На лиці землі

Гуцало Євген

Є в Кирила город — картоплю садить та копає разом із жінкою, трохи цибулі має з грядок, соняшники родять, квасоля. Звісно, без буряків не обходиться (чи собі в борщ накришити, чи свині дати), без гарбузів, без капусти. Город городом, та якби в Кирила цвинтар забрали, то половина доходів йому урвалася б. Сторожує він біля цвинтаря. А доходи — і не питайте, бо коли з розумом уміти жити, то навіть з голого-голісінького можна щось ізняти й на себе одягнути.

Споконвіку рід Кирилів сидів біля цвинтаря. Коли щось там у хаті зогниє чи перехнябиться, то підправлять, підлагодять — от вона хоч і хилиться сюди чи туди, зате не падає. Хіба що потроху в землю вгрузає, наче баговиння її засмоктує. А сторожував раніше на цвинтарі дід Пуркун, невисокий, чорнющий, з малою головою, на якій лапаті вуха скидались на відстовбурчені лопухи. Поміж могилами він сіно косив, його вистачало не тільки для своєї корови, а й людям продавати. А що цвинтар од поля був обкопаний, то по ровах він гарбузи сіяв і тютюн. І виходило так, що він дбав не про спокій померлих, а про своє. Дітлахів же, які навідувались зривати вишні на цвинтарі, ганяв страшенно, і вони боялись його, як вогню. Навіть коли в селі здибали, то обходили боком. Люди з Пуркуна дивувались, та й сердились на нього, проте ніхто нічого йому не казав. Бо скажи, а він тоді за могилою твого дядька чи дядини зовсім не дивитиметься, а то вискубе траву не тільки поблизу могили, а й на ній.

Хоч як добре старому Пуркунові не велось, а й він нарешті упокоївся. Ховати його зібралось чи не всеньке село, грала духова музика з цукрового заводу, були промови, і старі баби голосили так, як не голосили б і за добру плату. Кирило теж був на похороні, потім на поминки ходив, а ввечері жінка сказала йому:

— Отак живе людина, живе й не знає...

— Вже ж,— погодився чоловік.

— Господи! — зітхнула жінка.

— Вже ж,— погодився Кирило.

А на ранок, навіть не поснідавши, подався до сільради. Головував у сільраді якийсь далекий Кирилів родич, а що був із молодих, з теперішніх, то Кирило не дуже з ним і знався. І не тому, що не хотів, а якось не виходило. Зустрілися з родичем у коридорі — саме стояв у кутку й пив воду з цинкового відра. Металева чашка була прикута до стільця ланцюжком, і на ньому тремтіло кілька краплин.

— О, здоровенькі, дядьку! — привітався молодий голова, поглядаючи на Кирила чи то приязно, чи то лукаво.

— Доброго дня,— відповів якось неохоче Кирило.

— Чого це ви раптом до сільради? То не ходили ніколи, не ходили, а це...

— Настанови мене сторожем на цвинтарі.

— То будьте, дядьку,— просто сказав голова, ніби в нього було це давно вирішено.

Кирило недовірливо подивився на нього — чи не жартує — й мовив:

— Пуркун же помер, то місце звільнилось.

— Будьте, будьте, дядьку,— всміхався голова.

— А ніхто не просився? — ніяк не міг повірити своїй удачі Кирило. Слід було б повернутись і піти, подякувавши, а він усе тупцяв у півтемному коридорі сільради, схожому на сіни.

— Ніхто. Добре, що ви самі. А то знаєте, який тепер народ.

Кирило поглядав з недовірою.

— Народ як народ,— пробурчав.

— А вам, дядьку, й справді зручно буде. Хата ваша поряд, ви завжди дома, роботящий, толковий.

Кирило розчулився. Узяв родичеву руку, стиснув її.

— Та я ж... Та мені... Ех, що там говорити. Одним словом, не підведу, будь певен. Чи я не знаю, що й до чого? Знаю! А тобі вже віддячу!

— Та що ви!.. Кажу ж вам, що ніхто б, либонь, сам не погодився, а тут ви...

Ішов Кирило додому й думав: "Хоч і з молодих, та свого не підведе, кров свою чує. Якби чужий, то й не підступився б до нього, бо для рідні беріг — би місце, а цей мені віддав. Ще й подякував, бач, що сам прийшов. Е-е, підхід знає, з хитрих, з отих, мабуть, що пальця в рот не клади".

Хоч біля цвинтаря жив і бував там часто, та з сільради пішов не додому, а на цвинтар-таки. Й чи не вперше (а мабуть, таки вперше) почувся тут господарем. Знав, що могили ці всі — його, що хрести й надгробки — теж, він за них відповідає. Помітив чиюсь корову, яка перелізла через рів і паслась на конюшині, і взявся шукати хворостину. Вигнав худобу, а застерігши в житі двох дітей-пастушків, що читали книжку, підійшов до них сердитий.

— То ви отак скот пасете? То ви скот по душах пускаєте топтатись? На перший раз прощаю, а вдруге займу — й тільки побачите! Чого мовчите? Указаній не знаєте?

Діти звелись і відійшли трохи вбік. З осторогою раз і вдруге оглянулись на Кирила. Він кинув їм похмуро в спини:

— По книжках жити вчитесь, а худобу пасти не навчились. Того в книжках не написано!

Ходив поміж могилами. Перед однією зупинився, навіть голову схилив шанобливо. "Корзун Денис Потапович" — написано було на блискучій металевій дощечці, прикріпленій до обеліска. Живий був — усі Денисом Потаповичем називали, й помер, то інакше назвати язик не повернеться. І не посідав чоловік високого місця, всього лише на питлі працював у районі. Ти йому привезеш мішечок пшениці, а він тобі поміняє її на питльоване борошно. Ото й усе, здається, а що таки вмів Денис Потапович міняти, то вмів. А тепер чи розучились, чи не хочуть, дрібні якісь пішли повсюди кадри. І хотів би когось поважати, хотів би на когось побожно глянути, а хіба поважатимеш, хіба дивитимешся, коли воно навіть украсти не вміє так, як слід, а коли вже одважиться вкрасти, то неодмінно попадеться, і диму тоді, звісно, більше, аніж вогню.

Ходив по цвинтарі й відпочивав душею. Бач, яке воно, життя. Сьогодні ти когось ухопиш за горло, кріпко тримаєш, не даєш дихнути, а завтра вже по тобі відспівали, а той, кого ти за горло тримав, живе й радується. Тьху, прости господи! Й навіщо така несправедливість? Хай би те, що вміє пристосуватись чи викрутитись, жило б собі вічно, а нездарам різним навіщо ж і мучитись?

Щасливу подію слід було відсвяткувати. Не був Кирило п'яницею ні замолоду, ні тепер, та іноді дозволяв собі випити. Й не тому, що хміль полюбляв, ні — горілка збуджувала його думки, вони приходили такі різні, що він і радувався їм, і дивувався з них.

загрузка...

— Ну, жінко,— говорив того вечора, сидячи на покуті й погладжуючи пальцями надпиту пляшку,— тепер не пропадемо. Ото скажи правду, який я в тебе чоловік? Чи бувало так, що я щось хотів, а не міг зробити? Бувало?

— Де там! — щасливо всміхалась жінка.

— Пам'ятаєш, була ти ще дівкою, а я до тебе ходив? Не було в мене чобіт, а страх як хотілося мати! Ти вже не питай, де я дістав отого бичка, за якого справив собі обнову, а таки справив! Чи ось тепер — тямиш?

Жінка сиділа біля нього, підпирала долонею щоку і вдоволено всміхалась.

— А Пуркун! Цвинтар біля нашого городу — мало не наша земля, а він сіно і вдень, і вночі носить додому у рядні. Якби ти знала, скільки він моєї душі переносив!

— Тепер не понесе,— докинула жінка.

Кирило ще випивав чарку, міцно стискував кулаки, сидів так, насуплений, потім нюхав один кулак, другий — і махав перед собою, наче погрожував невидимій армії своїх ворогів.

— Еге, думали, Кирило — ніщо, кізяк засохлий, що й ногою копнути його не захочеш, а тепер ніхто без мене не обійдеться. Хай спробують обійтись! Бігатимуть, проситимуть, щоб могилу викопав, щоб копачів покликав. А нехай хтось не додумається довідку від лікаря взяти, хай!..

Прогупало попід вікнами, й Кирило хутенько сховав пляшку під ослін. Проте гупотіння одпливло, ніхто не постукав і не зайшов, то Кирило знову виставив горілку.

— А дзуськи, щоб я кого вгощав! Тепер мене мусять пригощати, а я не з кожним пити стану. Хіба що з потрібною людиною.

І хоч не дуже йому того бажалось, а вже так вийшло: став чекати, хто ж помре. Та ні, зовсім не хотілося, щоб умирали,— хіба в нього таке серце черстве? — та коли вже в тебе робота така, то мусиш її спольняти. Хоч і був сторожем наставлений, то поки не прийшли й не покликали, щоб яму з копачами викопав, поки на перші поминки не позвали, то який ти сторож? Якщо своє діло спольнятимеш, якщо люди бачитимуть твою роботу, отоді й сторож.

Минув тиждень. Там справили родини, там оженився хтось, із машиною перекинулись біля ставу... Але перекинулись благополучно, шофер руку вивихнув, а решті нічого, тільки перелякались. Кирило прислухався до балачок — може, хто добряче забився? — так ні. Й роздумувати почав, у кого яке здоров'я. У Степана-бухгалтера начебто плохеньке, але ж він уже й жінку свою пережив, котра ніколи на здоров'я не скаржилась. Він тобі ні важкого не піднесе, ні чарки не вип'є — любить себе чоловік, боїться за себе. Стара Явдоня, котра одного свого півня шість разів на базар носила продавати (так і не продала, бо шкода стало, то він перегодя здох), вже ледь по світу ходить. Але ж скільки Кирило себе пам'ятає, то вона завжди так і ходить! Михайло Безніс по лікарнях вилежується щозими й щоліта, про нього держава піклується, бо дуже покалічився на фронтах. Товариші його зразу згинули хто де, а цей прийшов додому, і хоч на тілі живого місця не було, проте тягне й досі, ніби камінну ниву оре... На кого оком не кинь — то або при здоров'ї такому, що вистачить не на один вік, або ж так боїться вмерти, що, дякуючи своєму страхові, протримається до ста год.

Тьху, прости господи!

Минув ще тиждень.

— Щось я не пойму це літо,— скаржився якось Кирило своїй жінці.— Якесь воно таке вже тепле, таке погоже, що аж із душі верне.

Жінка ке знала, що має на думці чоловік, тому тільки непевно схитувала головою і не обзивалась.

— Той рік яке було літо? Ні тобі з хати вийти, ні врожай обмолотити. Воно хоч і трудно, звісно, але ж не нудно. Тітку Олексючку пам'ятаєш? Така ж була дорідна баба, така кругла, така пиката, а перескакувала калюжу, посковзнулась, упала — через тиждень і поховали.

— Царство небесне...

Ген-ген під осінь переставилась зовсім стара баба. Вона вже так рідко виходила зі своєї хати, що про неї забули — є така чи немає. Кирило, почувши новину, спершу зрадів, а потім, злякавшися своєї радості, перехрестився. Бо що не кажіть, а горе є горе — твоє воно чи чуже, велике чи маленьке. Спершу хотів навідати покійницю, та передумав. Ото нехай спочатку до нього прийдуть бабині родичі або сусіди, нехай він з копачами (а хто в них за копачів — брати Сядристі, вже старі обоє, а все життя тільки те й роблять, що копають) своє діло доведе до пуття, потім уже...

1 2 3
загрузка...