кулемети для поля, для бою, а тут жінки, діти, діди й вчорашні фронтовики, яким ще сняться атаки й котрі знають справжнє призначення кулемета.
Але якщо не боюся товариша Ступи та його кулемета, то чого ж так довго чалапаю вулицею, завертаю у перевулки, немовби щось загубив, зупиняюся то тут, то там біля чужих воріт і нібито когось визираю, жду, що ось-ось скрипнуть ворота і на хвіртку вийде ґазда або ж ґаздиня і ми удвох почовгаємо цього вечора до читальні; я мимохіть ловлю себе на думці, що навмисне розтягую дорогу, роблю її довшою, звивистою, я немовби відсуваю читальню кудись у дебри, щоб до неї можна було дійти хіба що на світанку.
А може, й не варто до неї заходити?
Вечір випав дощовий, густий, аж дихати було важко; здавалося, що з неба сіялася мокра сажа, і було таке відчуття, що чорнота обліпила тобі ціле обличчя й руки, й ти увесь обсипаний і просякнутий чорнотою, і душа твоя теж скніє в чорноті, ледве поблимуючи, як ось блимають по-мертвецькому жовті вогники у вікнах ха'т; вогники ці були схожі на кволе квітування болотяного латаття; цвинтарне, глухо шуміли над лататтям невидимі у високості дерева.
Із-за котрогось дерева, із-за плота, як ножем, ударило мені в обличчя світло ліхтарика.
— Стій! Руки вгору! — прохрипів пропитий бас, ховаючись за променем світла. І я не здивувався б, якби слідом за окриком прошила темряву автоматна черга; я уже звик до стрілянини, настав-бо такий час, коли стріляють з відваги й з переляку, коли стріляють, щоб нібито знищити старе й посіяти нове.
Хіба автоматом щось добре посієш? І чи направду добро повинно утверджуватися автоматом... і взагалі жорстокістю, смертями, примусом?
Я рук, однак, не підняв, не з відваги так вчинив, просто я впізнав по голосу Петра Когутика — струбка з місцевого гарнізону самооборони.
— Чого це ти, Петре, людей лякаєш? — спитав я. Він мовчки обійшов навколо мене, став позаду й наставлене дуло автомата торкнулося мого ребра. Навмисне торкнулося? Випадково?
— Надто довго йдете, вчителю,— сказав Петро, й кожне його слово було схоже на замерзлу рибину.— Товариш Ступа послав мене за вами, щоб привести. Щоб приспішити.
— Живого чи мертвого? — спробував я пожартувати. Когутик тюпав за мною мовчки, і автомат, певно, дивився мені в спину.
Чого б це автомат повинен дивитися мені в спину?
Чого б це кулемет на сцені повинен дивитися мені в груди?
Я запитував про це свого сина, свого Романа, що загинув десь, розвіявся попелом на полях під Майданеком. Ми, бувало, до війни, коли він приїжджав на вакації спершу з бистричанської гімназії, потім із Львівського університету Яна-Казимира, немало дискутували про землю і про владу, про ту Україну, що починалася за Збручем... ми мисленно Збруч-річку переходили вбрід, й обітована земля лежала перед нами осяйна, вільна, весела, принаймні такою її бачив мій син... бачив і вірив, що до цієї землі, до Великої України прилучиться також Галичина, в боротьбі за возз'єднання він вбачав смисл свого життя, і я, слухаючи його, направду не знав, чи маю тішитися сином, а чи маю над ним плакати.
Я колись його остуджував — і тоді річка-Збруч глибшала, ставала прірвою, через яку ніхто не міг перекинути кладку, бо не все аж таке радісне за Збручем відбувалося, це тобі, сину, здалека так видається, що там заледве не рай на землі... а в тому більшовицькому раї, чуєш, газети пишуть, вимерли від голоду шість мільйонів українських селян... шість мільйонів... шість... а в тому раї арешти й розстріли; а в тому раї не довіряють навіть твоїй партії, вам усім, галицьким, польським та білоруським комуністам, і розігнали більшовики вас, відреклися від вас як від зрадників. Як це можна зрозуміти?
Мій син мовчав; він, певно, сам багато чого не розумів... не розумів ні голоду, ні арештів; він, певно, не розумів, як світла начебто ідея вживалася в буднях з жорстокістю, із смертями; і, може, він сумнівався, і було йому боляче за шість мільйонів загиблих з голоду, він, може, плакав за ними в душі... і душа його кервавилася, та коли німак у сорок першому зайняв Львів і рушив топтати нашу землю кованим чоботом, Роман зв'язався з комуністичним підпіллям, ходив на диверсії, писав і розвозив летючки... писав, що настане час і знову над Львовом замайорить червоний прапор.
Я якось відвідав його у Львові, власне, кликав додому, в село, мовляв, перечекаєш в затишку лиху годину, в школі знайдеться для тебе робота, та й не голодно так, як у місті, і картопелька своя, і буряк, і хліб мама спече, і якась курка порпається на подвір'ї.
Осінь тоді була. Сорок перший рік. Над Львовом, здавалось, урвалася хмара, й дощ періщив уже не одну годину, брукованими вузькими вуличками котилася брудна повінь; і було боляче дивитися, як серединою вулиці, взявшись, немов діти, за руки, брели понуро старі єврей і єврейка; промоклі наскрізь, байдужі до дощу, до холоду, до води, що збивала їх з ніг, вони кудись йшли собі та йшли посередині повені, посвічуючи своїми жовтими опасками на рукавах.
Ми з сином довго спостерігали крізь вмите вікно за цією жалюгідною парою, яка не мала права повернути з проїжджої частини на тротуар, і було нам боляче за цих двох старих зневажених людей... і було нам боляче за нашу безпомічність, ми не ризикували вихопитись на вулицю, щоб вивести старих людей на тротуар, привести їх у тепле помешкання, дати гарячої гербати; за цими двома старими людьми пильно зорили поліцейські, гестапівські очі... зорили за ними кулемети та автомати.
— То лише починається, — порушив мовчанку мій син. — їх зігнали докупи, в гетто... зігнали й цілими тисячами вистрілюють. Ти чув про це, тату? — спитав він мене і палаючими очима блиснув мені в обличчя. — Ти вчив мене з колиски, з першого кроку творити добро. Так? — Він вхопив мене за руку; він не дав мені відвернутися, потупити погляд. — То як я маю сховатися, втекти, щезнути у тихому закутку, їсти з чистим сумлінням мамин хліб, учити дітей пізнавати письмо, коли ось світ залитий брудною повінню... і серед повені, видиш, ідуть на смерть люди. Хто їх оборонить?
— Але чому ти?! — скрикнув я, вмить забувши про високі ідеали, проповіді, які виголошував і вкладав синові у серце. — І що ти вчиниш супроти сили... супроти страшної машинерії, що пре й пре на схід, розтолочуючи під собою силу совіцьку. Вони вже десь у дебрах Росії, в глибинах далеких. Що можеш ти... що можуть твої друзі супроти цієї сили? Застрелити якогось німака із-за рогу? Що значить один німак, коли їх мільйони і мільйони, і всі зубаті, і всі при зброї?
Мені здавалось, що Роман не зможе мені відповісти, що я загнав його в тупик, але він, не криючись, бо чого, власне, мав би від тата ховатися, десь з-під стола, з потаємного, мабуть, сховку, добув стос листівок, надрукованих на картках учнівського зошита... одну листівку він простягнув мені. Машинка друкарська була стара, та й "машиніст", мабуть, трапився недосвідчений, бо літери вистрибували то вверх, то вниз і сиділи на учнівських лінійках, як ластівки на телефонних дротах; а все ж око звикало до ластівок, згрібало їх докупи: було там написано, що головне тепер не впадати в розпач. Звичайно, нічого доброго нема, гітлерівські орди топчуть нашу землю, та недовго, ні, недовго їм топтати. Настане час, і покотяться вони назад, розтрощені, і знову над Києвом, над Львовом, над усією нашою землею замайорить червоний прапор. Треба сьогодні у це вірити, віра — це могутня зброя, чуєте, браття і сестри!
— Це ти писав? — спитав я Романа, який не спускав із мене очей. Йому, вочевидь, хотілося побачити мою реакцію.
— Може, і я, — відповів він, посміхаючись. — Я їх писав, а сьогодні вночі маю розклеїти.
Я уявив осінню мокру ніч, темні, як ущелини, вулиці Львова, принишклі кам'яниці, брами, патрулі, постріли... і серед виру нічних небезпек від муру до муру, від брами до брами перебігає мій син, розклеюючи листівки, що кличуть вірити в перемогу Сталіна над Гітлером.
— А сам ти... ти віриш, що так станеться? — спитав я Романа. — Віриш у червоний прапор?
— Якби не вірив, то хіба брався б за це діло... хіба я зв'язався б із підпіллям, із старими моїми приятелями? Ніби тобі не відомо, що за кожну нашу листівку гестапо готове тричі послати тебе на смерть.
Я хитав головою, про три смерті з ним погоджувався, нині не треба аж цієї підпільної прокламації, щоб тебе тричі послали на смерть, нині досить одного бунтівного слова, ненависного погляду. Лише погляду... Мене цікавило інше: наскільки він щирий і правдивий з самим собою? Може, він бачить свою смерть у романтичному ореолі борця? Може, мій син не уявляє, що значить зникнути з лиця землі... а головне, в ім'я чого зникнути?
Та як я міг запитати про це Романа навпрямки?
Дощ тим часом не переставав. Вулицею далі котилися униз, кудись у каналізаційні люки брудні буруни, і я знову уявив сина посеред ночі й посеред брудних цих потоків.
— Ти хочеш про щось мене спитати, тату? — обізвався по довгій мовчанці Роман. — Я бачу, що ти щось вишіптуєш про себе, — посміхнувся він, радий, мабуть, що підмітив мою звичку: інколи свої думки, немовби для того, щоб вони одяглися у форму, я попередньо вкладав у шепіт. Про це знали тільки моя дружина і син.
— Мабуть, моє питання буде стосуватися не тільки тебе особисто... так, не тільки тебе воно торкається, воно до багатьох, і до мене в тому числі, — заговорив я, ходячи по кімнаті. — Тобі відомо, що я завжди намагався триматись осторонь усяких партій... я переконаний, що кожна партія, якщо тільки ти стаєш її членом чи й лише симпатиком, диктує тобі свої порядки, умови, примушує собі служити і, примушуючи, каже, що так треба в ім'я народу.
— Це стара наша суперечка, — перебив мене син. Я тільки тепер, чомусь тільки тепер помітив, як він змінився з літа, коли був на вакаціях удома. Обличчя його, схудле й видовжене, постаріло й посуворішало... суворості йому, певно, додавали рудуваті вуса; я подумав, що у вусах, у довгій семінарській шевелюрі він ховається від себе молодого і від комсомольця тридцять дев'ятого року. — То пощо тепер починати її наново? — запитав він сухо, неприязно.
— Не про партії хочу сперечатися, — спохопився я. — Просто до слова прийшлося. Хочу цим підкреслити, що я начебто стою збоку, що я сторонський...
— Людина сьогодні не може стояти осторонь, коли війна, — промовив він, здивовано поглянувши на мене.