Юнак з моря

Василь Бережний

Цього літа погода на Чорноморському узбережжі видалась нестійка. В бахрому прохолодних дощів лише зрідка впліталась золота нитка сонячного дня, та й то під вечір тускніла, окутуючись мжичкою. Відпочиваючі занудилися б зовсім, коли б не всесвітній чемпіонат з футболу в Аргентіні — можна було цілими вечорами сидіти біля телевізора, з неослабною увагою стежачи за грою смаглявих бразільців чи моторних італійців.

А сьогодні з самісінького ранку ревів ревун: море вкуталося туманом, і це провіщало тепло. І справді, сонце почало розганяти молочну імлу, і перед очима відпочиваючих сяйнула така манлива морська блакить, що не піти на пляж було просто неможливо. Неля Несміх — тугенька білявка — взула пляжні тапочки, осідлала свого симпатичного носика зеленими окулярами, взяла поролоновий килимок, поклала в сумочку яскравий польський купальник, грубеньку книжечку, рушник, шапочку і подалася до моря. Поспішала, щоб не причепився той занудливий Віталій із своїми солоними анекдотами, дерев'яні сходинки так і вгиналися під її ногами.

Розіславши килимка посеред пляжу, заскочила в кабінку для переодягання і через хвилину вийшла в купальнику — ще стрункіша і привабливіша.

З кожною хвилиною небо яснішало, над прибережними садами і заростями пливли білясті пасма туману і швидко танули у високості. А темні цятки рибальських човнів у сонячній млі запливли, здається, на самісіньке небо. Поступово пляж повнився людьми, гамором, хтось уже ввімкнув транзистора. Неля взяла книжку, але, навіть не розгорнувши, поклала на коліна. Хіба ж у такій обстановці можна зосередитись? Проте настрій був радісний, дівчині здавалось, що все—і золоту перлину сонця, і ніжну блакить неба, з якого зникали останні клапті туману, і хитливу синяву моря — природа створила для неї, на втіху їй. Можливо, і отой плавець — і коли він устиг так далеко забратися? — прямує до неї. Ось уже видно помахи його рук, він то з'являється, то зникає поміж хвиль. Вода ще не прогрілась, не більше п'ятнадцяти градусів, а він, бач, не боїться застудитись, певне, загартований. Цікаво, що воно за один...

— Сонце вже обціловує вас! — Віталій Покльований кинув свій надутий матрац ліворуч од неї.— А я й не зоглядівся, де поділася наша пасочка... Ех, не взяв камери...

Неля неохоче відірвала погляд від плавця і подивилася на Віталія. Обличчя його скидалося на комічну маску: широкий рот розтягнувся до вух, ґудзички очей поблискували між ріденькими віями весело і задиристо, мовляв, погляньте, я ж — симпатичний. Неля мимоволі посміхнулася, і це підбадьорило молодого чоловіка.

— А ще казала "Несміх"; он як ви гарно усміхаєтесь! Якщо так засмієтеся в об'єктив — побіжу за камерою. Ви фотогенічна, я зроблю вас кінозіркою, хочете? Неля Несміх — у головній ролі мого фільму, га? Звучить?

— Облиште,— дівчина змахнула рукою,— не вийде з мене артистки.

— Чому? Якщо я... Ну, гаразд, залишимо це питання поки що відкритим. Тут у мене є дещо цікаве для вас

Розташувавшись, Покльований дістав з паки газет кілька зім'ятих аркушів друкованого на машинці тексту. Мабуть, ці аркушики побували не в одних руках, бо нижні куточки позагиналися, багато рядків затерто пальцями.

— Це лекція про Неопізнані Літаючі Об'єкти — скорочено — НЛО,— упівголоса сказав Віталій,— спеціально випросив для вас. Я вже вам говорив, що прибульці...

Неля загадково усміхнулась:

— Пригадала: бачила я ваших інопланетян!

— Та що ви?! Де? — Віталій уп'явся в дівчину очицями-ґудзиками.

— У трамваї, в тролейбусі — їх зразу помітно: штовхаються, наступають на ноги.

Вираз обличчя Покльованого був такий кумедний, що Неля пирхнула зі сміху.

— Ну, от, я думав, справді, а вона знову іронізує... Прочитайте ось, що каже вчений.

Неля, все ще осміхаючись, почала читати, водночас позирала і на море. Невідомий плавець поволі наближався до буйка.

— Читайте, читайте, Нелю,— Покльований, мабуть, помітив, що вона поглядає вдалину,— нарешті ви переконаєтесь, що інопланетяни вже давно спостерігають нашу Землю. Це факт. Я навіть фотографії бачив — і їхніх космічних кораблів, і їх самих...

Неля зауважила, що прізвище лектора — Ажажа — так само читається і з кінця. Покльований розтягнув свої губи і не то в жарт, не то серйозно сказав:

— Я теж помітив. Може, він сам прибулець... А що, хіба це не можливо?

Правду кажучи, Нелі не дуже хотілося читати, але несподівано лекція не просто зацікавила, а заінтригувала її. Скільки сталося загадкових подій, а вона нічого не чула!

Біля Тегерана опустився на землю великий літаючий диск, уряд Ірану звернувся із запитом до Москви і Вашінгтона, чи це не випробування нових апаратів? І СРСР і Сполучені Штати відповіли: ні. Були підняті в повітря іранські винищувачі, та нав'язати контакт не вдалося: непрохані гості відлетіли з такою швидкістю, про яку й не мріють земні авіатори. А на тому місці, де сиділа "тарілка", залишилась якась їдка зеленкувата слизь, і тепер там ніщо не росте.

В Італії подібний апарат опустився на полі, з нього вийшли величезні (по два метри і більше) інопланетяни, і коли італійка піднесла їм букет квітів, один з них усміхнувся — отже, в них теж є емоції.

Десь біля Петрозаводська подібний апарат опустився в озеро, а коли здійнявся, то вирвав величезний шмат берега.

У Бразілії космічний корабель інопланетян зазнав аварії і розбився. З якого металу він був збудований — досі не визначили.

Аварія чужопланетного корабля сталася і в Сполучених Штатах, десь у пустельній частині Каліфорнії. Тут корабель лишився цілий, військове відомство сховало його в підземному ангарі, а мертвий екіпаж вміщено у морозильники...

Неля аж здригнулася, ніби відчувши холод. Підвела голову — з води виходив той завзятий плавець, що наважився купатись у таку негоду, і, здається, мав приємність від холодної купелі. Оце справжній мужчина!

Незнайомець наближався неквапною ходою, Неля зняла окуляри і дивилася на нього з-під примружених вій — це було так ефектно! Та юнак чомусь не помічав її і, певно, пройшов би мимо, коли б Неля, переборовши ніяковість, не обізвалась:

— Ну, як вода?

Краєчком ока помітила: Віталій невдоволено зморщився, та це її зовсім не обходило. На пляжі незнайомі заговорюють і знайомляться без ніяких церемоній. Тим більше...

— Вода? — юнак оглянувся на море.— Нічого, мокра.

Через кілька хвилин вони вже розмовляли, як давні знайомі. Щось у цьому серйозному хлопцеві імпонувало Нелі. Може, швидка реакція? Чи стриманий, навіть суворий вираз обличчя? Була в ньому якась вабляча сила, що одразу змусила дівоче серце забитися частіше, викликала рум'янець, блиск в очах.

Неля поцікавилася, чи він чув про НЛО. Чув і читав не тільки оцю лекцію, а й друковані матеріали, зокрема в польському журналі "Пшекруй", в італійських і французьких виданнях.

— Невже все це правда? — вигукнула Неля.— І в очах у неї засвітився острах.— Мене дивує, що вони відвідують Землю ще з біблійних часів — ось тут сказано: електричними розрядами літаюча "тарілка" розбила мур, що захищав Tip, військо Олександра Македонського ринулось в ті проломи і здобуло місто,— так от, дві з половиною тисячі років, а в контакт не вступили!

— А хіба ж то не контакт — зруйнування муру? — заперечив Покльований.— Або італійка...

— Я маю на увазі контакти з урядами, чи ось тепер з ООН. Як ви гадаєте? — Неля просила підтримки у плавця, що сидів, обхопивши руками коліна, і, здавалося, більше дослухався до шуму моря.— Чому вони не звертаються, наприклад, до Ради Безпеки?

— Так, їхня поведінка, м'яко кажучи, трохи дивна.

— Контакти! — чмихнув Покльований.— А може, вони їм зовсім і не потрібні. Може, їхня цивілізація настільки вища від земної, що... Які, наприклад, переговори ми ведемо з муравлями? А вони ж мають свою соціальну організацію...

— Муравлі — цілком інший біологічний тип,— заперечив плавець.— А тут ідеться про гуманоїдів.

— Правильно,— підхопила Неля,— хоч вони, як твердить Ажажа, різняться між собою...

— Карлики і гіганти? — перебив Покльований.— То не карлики, а дітлахи, малеча.

— Прилітають на екскурсію?

— А що? — Віталій скинув бровами.— Ми ж не знаємо, яка там система навчання.

— Значить, ото в Каліфорнії загинули учні,— зауважив плавець.

— Вам видніше,— розтягнув свої губи Віталій.

Потім враз спохмурнів і більше на цю тему не сказав ні слова.

"Що це з ним діється? — подумки обурювалась Неля.— Невже ревнує? Оце так! Що це він собі в голову забрав? Ну, розповідав анекдоти... Але ж я навіть у кіно з ним не пішла. Теж мені серцеїд знайшовся! І в Києві, мабуть, дружина й діти... А з оцим в кіно піду охоче".

І таки пішли, запросив! Після фільму довго ходили алеями парку і шепталися, і "їли яблуко німоти", як сказав поет, довелося достукуватись у корпус, бо після дванадцятої сторож замкнув двері. Вві сні прогулянка продовжувалась, Ростислав (так звали юнака) повів її до моря, і вони пливли разом, час від часу він зникав за хвилями, гра веселила, Неля сміялася, пройнята радісними відчуваннями. Коли це раптом перед ними виринув Віталій, скорчив міну: "Вам видніше! Вам видніше!"

Коли після сніданку знову зійшлися на пляжі і Ростилав поплив до буйка, Неля згадала вчорашню Віталієву репліку:

— А чому ви думаєте, що йому—видніше... ну, про тих... інопланетян?

Покльований одразу спохмурнів, одвів очі вбік.

— А тому, що цей тип... із них.

— Овва!

— Нелю, ви зовсім неуважна, а я тільки глянув на нього...

— Може, що купається, а ви ловите дрижаків? — силувано усміхнулася Неля.— Просто загартований, ну, спортсмен... Морж!

— А ви звернули увагу, що цей "морж" не пірнає? Волосся в нього сухісіньке.

— Ну, то й що?

— А те, що йому, певне, не можна мочити голову, на правій скроні в нього якась металічна клема.

— Таке й вигадаєте,— вже не так упевнено озвалась Неля.— Яка може бути клема?

— Скиньте свої зелені окуляри, то й побачите.— Покльований підозріливо озирнувся.— Може, то передатчик?

Неля знизала плечима, не знаючи, що йому й сказати на це. Почала механічно гортати книжку. Літаючі "тарілки", інопланетяни — все це якось не вміщалося в ту реальну картину світу, яка відбивалася в її свідомості. Але як подумати... Невже з мільйонів і мільйонів планет у Всесвіті лише одна Земля населена мислячими істотами? І цей Ростислав...

1 2 3 4