І
Старого собаку звали Головотесом. Так охрестив його батько ще тоді, коли Головотес був худим щеням на довгих невпевнених лапах. Він мав рожеві, задимлені блискучою радістю очі. Женучись з одного краю обійстя в другий, заливчасто скімлив, і голова, яку він при цьому тримав високо, раз у раз падала донизу, будучи важкою й неслухняною. Батько, спостерігаючи за ним, добродушно гмукав, повторював стиха: "Ото іще головотес, ну-ну..." Головотес, вирісши, став здоровим, сірим, з білою підчеревиною, собакою. Голос його погустів, був соковитим, аж крихким. "Краще б тримати свиню,— говорила мати,— то, може б, якийсь толк був. А те одоробло і картоплю їсть, і молоко п'є, і м'ясо згорить, як покладеш, а про що?.."
Тієї зими до лісу внадились дядьки із-за Заливанщипи. Батько пропадав і вдень, і вночі, лице взялося глевкістю од безсоння, очі завжди — посоловілі, затягнуті плівкою гарячкової втоми. Йому не щастило, злодії навідувались рідко, але мітко, кожного разу заскакували в нове місце. Якось батько напав на слід. Але дядьки зарубали сокирою Головотеса, а самі втекли на санях, шмагаючи осатанілих коней... Грицькові тоді було десять років, і він глухо плакав, забившись у тісний кут подвір'я між купою хмизу та стіжком сіна. Головотес складав частину його життя, і він не знав, як тепер буде без нього. Але батько нагримав на хлопця, сказав, що не слід побиватись за собакою, собака не людина. Грицько поспіхом витер очі, проте коли батько пішов, то знову не міг втриматись од сліз. Думав про браконьєрів, котрі нищать ліс, і йому кортіло самому зловити їх і жорстоко поквитатися за те горе, яке йому заподіяли.
Одного разу батько сказав:
— Кирикова сука ощенилася, то обіцяв дати одненьке. Як вертатимеш зі школи — зайди...
Була провесінь, високі сніги вже танули, поодинокі струмки підточували замети, мов хробаки. Сонце світило щедро, і од землі догори піднімався вогкий холод. Коли Грицько знадвору опинився у Кириковій напівтемній клуні, то довго не міг нічого побачити. Стояв безпорадно, очікуючи, поки призвичаяться його очі,— і раптом почув шелестіння соломи та кволе повискування. Він пішов на ті звуки, нагнувся, і прохолодне тремтяче щенятко ткнулося в його долоні. Хлопець виніс його надвір — щеня підсліпувато мружилось і, принюхуючись, кумедно морщило ніс.
Рудий Кирик із слідами лишаїв на щоках та на шиї, хитрувато позираючи на кучу, з якої виглядала сука, а біля неї копошилось п'ятеро приведених нею щенят, сказав:
— І це — створіння... Воно, правда, трохи недобачає, і сука не хотіла переносити його разом з усіма до кучі, та пусте! Мою суку всюди знають. Тільки пооклигують трохи, попідростають— жодного не зостанеться. І з сусідніх районів приїдуть, ціну самі наб'ють... А це я хотів утопити, але батько твій попросив, то задурно віддаю. Ви його молоком напувайте, скоро сили набереться.
За пагорки спускалося сонце, холодне, хоча й веселе. У лісі затишок постуденів, ялини в зелених кожухах та свитках стояли тихо. Грицько зліз із велосипеда подивитись, чи розмерзлось вже озеро, в якому він купався. Лід, проткнутий осокою, при березі сизів, а посередині — був голий, аж синюватий. Грицько трахнув підковою — і озеро зітхнуло, розбризкуючи крижані звуки. Синиця сполохано перелетіла з лози на граб, пововтузилась трохи на гілляці — і тільки хуркнуло за нею... Ззаду заскімлило — Грицько обернувся. Підсліпувате, із заплилими очима, щеня тремтіло, розкарячившись на снігу. "А й справді, нюх у нього гострий",— схвально подумав Грицько. І йому трохи полегшало. Бо все-таки він не міг примиритися з тим, що оце безпорадне створіння має замінити їм Головотеса. Хлопець іще раз вдарив підковою об лід — знову озеро розпачливо, з вилясками, заголосило.
Увечері батько уважно оглянув щеня. Куштраті брови його спливлися на переніссі, тонкі губи повужчали й потоншали. Щеня безпомічно горбилося, в його чорних долонях, винувато крутило головою на слабкій шиї. Грицько із затаєним подихом стежив за батьком.
— Жакан...— сказав батько.— Назвемо його Жаканом. Ти згоден, га? — він повернувся до сина, і тепер його брови були не такі насуплені, розпрямилися і по-дружньому здригалися.
Грицько на знак згоди кивнув.
II
Спочатку Жакан жив під східцями ганку. Грицько туди намостив соломи, запхнув якогось обстріпаного ганчір'я. Жакан вистромлював із щілини писок і, поклавши його на лапи, стежив, що діється на подвір'ї. Як від хліва до комори вештається мати, як, прип'ята до кілка, п'є тепле пійло корова. Як сонце, пробиваючи промінням стіну дерев, піднімається вище,— і тоді повертався з обходу батько. Вішав на сінешніх дверях двостволку, скидав важчезні чоботи, які понабрякали вологою, й перевзувавсь у старі черевики, що тхнули зношеною шкірою та салідолом. Грицько виводив із клуні велосипеда і їхав до школи. Жакан мовчки лежав у своїй схованці. І тільки коли батько кликав його, то повільно вилазив, обтрушувавсь од сміття і неквапно підходив. У нього завжди був понурий, винуватий вигляд. Батько сильно плескав його по боках, по шиї,— і Жакан ширше розставляв лапи, щоб не впасти. Позирав скоса, і в його зорі з'являлись привітні іскорки. Тоді батько хапав Жакана двома пальцями за спину там, де хребет, позбавлений ребер, найтонший і раптово підкидав собаку догори. Жакан звискував од болю і, підхопившись із землі, до батька більше не наближався.
— Тобі ж на користь,— казав батько.
Жакан любив його, і коли той звечора збирався на обхід, то собака сам вилазив із кучі. Лащитись, плигати на груди, вихоплювати щось із рук чи ловити кинутий шматок Жакан не те, що не вмів, але не хотів. Він тільки терся біля батькових чобіт і сумними очима позирав угору. Обережно скімлив, просячись до лісу. Але батько казав:
— Підрости, підрости...
Кілька разів Жакан пропадав з обійстя. Але завжди він повертався — схудлий, брудний, з очима, що стали жорстокіші та непримиренніші. По тому забивавсь під ганок, відсипався, а поночі спросоння гарчав,— мабуть, йому примарювались подробиці мандрівки.
Восени батько з Грицьком взяли Жакана вперше на полювання. Переночували в сіні біля польового озера, а вдосвіта вже були на ногах. Качки летіли низько, і спершу чувся швидкий хуркіт, лопотіння крил — і раптом птахи з'являлись на тлі замурзаного неба, що не встигло розвиднітись. Постріли лунали розпачливо й хижо, і досвіток біля заспаного озера був схожий на голосну бодню, в якій ті постріли звучали ще дужче. Чи від свіжості, чи від хвилювання Жакан тремтів, і шкура на шиї та на запалих боках бралась брижами. Підстрелені качки падали на берег або у викошену рогозу. Жакан кидався в сірий світанок і повертавсь із здобиччю в зубах.
Зібрались додому, бо Грицькову й батькову долю уже відстрелили. Жакана не було. Батько свиснув. Прислухались до густої озерної тиші... Ні звуку, тільки десь закльокало, забулькотіло: мабуть, корч випростався, збурунивши гнилі пухирці. Згодом із рогози почулося шеберхання, і вони помітили Жакана, який біг, тримаючи голову трохи вбік, ніби осторонь хотів щось побачити.
— Батьку, він вибрав собі око! — скрикнув Грицько, кинувся до Жакана, схопив за шию...
Ліве Жаканове око було виколоте. Мабуть, він нахромився на очеретину. З порожньої очної ямки текли кров і сльози. Грицько важко зітхнув і, не в змозі дивитись на Жакана, одвів погляд убік. Батько вийняв патрон, висипав порох, старанно перемолов його прикладом на плескатому камені, а потім перемішав із болотом. Тією маззю заліпив Жаканові око, а далі своїм рябим носовиком ще й перев'язав. Собака скорився всьому. Він був слухняний, але не пригнічений. Тільки дивився на батька та на Грицька так, ніби просив у них вибачення, що вскочив у халепу, завдав їм клопоту.
— Нічого, Жакан,— мовив батько,— заживе твоє око.
III
Жакан звик щоночі з батьком ходити в ліс. Батько сідав верхи на кобилу, звану Чалою, і поволі трюхикав, а собака біг чи попереду, чи гасав по кущах. Око його затяглось і зажило. Жакан погрубішав, під шкурою стали вимальовуватись горбкуваті м'язи, схожі на міцно переплетені між собою мотузки. Груди його поширшали, передні кістки випинались, і своїми грудьми Жакан уже міг збити чоловіка. Слух його став тонкий, і він чув завжди, що діється на Бабиному клину, чи ніхто туди не забрів із сокирою чи пилкою, або навіть на Трясовині, яка була збоку Бабиного клину і трохи далі за ним. Нюх у Жакана також виробився чутливий, і одного разу він через тиждень знайшов і приніс батькового картуза, якого здерла дубова гілляка, коли батько щодуху скакав на Трясовину...
Нічні мандрівки Жаканові подобались. Вночі він майже ніколи не гавкав, добре чуючи, де зараз його господар, а господар також сторожко вловлював, де цієї хвилі никає Жакан. Вони добре зжились один із одним, і коли батькові доводилося куди-небудь вибиратися самому, то гостро відчував, як йому бракує Жакана, щоб той біг поряд, діловито погойдуючи головою та обнюхуючи дорогу. Так само Жакан — уночі йому снився господар, який їде на Чалій, і він крізь сон повискував. Коли ж йому примарювалось, що господар хоче схопити його двома пальцями за хребтину, то шерсть на Жаканові настовбурчувалась і вві сні собака погрозливо гарчав.
Якось батько порубав сталеві велосипедні шпиці, понаточував їх і позагинав жучками. Ті жучки він загнав у клапоть свого старого офіцерського ременя, а зверху, де був тильний бік загострених колючок, прилатав іще сирицевий шкурат, щоб нашийник не колов Жаканову шию. Жакан до їжака звикав поступово. Спершу він хотів здерти його лапою, але тільки подряпався. Згодом зрозумів, що нашийник не завдає жодної шкоди і перестав на нього звертати увагу. Тоді батько зняв із Жакана той їжак, замінив його звичайним нашийником, без сталевих жучків.
— У шовкунах появився вовк,— сказав він синові.— Уже роздер Кирикову суку, а в колгоспі зарізав двох овечок. Нашому Жаканові поки що нічого не загрожує, але отой їжак не завадить.
Грицько хотів побачити вовка або ж почути його виття, проте не щастило. Іноді він довго затримувався в школі й додому доводилося вертати смерком. То за гроші, зібрані за заячі шкурки, купив собі у сільмазі ліхтарик. Він знав, що вовки бояться світла. І їдучи через нічний ліс, вмикав не тільки фару, яка освітлювала дорогу, але й ліхтарика.