Умовна міс Кукурудза

Гуцало Євген

Нарада в бригадній конторі закінчилась, і народ, лапаючи в кишенях сірники та цигарки, щоб уже закурити в коридорі чи на вулиці, потягнувся до виходу.

— Та чи ж треба так! — досадливо клацнув пальцями лівої руки Панас Панасович Варений, бригадир. Жовтавий та плаский, мов давно засушена азовська тарань, з куцопалими руками, схожими на плавці тієї самої тарані, він зараз ладен був, либонь, вкусити себе за лікоть.— Забили памороки теревенями — й вилетіло! А треба ж було з людьми порадитись, треба!

На цей час у конторі зосталися зоотехнік Чхур і агроном Ясненький.

— Ще не пізно покликати назад,— мовив зоотехнік,— хоч і не всі, а повернуться...

Бригадир насупив кущики брів, заперечив:

— Несолідно...

Агроном і зоотехнік уже рушили до дверей, коли почули:

— Стривайте, товариші, одну хвилинку... Сядьте, прошу, не кваптесь.— І, коли вони посідали на стільцях, Варений докірливо сказав: — А про найголовніше забули!.. Про ферми говорили, про механізми не забули, про насіння згадали, про озимі теж, про добрива, про школу передового досвіду, а от про найголовніше ніхто й словом не похопився.

Агроном і зоотехнік сиділи ні в сих ні в тих: що ж найголовніше? Чхур зібрав складки на лобі, ворушив цими так, наче під зморшками звивались думки. А Ясненький став із вигляду печальний, мовби саме він, персонально, завинив у тому, що забули про найголовніше.

— Післязавтра Восьме березня, товариші,— озвався бригадир,— так би мовити, міжнародне свято солідарності трудящих жінок усього світу, а заодно й початок весни. Годилося б, знаєте, відзначити... Й відзначити не так, як завжди, а з вогником, оригінально. Хіба наші жінки не заслужили? Ніде правди діти, мало ми ще вділяємо жінкам уваги. Чи Іван, чи Степан, чи Маркіян — на роботу й з роботи, на тракторі чи на кагатах, а якось і забуваємо, що жінки нас облагороджують... Ось ти зоотехнік,— сказав Чхурові, що, слухаючи, пустив обоє очей під лоба, наче повітряних зміїв у небеса.— Все життя, Трохиме Тодоровичу, зоотехнік, з худобою та скотиною, з твариною та животиною, за ними й жінку свою недооцінюєш, га?.. А ти, Юхиме,— звернувся до агронома Ясненького, що наставив біле личко гострою сокиркою,— за роботою й женитися забув, ходиш у старих парубках... Візьмім для прикладу й мене,— тицьнув пальцем у дошкуваті груди.— На свою жінку Настю Гордіївну гріх скаржитись, але ж хіба чує від мене добре слово? Ото прийду додому, виступлю перед дітьми та перед жінкою, наче на зборах перед колгоспниками...

— Та вже так у всіх ведеться,— запопадливо запевнив Чхур, щоб якось уберегти бригадира від самобичування.— В кожного рильце в пушку. Хоч на Восьме березня треба нагадати нашим жінкам, що вони жінки.

— Авжеж,—згодився агроном Ясненький.—Я в нашому сільмазі бачив дефіцитні парфуми, можна купити...

— Я, мабуть, теж якісь духи чи одеколон...

— Парфуми... Духи, одеколон... Це, так би мовити, міроприємства по індивідуальному сектору.— Бригадир із запалом ударив кулаком по столу, аж перекидний календар підскочив.— От щось би придумати в масштабі колгоспу, всього села... Крутиться тут у мене одна думка,— посвердлив пальцем скроню, мовби хотів дістатись до живої думки,— хоч із вами пораджусь, коли вже решта народу розійшлась... Гадаєте, я своїй не куплю флакон духів? Куплю... Та це наче якась формальність, бюрократизм, правда? А хочеться по-святковому, по-весняному, без бюрократизму, га!

— Ага,— засміявся зоотехнік Чхур,— бюрократизм і жіноцтво не в'яжуться купи.

— От читав я недавно в газеті,— розповідав Панас Панасович Варений,— як в Америці вибирали найвродливішу жінку. Й вибрали! Назвали міс Америка... А то, пам'ятаєте, проводився світовий чемпіонат із фігурного катання на льоду, там теж визначали найкрасивішу фігуристку... Діло це для наших країв нове, досвіду ніякого нема, та й клопотів можна зазнати. Але нове, прогресивне завжди трудно пробиває собі дорогу в сільському господарстві.

— Ідею вловлюю! — бадьоро вигукнув зоотехнік.— Чом би нам не спробувати до Восьмого березня обрати в своєму селі міс Телепеньки, еге?

— Правильно! Тільки, може, не міс... Га? Розумієте, в наших Телепеньках ніяких міс немає. Немає жодної...

— Таки нема,— згодився похмурий агроном Ясненький.— У нас хто? Трудовий народ. Ланкові чи рядові члени ланок. Доярки, свинарки, телятниці, вчительки. Дівчата й жінки, а також баби... Ні однісінької міс немає... І добре! Бо хто б у колгоспі робив, якби в нас завелися всякі міс! Посипалися б усі наші плани й соціалістичні зобов'язання! Якби навіть на розплід завелась яка-небудь міс, то довелося б виполоти її з нашої трудової ниви!

— Може, й не виполоти,— заперечив бригадир.— А тільки б ми не допустили до такого становища, бо, либонь, довелося б і квитком декому розплачуватись... Так що міс Телепеньки відпадає, ця ідея не з нашого поля.

— З чужого,— прямо сказав агроном Ясненький.— Міс — завжди елемент нетрудовий, а ми повинні шанувати жінок працьовитих. У яких мозолі позапікались не тільки на долонях, а й на серці.

— А чом би не вибрати з-поміж нашого дівоцтва найвродливішу? — вигукнув зоотехнік Чхур.

— Таку, що всім телепеньківським хлопцям сниться? — буркнув агроном.

— Ага!

— Таку, що їй проходу не дають — ні в клубі, ні в автобусі?

— Ага!

— Таку, що й діди покашлюють їй услід?

— Ага!

— Таку не можна,— заявив агроном Ясненький.— Якщо не хочемо, щоб нас звинуватили у втраті відповідальності. А також у розпалюванні нездорового ажіотажу. Бути найвродливішою — хіба тут в якась заслуга даної особи? Тут заслуга тільки батька й матері. А якщо, не доведи господи, заслуга не батька, а сусіда чи якогось заїжджого молодця? Як тоді поставляться маси?

— Треба, либонь, вибирати,— озвався бригадир Варений,— не за ознаками зовнішньої краси, а за ознаками краси внутрішньої.

— Так,— згодився зоотехнік.— Щоб людина була внутрішньо красива й морально багата.

— А чи не можна так, щоб внутрішня не розходилася з красою зовнішньою?

— Е-е, товаришу Ясненький,— мовив зоотехнік.— Не можна йти на налигачі в зовнішньої вроди... Не можна! Тут можуть трапитись непередбачені непорозуміння. Внутрішнє багатство й моральна велич — ось наш критерій! Ось візьмімо Дуську Підлящук, нашу продавщицю в промтоварах. Красива. Вже третього чоловіка поміняла. Що найкраще за прилавком у нашому магазині? Хіба якийсь ширпотреб? Ні, найкращий товар, хоч державний Знак якості став, за прилавком — сама Дуся Підлящук. Вродлива, нічого не скажеш! А де її внутрішня краса й моральне багатство, коли вона продає зуби всім шоферам району, області і республіки?

— Еге ж, за Дуською водиться...

— А хто гарантує, що завтра не водитиметься?

— Маємо зважати на все,— озвався бригадир Варений.— І на трудові показники. І на вроду. І на моральне обличчя. І які стосунки з сусідами. І яка сім'я, і скільки дітей... Візьмімо Ганьку, телятницю. З лиця — хоч воду пий. І досі ніхто не переспіває Ганьку, навіть радіо й телевізор. Показники на фермі? Високі. Хазяйка вдома, стару матір доглядає; А живе з чоловіком шостий рік — і досі на дитя не спромоглась. Трудно сказати, хто винен у сім'ї, а тільки кандидатуру бездітної Ганьки як ми можемо висувати? За що будемо агітувати її прикладом? Куди й до чого закликати?

Березневий вітрець уривався в одчинену кватирку, пахнучи вербовою корою та вогкою відталою землею. Тоненькими ріжками догори перевернувшись, сріблився місяць над вершками чорних дерев. Троє чоловіків у бригадній конторі о цій пізній порі ворушили мізками, і, мабуть, якби хто пильно прислухався, то почув, як ворушаться думки у Вареного, мов сухе бадилля в лузі, а думки в зоотехніка Чхура шарудять, мов річкова рінь під ногами, а в агронома Ясненького — шелестять, як перше зелене листячко на гіллі.

— Може, Катерину Осьмак? — несміливо порушив тишу агроном, якого в цій розмові брала нетерплячка, підганяла, мов норовистого лошака.— Й коса в неї довга, не обрізана. Й одягається не так, як ото одягаються фарбовані дармоїдки. Після десятирічки пішла на ферму. Друге місце серед доярок району. Відзначимо — всі дівчата рівнятимуться на неї.

Пролунав різкий кістяний звук — зоотехнік заперечливо клацнув пальцями:

— Кандидатура відпадає...

— Чому? Хто ж тоді більше заслуговує?

— Катерина Осьмак і справді, може, кандидатура номер один. А батько в неї хто? Столяр — першої руки, такого майстра удень із вогнем не знайдеш. Але ж тримається за оковиту, як чорт за грішну душу, по коліна ходить у горілці. А хіба його тінь не падає на дочку? Відзначимо Катерину — й батько подумає, що потураємо, що благословляємо його на слизьку доріжку...

Віяв у кватирку березневий вітрець, нагадуючи про весну. Обличчя Вареного, бригадира, темніло, мов вощина, з якої викачали мед, а очі скидались на бджілок, охлялих за холодну й голодну зиму. Погляд агронома Ясненького виражав важкий, як жорна, острах: не припуститися б помилки у ці відповідальні хвилини. А от блакитна поверхня очей зоотехніка Чхура вигравала сонячними зайчиками, які, либонь, ішли з самісінької гарячої душі.

— Є! — переможно скрикнув він.

— Знову прожект?

— Ні, Панасе Панасовичу, не прожект, а реальність наших планів!

— Жени свою ідею.

— Ольга Селех!—торжествував зоотехнік.— Чим не ідея!

— Нівроку ідея... Скільки ж це надоїла вона від кожної фуражної корови?

— Розливне море!

— Завжди — на Дошці пошани, активістка, депутат сільради, депутат райради. Обласна газета згадувала недавно. Міцна сім'я, двоє дітей, обоє ходять до школи. Чоловік на машині робить,— міркував уголос бригадир Варений,— у чарку не заглядає, до чужих молодиць не вештається. Ніяких сварок у сім'ї не чути. З сусідами живуть у мирі-злагоді... Нову хату збираються ставити — вся документація на будівельні матеріали в ажурі, я сам цікавився... Сміливо можна висувати й рекомендувати на міс Телепеньки, чи то пак — на достойну трудівницю!

— Так-то воно так,— мовив насуплений агроном Ясненький, і його кострубаті брови ворухнулись, як два голчасті їжачки в листі.

— Є сумнів якийсь? — ураз зів'яв бригадир.— Авжеж, краще сім разів одміряти — й ні разу не відрізати, кажіть.

— Пора яка тепер? Весна, ожеледиця... Прямо скажу, що для тваринництва нашого колгоспу пора наступила складна...

1 2