Така далека подорож Чамхаба

І

Чамхаб одразу впізнав цю будівлю й зійшов з рухомої стрічки на тротуар. Перед ним, віддалік від траси, лежав велетенський сірий камінь, схожий на мозок людини: дві півкулі, звивисті борозни.

"Штукарство, — подумав Чамхаб, відчувши глуху неприязнь і до самої будівлі, й до установи, розташо-ваної в ній. — Електронний архів… пам’ять… Але ж можна б не так претензійно…"

Зрештою, підстав для невдоволення не було ніяких: переповнений тяжкими враженнями своєї космічної подорожі, він сам надумав звернутись до цього унікального архіву. Тут можуть виявити те, чого він не може пригадати, дістати інформацію, сховану в глибині нейронів. Надто важливо дізнатися, що з ним трапилось на тій зловісній планеті. Спуск, перші кроки на ній — все це стоїть перед очима. А зустріч з аборигенами… Адже коли на них напали… До моменту нападу він пам’ятає все. Та навіть і сам напад. А от що було далі, як врятува-вся, як опинився на кораблі, — суцільний провал пам’яті. Лише оцей електронний архіваріус — "експропріатор психіки", як Жартома назвала його Анжела — загляне в найдальші комірки пам’яті, вибере все, до останнього штриха. Це потрібно не тільки для науки — космології чи історії,— це потрібно мільйонам людей.

Чамхаб став, заклавши руки за спину, і довго розглядав химерну будівлю. Розумів: це його обов’язок — віддати всю, яку має, інформацію електронному мозкові, але якесь несподіване почуття тривоги і страху втримувало його. Раз по раз у сірій будівлі розсувалися округлі двері — туди заходили й звідти виходили люди, а він усе стояв із міцно зчепленими за спиною руками й дивився. Думки його були далеко. Пригадалися науковці Космоцентру — і жаль, і розчарування відбилися на їхніх обличчях, коли, дійшовши до найкритичнішого мо-менту в експедиції, він сказав, що нічого не пам’ятає, нічогісінько! Вони перезирнулися, знизали плечима. Що ж, мовляв, не пощастило, може, капітан психічно травмований… Чамхаб почував себе так, ніби завинив перед цими людьми, і не лише перед ними, завинив перед усім людством, хоча, звичайно, ніхто ні в чому його не зви-нувачував. І тоді він сам запропонував скористатися електронним мнемоскопом. Усі полегшено зітхнули, а де-хто навіть не стримав радісної посмішки: він угадав їхнє невисловлене бажання! Запропонувати йому навряд чи хто зважився б: це було б неетично. А якщо він сам… Розмова закінчилась в атмосфері справжнього ентузіазму. Мнемоскоп допоможе розкрити таємницю, зазирнувши в найдальші зони пам’яті!

А тепер ось він завагався. З-під насуплених брів позирав на химерну будівлю й… шкодував, що висловив таке поспішливе, легковажне рішення. Хлопчисько!

Це нагадувало шахову партію в її кульмінації. Від того, який хід він зробить зараз — а це в його волі, — залежатиме все. Чамхаб гірко посміхнувся — знову постало прокляте гамлетівське запитання: бути чи не бути?

Різко обернувшись, пішов до тротуару.

Ступив на ближчу стрічку, потім на суєідню, а далі вже на середню, яка мчить з найбільшою швидкістю. Тут було чимало пасажирів, та все-таки знайшлася вільна трапеція, на яку можна спертися. Стояв, намагаючись ні про що не думати, спостерігав обличчя, особливо жіночі, поглядав на деякі оригінальні будівлі, сквери і пар-ки, що пропливали мимо. Як гарно жити на Землі! Щоб це фізично відчути, треба побувати в космосі… Так… Тепер йому в сто крат рідніші оці незнайомі обличчя, оці очі, що так і променяться думкою та відчуттям. Але що їм до того, чи все він пригадав із своєї подорожі, чи ні? Головне ж відомо: знайдено планету, на якій буяє життя, хоч і в нижчих формах. Та це ще й краще, що там немає мислячих істот — можна заселяти!

Немає… А що, коли є? Хіба він може дати однозначну відповідь на це питання?

І знову сумніви обступили Чамхаба, і в голові зчинився такий сумбур, що неможливо було зосередитись. Пропустив майдан, де мав перейти на Морську трасу, довелося повертатись зустрічними стрічками, іти підземними переходами. В людському тлумі він поволі заспокоївся й твердо вирішив: як скаже Анжела — так він і вчинить.

Думка про Анжелу, ніжну, чарівну, найкращу дівчину в світі, наповнила радістю його серце. Те, що во-ни, двоє з п’яти мільярдів людей, знайшли одне одного, Чамхаб вважав щасливим подарунком долі. Мало того, що Анжела напрочуд красива, і саме тією красою, яка хвилює, притягує його, вона імпонує йому духовно. В них споріднені погляди на життя, на світ. Ба навіть поточні події майже завжди викликають в них однакову ре-акцію. Вони розуміють одне одного з півслова. "Анжела — моє alter ego ", — думав Чамхаб, і його очі поблискували щастям, йому подобалось, як вона ходить, як говорить, трохи розтягуючи слова.

Тенісні корти, де Чамхаб сподівався зустріти Анжелу, розташовані на Спортивному острові, спорудже-ному за кілометр чи півтора від берега. Туди веде тунель, на зразок метро, устаткований такими самими ескала-торами, як і вулиці міста. Наближаючись до вертикального підйомника, Чамхаб несподівано подумав: а що, коли Анжела скаже "не треба"? Впіймав себе на тому, що в глибині душі рішення майже склалось, Анжела тільки мусить санкціонувати. Гм… Як скаже — так і буде… А що, коли вона раптом…

Підйомник виніс його в сонячну купіль. Дихалось легко, здавалось, повітря відчувається на смак. На що вже в космічному кораблі добре працюють кондиціонери, та хіба вони можуть дати таке цілюще повітря? Хоч як прагнули конструктори острова за допомогою металу й пластика вирватись із обіймів природи, це їм не вдалося. Природа тримає всю цю споруду разом з людьми в долонях моря і неба…

Анжела помітила його ще здалеку, привітно махнула рукою. У білому спортивному костюмі вона здава-лась ще кращою. Змахнула ракеткою граціозно й водночас енергійно — удари по м’ячу були сильні, мов пост-ріли.

Сівши з краю порожньої трибуни, Чамхаб спостерігав за її грою, суперниці ж не бачив, наче її й не було.

Та ось тренування скінчилось, Анжела підійшла, втомлено ступаючи по гравієвій доріжці. На засмаглих щоках блищали краплини поту.

— Ну, як? — спитала, сідаючи поруч, і в очах її на мить з’явилась тривога.

— Ніяк… поки що.

Анжела кинула на нього запитливий погляд, і в тому погляді було стільки дитячої цікавості, що Чамхаб не міг стримати посмішки.

— Розумієш, був я коло того "мозку"… Знаю, що треба випити цей келих, але… боюся. Вони ж видобу-вали інформацію у вмираючих або щойно померлих… Можуть бути несподіванки — вони самі попереджали… — Чамхаб помовчав, йому не хотілось розвивати цю тему. Потім сказав невизначено: — Тут є над чим поміркувати.

— Ходімо прогуляємось, — враз посерйознішала Анжела.

Аж до заходу сонця блукали вони по алеях Спортивного острова. Говорили про що завгодно, здебільшо-го про всякі дрібниці, лише не про електронний архів, полишили цю тему підсвідомості.

Купалися, стрибали з вишки. Чамхаб захоплювався Анжелиними траєкторіями, — вона плавно, ніби в невагомості, летіла, простягнувши вперед руки, і, здавалося, якби забажала, то линула б отак понад хвилями аж до самісінького обрію, де вже здіймалась кармінна стіна. В нього так не виходило — плюхався в воду важко, як металевий злиток, а, виринувши, довго пирхав, неначе той морж. Анжела ще не сміялася так, відколи вони по-знайомились.

— Ану ще! Ще один стрибок!

І він знову підіймався на вишку, падав сторч головою, а, виринувши, пирхав ще дужче. Гралися, немов підлітки.

Відпочиваючи на воді, Анжела переверталася горілиць, розкидала руки хрестом і заплющувала очі. По-тім казала, що, погойдуючись на хвилях в такій позі, вона поступово втрачає почуття верха й низу, і їй починає здаватися, що вона летить у космічному просторі, падає й падає поміж планетами й сонцями.

— Так можна і втонути, — обізвався Чамхаб.

— Можливо, — погодилась Анжела. — Та я вловлюю момент, розплющую очі, і все минає. А в тебе з’яв-лялося таке відчуття в космосі?

Чамхаб замислився.

— Коли сидів за пультом, було. З’єднуєшся з кораблем в одно ціле, відчуваєш його гігантське металеве тіло, як своє… Кнопка, на яку ліг палець, сполучає твою нервову систему з електронними "нервами" агрегатів, і їх можна відчувати, як внутрішні органи. Цікаво?

— Цікаво, але страшно: людина зростається з машиною…

— Страхи ці перебільшені. Людина завжди залишається людиною.

— Будемо сподіватися.

Вечеряти в кафе Анжела не схотіла, натомість запросила до себе. Він, звичайно, був дуже радий і не при-ховував цього. Перспектива інтимної обстановки викликала в нього п’янку млость.

Анжелині батьки мешкали в невеликій, скромно умебльованій квартирі на другому поверсі. Стіл накрили на веранді, до якої заглядали молоді клени — при світлі їхнє листя видавалося ще зеленішим. "Космічний сиро-та", як і слід було сподіватися, був у центрі уваги. Особливо опікувалася ним Анжелина мама — ще молода, балакуча жінка з лагідним обличчям. Батько — високий, худорлявий чоловік, один з операторів автоматичної підземної фабрики, яка виробляє взуття, — неквапливий у розмові, стриманий у рухах. Але з того, як він час від часу поглядав на Чамхаба, помітно було, що ставиться до космонавта з повагою й теплотою.

Чамхабові приємно було в їхньому товаристві, та — ніде правди діти,— коли вечеря скінчилася, він зра-дів, що нарешті лишається віч-на-віч із своєю нареченою. Покохав дівчину до самозабуття, й посидіти з нею, взявши її руку в свою, було для нього справжнім блаженством. Звучала ніжна мелодія — та чи він слухав її? Сидів як заворожений, геть забувши про все. Анжела нагадала:

— То як ти вирішив?

— Завтра візьмемо шлюб, — мрійливо обізвався Чамхаб. — Повір, що далі…

— Я не про те, — засміялась Анжела. — Електронного павука забув?

— А… — Він наче прокинувся зі сну. — Павука? Як ти скажеш, так і зроблю.

Лагідним жестом вона відкинула йому білявого чуба.

— Мені здається, що… це навіть цікаво.

— Може, й цікаво. — Чамхаб вибачливо усміхнувся. — Мозок людини — це своєрідний космос… Та в мене на думці… Я таки доб’юся — ми туди ще полетимо! Ну, що ж, вирішено: завтра піду. Тільки… тільки обі-цяй, що після того ми одружимось… не відкладаючи. Згода?

— Авжеж, дурненький! — засміялась Анжела й грайливо торкнула його носа.

Хотів поцілувати, але вона встигла відхилитись. Обличчя їй зашарілося.

— Ой, що ти… Прошу, заспокойся.

Чамхаб підвівся й почав ходити по кімнаті, засунувши руки в кишені штанів.