Коротке щастя неповнолітньої Катрі

Гуцало Євген

З кущів бузини долинало тоненьке скімлення, й Катря зупинилась. Може, причулось? Ні, не причулося: скімлення то обривалось, то дужчало. Щось живе скаржилось на біль, і тим болем був пронизаний тихий, переривчастий голос. Катря, озирнувшись по боках (ніде нікого, тільки ген автомобіль попилюжив до колгоспу), ступила з дороги поміж полину й реп’яхів, далі розгорнула руками віття бузини.

Тут, серед лопухів і лободи, лежав собака. Лежав на боці, відкинувши задні лапи, а передні зігнувши в колінах, підібгавши. Найдужче Катрю вразила запала ребриста здухвина, на білому тлі якої було наче намальовано велику чорну пляму. Ця пляма то опускалась, то піднімалась ритмічно, бо собака швидко, похапливо дихав. Мав світлу гостру морду; за очима починався темний берег, вуха теж були темні, й шия темна. А от від перенісся біліла ясна стьожка, й ця стьожка білої шерсті, перетнувши лоб і голову, розросталася, розпросторювалася в пухнастий білий загривок.

— Ти чого тут? — поспитала Катря.

Маленьке, в формі трикутника, вухо здригнулось. Катря зупинилась неподалік від собаки, але ближче підступатись не зважувалась.

— Ти чий? Заблудився?

Очі в собаки були невеличкі, поставлені глибоко, округлі, вони дивились чи то благально, чи то жалісно... Паща в собаки була роззявлена, з неї видніли міцні білі зуби, які щільно прилягали один до одного.

— А може, ти хворий? — запитала Катря.

Пройнявшись співчуттям до собаки і вже не так остерігаючись його, Катря ще ступила крок-другий уперед і, сівши навпочіпки, почала обачно простягувати вперед праву руку.. Собака покірно дивився на дитячу руку, яка наближалась, і коли долоня торкнулась неширокого плоского лоба, шкіра під долонею дрібно затремтіла й так само затремтів загострений зріз верхньої губи.

— Бідненький,— мовила Катря, погладжуючи собачу голову поміж висячих вух. І, наче сама собі не вірячи, поспитала: —Бідненький, так?

Собака кліпав темними повіками, а клиноподібну голову притискав до землі.

— Як тебе звати? Не пам’ятаєш, забув? Ну, гаразд, зватиму тебе Найдою... Всіх знайдених собак називають Найдами,— пояснила розсудливо.— Сховався отут від усіх? А що болить? Бачу, що болить, зізнавайся...

Собака жалібно заскімлив. Чорна мочка носа вогко блищала.

— Як же з тобою бути? Якби ж ти ходити міг...

Катря стала на коліна і, простягнувши руки попід собакою, спробувала підняти. Собака, зрозумівши її намір, ледь-ледь втягнув голову, й гострі лопатки під шкірою повипирались. Катря, напружившись, таки відірвала собаку від землі і звелась поміж лободи й лопухів. Із важкою, незручною ношею через бузинові кущі вибралась на дорогу. І тут завагалась: куди йти?..


Ксаверій Якубов ніколи не розлучався з велосипедом. Велосипед уже був старий, деренчали передній і задній щитки над колесами, щось по-заячому попискувало в каретці, протяжно схлипував привідний ланцюжок, зойкали шпиці, зітхало й постогнувало сідло на розгойданих пружинах. Та всі ті звуки, либонь, були лише музичним супроводом розладнаного оркестру до невмовкного голосу дзвіночка на рогатому рулі. Дзвіночок ледь тримався купи, а тому-то ніколи не затихав, наче попереджав про свою близьку загибель. То щебетав, то тьохкав, то цвірінчав, то посвистував, як іволга, то підпадьомкав, то мало совою не ухкав.

Завернувши на своє подвір’я, Ксаверій Якубов поставив велосипед біля погрібника і вже тоді побачив Катрю з собакою. Собака лежав у затінку на спориші, а дівчинка, сидячи навпочіпки, тримала долоню в міжбрів’ї, наче оберігала від літнього сонця. У собаки і в дівчинки щось було спільне в довгих, некліпливих поглядах: очікування і біль.

— Десь підібрала,— здогадався Ксаверій Якубов, наблизившись.

— На околиці за селом... Поможіть...

— Легко сказати — поможіть,— усміхнувся ветфельдшер. Він завжди усміхався: і тоді, коли приймав окіт у овець, і коли приймав отел у корів. І тоді, коли вичищав кнурця чи різав бичка на м’ясо. Й повторив: — Хе, легко сказати — поможіть...

Він, високий та худий, теж сів навпочіпки. За якусь мить-другу заглянув собаці в пащу, вивернув йому повіки, оглянув лапи, живіт. Його міцні пальці торкались щелеп, мочки носа, вогких губів, шиї. Побігли по холці, по спині, обнишпорили круп, обмацали груди. Добігли до товстого, високо посадженого хвоста.

— Славний собачка,— мовив Ксаверій Якубов.— Лежить спокійно, не гарчить, не шкірить ікла... Славний собачка...

Катря, вірячи у його всесильність, лише стежила за рухами пальців і слухала.

— Не скажений, ні... Тільки ж покусали його, ось рана й ось... Може б, не покусали, може б, не дався, та виснажився, знесилів. Екзема його доймала. Мабуть, поганому хазяїнові до рук потрапив. І не прогулював, і в бруді тримав, і харчував неправильно, й, либонь, до паразитів допустив.

Ксаверій Якубов усміхнувся своєю звичною усмішкою й подався до хліва. Невдовзі повернувся з ветеринарною сумкою. Діставши ножиці, вистриг кілька латок — на лівому вусі, потім на спині, далі й на хвості вистриг. Уражені хворобою місця акуратно заходився протирати ваткою, вмоченою в марганцевокислий калій. Далі добув із сумки зелений слоїчок мазі. Цією маззю, що пахла спиртом і риб’ячим жиром, він змастив вистрижені ділянки шкіри.

— Добре, хоч мокра екзема, не суха,— мовив сам собі.— Якби суха, то вже б лисіти почав, шерсть повипадала б, не був би такий красивий.

Катря покрадьки здивувалась, почувши, що Найда — красивий собака. Висолопив язика, важко дихає, очі почервоніли...

— Рани від укусів ми теж полікуємо,— гомонів Ксаверій Якубов.— Бач, уже й позасихала кров, самі позатягувались.

Тепер ножицями вистриг невеличку латку на шиї, а потім на грудях. Обидві рани й довкола них помастив розчином йоду, згори присипав білим стрептоцидом. Далі, усміхаючись, заходився стерильним бинтом замотувати й шию, і груди. Найда був слухняний, не чинив спротиву, а Катря все більше дивувалась, бачачи, як собака, обмотаний білим бинтом, обертається на чудну істоту, що блимає сухим червоним поглядом хворобливих очей.

— Зрозуміла, як надається перша медична допомога?.. Як людині.

— Як людині?

— А чому б і ні? Хіба собаці не так само болить, як тобі чи мені? Хіба в нього немає серця?

— І душа? — поспитала несміливо.

— За душу не скажу, не знаю. А тільки болить йому так, як і нам... Бач, розуміє, що лікуємо, тому-то й не огризається... І, видно, зголоднів.

Із кишені піджака дістав газетний згорток — свій нез’їдений чи то обід, чи то підвечірок. Кусень хліба з кружалечками тонко порізаної ковбаси підсунув до самісінької Найдиної морди, й собака, наче повагавшись, висолопив язика й лизнув бутерброд. Далі витяг уперед шию, клямцнув зубами і, світячи білими іклами, став жувати повільно, болісно й так само болісно та судорожно ковтнув їжу.

Ветфельдшер зловив голодний погляд, яким Катря дивилась на собаку, і, всміхнувшись, дав їй скибку хліба з ковбасою. Стежив, як дівчинка їсть, і поволі усмішка зникала з його смаглявого горбоносого обличчя, замінюючись гіркими рисочками довкола вуст.

— Нічого, Катре, оклигає твій собака. Тільки доглядати треба. Ось візьми ліки, візьми мазь,— сама раду даватимеш, правда?

— Він такий смішний.

— У бинтах?

— Ага, в бинтах смішний.


З великого дерев’яного ящика, який валявся за хатою в траві, Катря змайструвала житло для Найди. Всередині вистелила соломою, кинула всякого дрантя. Дірки в ящику позатикала ганчір’ям, позабивала клоччям. Біля входу поставила погнуту алюмінієву миску і надщерблений череп’яний полумисок.

Щойно житло було прибране зовні і зсередини, як Найда, що досі лежав під кленом, трудно звівся на передні, далі на задні лапи і, накульгуючи й мало не по землі тягнучи живіт, наблизився до входу, обнюхав — і зник у своїй хатинці.

Скоро на вході показались дві темні подушечки передніх лап, а на лапи м’яко лягла й суха, клиноподібна голова. Коричневі, косо поставлені очі позирали з непередаваною розумною і тихою вдячністю.

Ставши на коліна, Катря мовила:

— Як сказав дядько Ксаверій? Аби здоров’я!

Найда покліпав темними повіками й дихнув через ніздрі теплим, стиснутим повітрям.

— Годі волочитись. Тепер матимеш догляд і турботу. І вже ніяка екзема тобі не дошкулить, і бездомні скажені пси не покусають. Дядько Ксаверій вділив ліків, я лікуватиму тебе, а там очуняєш, бо ти ж молодий, красивий.


Завжди, коли до матері приходили вечірні гості, вона зодягалася в одне й те саме плаття: знизу рясне, в багатьох клинах; у стані вузьке, як шийка пляшки; рукави — до ліктів — понадувались, як порхавки; широкий викіт відкриває повну шию і білі груди. В пишному рудому волоссі зблискувала атласна рожева стрічка. І чорні туфлі на високих каблуках, які дзвенять, як молотки.

Сьогодні мати зодяглася саме так.

У кімнаті за столом, заставленим наїдками й напоями, сидів дебелий чолов’яга, що мав бичачу шию, на якій гармошкою зібрались червоні зморшки. А спереду скидався на їжака: вузьке підборіддя, випнутий носик, гудзикуваті оченята, скупенька скіпочка лоба. Й дротяне, сторчма здиблене волосся, яке щедро покривало динькувату голову. Дрібні, як монети, вуха були, очевидно, подарунком кажана. Так подумавши, Катря затулила долонькою усміх на вустах.

— Сідай та їж,— сказала мати.— Вештаєшся цілісінький день...

Примостившись за столом, Катря потягнулась до оселедця й батона. Чолов’яга хрумкотів цибулиною, поблимуючи захмелілими очима й розсіваючи блакитний чад погляду — на Катрю, на матір, на стіл.

— Тепер діти не тримаються домівки,— озвався.— Що хлопці, що дівчата...

— Живеш для кого? Для дитини,— сокоріла мати, всівшись біля гостя й тулячись своїм плечем до його плеча.— Нічого в світі й не бачиш за дитиною.

— Тільки чи вміють вони цінувати нашу любов і турботу...

— Може, тоді й оцінять, як своїх матимуть. Я вам, Кузьмо Кузьмовичу, скажу: забуваєш за дитиною про себе, а хіба так гоже?

— Не гоже... Не оцінять, а життя спливе.

— Уже спливло, Кузьмо Кузьмовичу.

— Не кажи, Олянко, ти ще нівроку, в тебе ще все попереду.

— Таке й скажете, Кузьмо Кузьмовичу,— якимось чужим — дівочим і молодим — сміхом засміялась мати.— Куди вже мені проти нинішньої молоді.

— У тебе, Олянко, вже досвід.

1 2 3 4 5 6