Прелюдія весни

Уже давно кортить написати про те, як у природі ще взимку народжується, поволі утверджується й живе передчуття майбутньої весни. Особливо гострішає це моє бажання десь у середині місяця лютого, коли день починає стрімко прибувати: досвіток світає раніше, а вечір вечоріє пізніше, сонце все вище й вище спливає у небеса. І полонило мою свідомість це бажання сьогодні якоюсь фатальною невідчепливістю, начебто мені на роду написано таки уважніше послухати передчуття весни і в природі, і в самому собі.

Купол погожої небесної блакиті накрив видимий простір землі, залитий сонячним промінням. У різну пору дня лютневий сніг цвіте по-різному, проте зараз, ополудні, розцвів чи не найяскравіше. От іще вранці його безмежні, простелені в полях полотна біліли стримано, немов берегли чистоту холодної цноти, віддалік вони мовби ледь-ледь темніли легкою серпанковою синню. Та коли сонце знялось високо, коли хлюпнуло донизу потоками світла, під їхньою чародійною силою сніги в полі зацвіли, забуяли рясним сяйвом. Це сяйво здається нев'янучим, воно лежить у вінцях обрію і, либонь, віддзеркалюючись угору, освітлює чисті безхмарні небеса разом із сонцем. Народжене й випромінюване розквітлим снігом сяйво можна порівняти з усмішкою, що горить і не гасне, й хоча ця усмішка холодна, все ж зогріває душу.

Безлисті чорні дуби та граби в лісі рельєфно чіткі, і в прогалинах між стовбурами погляд летить далеко, не те що влітку чи восени. Голі крони дерев на тлі чистого неба творять химерно продуману структуру, якийсь біологічний радар, котрий своїм чуттям налаштований на найтонші, майже невловні позивні космосу, сонця, майбутньої весни. Сніг унизу нагадує перфокарту, де для тямущого ока записано сліди птахів і звірів. Чіпляючись за гілля і сухо шарудячи, з дубка-нелиня зривається згорнутий трубочкою листок, уклякнувши поміж цятковання слідів. У безвітряній тиші добре чутно кожен звук, кожен шерех. Раптом, порушуючи цю тишу, лунає крик сойки, різкий і неприємний, а потім бачиш і її поміж верхів дерев: пишна, бурувато-червона, з червонястим чубчиком на голові, сойка летіла на короткуватих крилах, а за нею, повторюючи маршрут між сосен і дубів, линула друга сойка. Помітили якусь небезпеку й тому закричали? Вже зникли, уже розтанув їхній слід у повітрі, а відтак розтануло й відчуття тривоги, навіяне цими крикливими й метушливими птахами.

Не вперше помічаю, що отут, де ростуть старі сосни поміж дубів, водиться багато дятлів. Згори лунає розмірений стукіт, що перебивається інтервалами, і в тому постукуванні — розсудливість і селянська непоквапливість у важливому ділі. Ці звуки можуть линути довго, витворюючи скупу й одноманітну мелодію, та все ж таки цікаву. А то зненацька із сусіднього дерева наче трасуюча черга проллється, ніби прокотиться довгий і нервовий стьобок швацької машинки, щоб невдовзі вмовкнути, щоб повернути лісовій тиші оте рівномірне й неквапливе постукування.

Хазяйновиті й уважні, зодягнені в сорочки чорно-білого пір'я, подекуди з червоненькими плямками на потилицях, дятли міцними дзьобами цюкають і цюкають по корі стовбурів і гілляк. Учепившись пазурами за дерево й перебуваючи у вертикальних позах, вони завжди нагадують мені сільських електромонтерів, що поздирались на стовпи прикріпленими до ніг залізними гаками.

Ось один дятел, верткий і проворний, від нижнього сучка на сосновому стовбурі якимсь чудним зигзагоподібним рухом, якимись дивними спіральними стрибками злетів до смарагдової розлогої крони, там кілька разів ударив дзьобом, наче постріляв по корі, і вже зірвався, і вже стрімко пірнув у кришталеву прозорість лісового повітря, наче осяяний підсвідомим спонуканням, заказаним для мого розуміння. Поміж інших дятлів наче війнуло миттєвою тривогою, деякі з них заметушились, та вже скоро знову заспокоїлись, били по корі, й луна їхня нагадувала звук метронома.

Ще в них не шлюбна пора, зимова, передвесняна, а в шлюбну весняну пору хіба ж тільки такі трелі можна почути, коли в моторошному якомусь шаленстві молотять дзьобами по корі, й далеко довкола лине сухий, автоматичний гуркіт, у який вкладається гостра, подиву гідна пташина пристрасть!

Наступний день видається зранку туманно-морозним, небо заволочило хмарами. Повітря зіткане з дрібнесеньких голочок, із крихітних колючок, із блискучих мініатюрних цяточок, повітря схоже на сухий хмільний напій, що дере піднебіння й опікає горлянку. Дегустуй цей студений лютневий напій уволю, смакуй більшими чи меншими ковтками, відчуваючи, як його первісної гостроти цілюща сила розливається по жилах, примушуючи кров звеселіти, примушуючи думки до бадьорішого плину. Дивним чаром володіє цей терпкоморозний напій, бо жадібнішими очима дивишся довкола, бо все сприймаєш із тією безпосередньою свіжою зачудованістю, яка властива дитинству а чи зоряним хвилинам твого самопочуття.

Нинішнього ранку дерева зацвіли.

Ясени й клени, берези й дуби, горішина й калина позацвітали. Вони позодягались в цвіт від підніжжя стовбурів до крон, кожна гілочка цвіте, кожен сучечок. Зацвівши інеєм, обібравшись його шовковими пелюстками, прикрасившись майстерною філігранню його пелюсток, дерева зараз видаються казковими, начебто перебувають у площині іншої дійсності, у незбагненному трансі. Такий транс спроможна навіяти тільки зима. Ага, каже вона деревам і кущам, та всякому штурпаччю на галявах, та всохлому очерету біля замерзлого озера. Ага, каже зима, хай вам про весну мріється, але ж ніяка весна не подарує вам такого цвіту, як я. Своєю волею я обнизала цвітом кожну вашу гілочку, кожну галузку, кожний сучечок, а весна чи здатна мертве дерево оживити цвітом? Беріть усі мої коштовності, всі запаси срібла й самоцвітів — і радуйтеся щедрій зимі.

Інеєм порозцвітали дерева, стоять одухотворено-ясні, й кожне видається великою квіткою, хай і холодною, таж не може зима похвалитись теплими квітами, що грають яскравими барвами.

Розвіялись хмари, й вільне сонце засвітило цвіт інею на деревах.

Як три феєричні вибухи буйної фантазії зими, стоять віддалік одна від одної над річкою три верби. Їхнє текуче, спадисте гілля особливо густо обнизалось пухкою білиною, й верби скидаються чи то на обвапнені кістяки, чи то на крейдяні мурування. Так, три вибухи буйної фантазії зими, її шедеври, якими не можеш не милуватись.

Листя на дубах-нелинях по різьблених краях узялось густішим інеєм, а тому здається, наче припудрений снігом багрець листка вставлено в різьблену пухову рамочку-облямівочку.

Старі й молодші черемхові дерева світяться хоча й не гронами черемхового цвіту, проте їхні теперішні прикраси чи не кращі за весняні, бо весняні мовби скупіші, невиразніші.

Гурт берізок, оточений молодими дубками, сприймається мало як не ефемерне видиво, такі вони світлі й чисті, такі повітряно легкі.

На знайомій місцині, де ростуть старі сосни та дуби, сьогодні о цій поранковій морозній годині дятлів менше, ніж учора. Лише зовсім зрідка, невидимий серед високого гілля, озветься зовсім тихесенько, вистукавши дріб-морзянку, й затихне. Й перегодя знову, наче в сомнамбулічному забутті, якийсь інший дятел просіє в повітря сухесенькі звуки, наче почепить разочок намиста із звуків-бісеринок поміж зеленої хвої. Змерзлими голосами, збляклими й кволими, зрідка озиваються повзики, проте їхні голоси назвати співом важко, швидше схожі на жалібні скарги, в яких радості не тепліє й трошки. І ще рідше, ніж повзик, із того примарного цвіту-інею, який обернув гілля на плетиво коралових атолів, озивається пищуха-підкоришник, і голос її писклявий та пустісінький — це також це пісня, в якій мала б бриніти радість.

І раптом одухотворений інеєм ліс озивається гортанними, грудними звуками: кру! кру! Темний морок і хаос прачасу чуються в різних звуках, що покривають усі інші пташині голоси, що тонуть у розлогих і важких хвилях: кру!— наче в магмі. Так протяжно і довго може скрипіти старе сухе дерево, вібруючи неживими жилами. То один грак озивається до другого, чуючи лютневу пору зовсім не так, як інші птахи. Шлюбні грища в граків починаються в лютому — либонь, найраніше в усьому пернатому й крилатому царстві.

Граки вмовкли, й тепер знову чути, як дятел сипнув морзянкою-скоромовкою, якоюсь інтимно притишеною. Знову там і сям сяйнули зморені голоси повзиків, скупо озвались пищухи. По черзі застрекотавши, пролетіло над верхами дерев дві сороки, пірнаючи в польоті донизу й вигулькуючи вгору. Наче два строкаті вертольоти промайоріли в повітрі.

Квітки інею на кожному дереві не схожі між собою, відмінні. Особливо пишними видаються на сосні, де оторочена інеєм хвоя нагадує хризантеми завбільшки з кулак. Гострі іскорки сіються донизу так, як навесні сіються пелюстки з розквітлої черешні чи вишні.

Коли від лісу через поле поглянеш на село, то о цій зимовій порі, коли палає сонце і весь простір завуальований інеєм, здається тобі село пастельною картиною, де використано тільки білий колір, де художник від усієї душі навтішався, порозкошував гамою відтінків білого кольору.

І вже ополудні лютневий цвіт із дерев опав.

Ще недавно красувались у щедрих дарунках зими, що сліпили зір, а тепер сонячне проміння прибрало іній, розтопило й розвіяло золотими своїми вустами, явивши чорну фактуру стовбурів та гілля в голій графічній рельєфності. Вже немає гострої снігової мли в повітрі, воно хоч і прохолодне, та чуються в його прозорих водах свіжі хвилі тепла. Ополудні в голосах птахів уже не бринить ота тоскна приреченість, що слабенькими дзвіночками видзвонювала зранку. Дятли дружніше й завзятіше гострими дзьобами лупцюють по деревах, вишукуючи мурах та личинок, що заснули на зиму.

Сніг у полі побілішав, тепер проміння не тоне в гострій млі, що насичувала повітря, не гасне в розстелених під ногами полотнах, що зараз нагадують молочні дзеркала й відображаються у високості, освітлюючи Їх іще дужче. Й село вже не схоже віддалік на пастельну картину, де торжествує білий колір та його відтінки, тепер село наче вугіллям випалене на крейдяному папері.

Кілька днів поспіль на клені під моїм вікном появлялась білка. Попелясто-руда, наче попіл змішано з перетертою глиною, білка то на гілляці сідала, то чіпкими пазурцями чіплялася за стовбур, а то починала снувати неспокійно довкола стовбура...