснув, Яринка, яка до цього бачила лише обрис гори, раптом розгледіла величезну сідницю, задерту до неба.

— Не дивися! — наказала шокована мама.

Яринка, почервонівши до сліз, одвернулась.

Дивилася пильно на виноградники, що пробігали праворуч, не обернулася навіть тоді, коли мама з татом стали охати й ахати, милуючись красотами, які розгортались ліворуч. Аж поки водій зупинив машину, поодчиняв усі дверцята:

— Прошу! Прошу помилуватись на наш кримський пейзаж!

І повів так рукою довкола, наче весь оцей простір належав йому особисто.

Сонце, сміючись, саме купалося в морі. В такій синяві, що очі спершу не хотіли сприймати її як щось реальне. Здавалося, от сонце одірветься зараз од моря і синява зникне слідом. Не могла, ну не могла звичайна вода бути отакою: на жодній картині не бачила Яринка такої пречистої синяви. Розлилася від гірських берегів аж до неба — ні здригнеться, ні ворухнеться, лише сонячні зайчики спалахують на її ласкавій поверхні. Та десь далеко-далеко, між небом і морем, на обрії, а то вже й за ним, завис пароплав. Він не рухався, він просто висів, як картина, як украй потрібна деталь, щоб іще виразніше підкреслити всепоглинаючу синяву моря.

Яринці здавалося, що в неї в самої синішають очі.

— Божественно! — зітхнула мама: вона вже, мабуть, примирилася із втратою п'ятнадцяти карбованців.

— Пивка б зараз! — сказав тато замріяно. Незважаючи на ранок, сонце припікало по-справжньому. — Холодного.

— Буде й пивко! — пообіцяв бадьоро водій: машина знов поглинала асфальт. — Все буде, шановний! Ось спустимося в Коктебель...

— Планерське, — поправила мама: вона ще вдома вивчила напам'ять всі населені пункти, що траплятимуться їм по дорозі.

— Коктебель, мадам, Коктебель. — Водій був, мабуть, романтиком. — Що таке Планерське? Планерських тисячі, а Коктебель один.

— А чому на карті Планерське? — Мама в усьому докопувалася до суті.

— Назвали ті, в кого душі не було! — відповів сердито водій. — Ви знаєте, як тепер зовуться Атузи? Атузи!

— Як? — поцікавилася мама.

— Щебетовка!.. Щебінь, гравій, каміння, що ним устеляють дороги!

— Правильно! — зрадів тато. — Я теж бачив Щебетовку на карті. Правда ж, Ганю?

("Незрозуміло, що він знайшов у тих Атузах? — скаже пізніше мама. — Щебетовка — ясно й зрозуміло". Яринка хоч і не згодиться з мамою, змовчить: сперечатися з нею — річ безнадійна).

Тож Яринка не встрявала в розмову, Яринка очей не могла одвести од моря, що пропливало праворуч.

Потім було Планерське, або Коктебель, і тато довго пив пиво, а мама демонстративно сиділа в машині і сердилась, що так вони й надвечір не доберуться до місця, однак не наважувалась квапити тата — це була єдина царина, в якій він ревниво зберігав незалежність і на будь-які мамині спроби керувати ним іще й тут відповідав такими шаленими вибухами гніву, що мама врешті-решт змушена була відступитись.

— Напився? — спитала лише сердито, коли тато нарешті сів у машину.

— Напився, — відповів тато, спливаючи потом. — А пиво тут непогане! — це вже до водія. — У нас, у Києві, краще, але й тут можна пити.

— Поїхали! — простогнала мама знеможено. — Я скоро, здається, помру.

— Мадам, вже недовго!

Південний чоловік крутонув кермо, і машина, вискочивши на асфальт, знову помчала вперед.

Вже в Щебетовці повернули ліворуч, в бік моря. Вузенька дорога звивалась вужем, вона то притискалась до напіввисохлої річечки, що звалась Атузкою, то стрімко видиралася вгору, оминаючи скелі.

— Гляньте, ліворуч — вірменський монастир.

— Монастир? Де монастир?

— Он тополі вгорі. А монастир розібрали.

— Розібрали? Навіщо?

— На такі ось загорожі, мадам.

Праворуч саме пробігала мурована, вища від людського зросту стіна — хто її зводив, для чого, ніхто зараз не зміг би, мабуть, і відповісти. А ліворуч розлились виноградники, вони виповнили всю долину, оточену горами, і дорога, виструнчившись, розсікала їх, як стріла. Дорога мчала вперед, до вузького проходу, наче прорубаного в горах, де зеленіли верховіття дерев і витикалися дахи будинків.

— Медова гора, — сказав водій, коли вони вже в'їхали в селище й стали обминати ту гору. — Зверніть увагу на скелю вгорі. Колись генуезці, які тут жили, скидали з неї засуджених до страти.

Яринка нахилилась, щоб краще бачити скелю — сіре громаддя, піднесене високо в небо. Її аж мороз пробрав поза шкірою, коли уявила, як отим нещасним злочинцям було падать донизу. Тепер підніжжя гори густо заросло кущами, але Яринці здавалось, що там і досі біліють кості.

Приїхали!

Востаннє крутонувши кермом, водій посигналив, і з невеликого, схованого за плодові дерева будинку випливло щось таке картате й яскраве, наче всі кольори півдня зібрались докупи.

— Біжу! Біжу! — закричало воно і, погойдуючись, попливло їм назустріч.

Яринка не знала, на що й дивитись. Чи на огрядну господиню, яка підпливала все ближче, чи на дерева, обвішані червонобокими персиками, чи на море, яке звідси, з-під гори Медової, відкривалось як на долоні, чи на гори ліворуч і гори праворуч, що велично й спокійно підносились до самого неба, а чи на троянди, що палахкотіли, розливались, стікали за кожним парканом, — все цвіло, все буяло, все сміялось привітно — відчуття великого свята заливало Яринку.

А потім зчинилось таке, що Яринці було вже ні до моря, ні до троянд, ні до південного чоловіка, який, одержавши свої п'ятнадцять карбованців, знову торкнувся пальцями дашка чудернацької кепочки, ще й пристукнув закаблуками.

— Мадам! — чомусь він звертався лише до мами. — Щасливо вам відпочивати, мадам! Ви цього заслужили!

— Які тут милі люди! — сказала розчулено мама, проводжаючи поглядом "Жигулі", що покотили донизу.

Та за кілька хвилин думка її змінилась — хазяйка показала, де вони житимуть.

Хазяйка, яка перед ними розливалася медом — і в долоні сплескувала, і ясніла солодкою усмішкою, і примовляла, що як це добре, що вони приїхали саме до неї...