Селенітка

І

Ніщо так не приваблювало Яриночку, як величезний диск Землі на темному оксамиті неба. Коли їй щось боліло, і вона плакала, аж заходилась, мама несла її до оглядової Вежі, примовляючи:

— А ми ось Землю побачимо!.. Земля така велика, гарна…

І диво дивне: як тільки Яриночка побачить над собою голубуватий диск, одразу втихає. Дивиться своїми зеленими оченятами — не змигне.

А як зіп’ялася на ноги, то, бувало, вчепиться за мамину руку і тягне до Вежі. Задере голівку й дивиться, дивиться. М’яке сяйво Землі радістю сіється в її душу — очі їй зблискують усміхом, а на щічках з’являються ямки. Може, коли б тут ще були діти, вона б з ними гралася, а так у малої тільки й розваги, що милуватися Зем-лею. Ото не відводить від неї очей і питає:

— Отам ви з татом ходили?

— Так.

— А в яких скафандрах — червоних чи золотистих?

— На Землі люди ходять без скафандрів.

— Справді?

— Авжеж. Землю вкутує атмосфера, і житла там не в гірських тунелях, як оце тут, а на поверхні…

— А метеорити? Вони ж можуть зруйнувати…

— Атмосфера захищає і від метеоритів — рідко який з них долітає до поверхні Землі, майже всі згоряють у повітрі.

— Як це?

Розповісти про повітряну оболонку, що вкриває міста й села, ліси і гори, було легше, аніж про річки, мо-ря й океани. Яринчина свідомість чомусь не могла вмістити такої картини. Може, тому, що найбільший басейн у їхньому Лунополісі має у довжину сто метрів і в ширину двадцять п’ять. Про які ж кораблі, шторми й острови можна говорити! І як їй поясниш: чому вода не ллється із Землі на Місяць? Доки не побачила навчального фі-льму про моря й океани, доти й не вірила, думала, що мама розповідає казку.

— А чому ж не видно ні людей, ні навіть кораблів? — дивувалась Яринка.

— Бо дуже далеко, — зітхала мама, — ох, і далеко від нас Земля!

А коли батько полетів до рідної планети у відпустку, мана показувала Яринці овал Чорного моря:

— Там зараз літо, наш тато купається.

Мала видивлялась до болю в очах, наче сподівалась побачити свого тата на березі моря.

Наступного земного року на відпочинок до рідного краю зібралась мама.

— А я? — розширились очі в Яринки, і в них було повнісінько смутку. — Хіба я…

— Ти ще маленька, як стебелинка, — мама пригорнула тендітне тільце, — от підростеш…

Випроводжаючи маму на космодром, Яринка заплакала, і батькові нелегко було потім заспокоїти мале-ньку доню.

— Ну, годі, Яриночко, ти ж у мене вже школярочка!

— Школярочка? — Мала схилила голівку і, взявшись у боки, хитро спитала: — А де школа?

Першої миті батько розгубився.

— Ну, я маю на увазі твій вік…

— А де школа? — повторила Яринка. — Я хочу до школи!

— Ага… так… — бурмотів батько, — школа… Ну, що ж, раз ти в Лунополісі одна ученичка — відкриє-мо школу вдома. Давай.

— Давайте.

Правду кажучи, батько спочатку думав, що це буде "гра в школу", а потім, коли почав… Адже донька мусить одержати освіту! І незабаром домашня школа запрацювала: в Лунополісі були науковці найрізноманітніших галузей, і кожен охоче погодився стати навчителем Яринки.

Але й тепер споглядання Землі було її найбільшою втіхою. Наче магнітом тягнуло дівчинку подивитися на Голубу Планету. І якщо батьки не мали часу, то вона сама йшла до Вежі — там уже до неї звикли. Забиралась на верхній майданчик і все дивилась, дивилась на велетенське округле дзеркало, що нависло над Місяцем. Про що вона думала? Які образи снувалися в її маленькій голівці? Минала година за годиною, а дівчинка сиділа камінцем. Тоді, бувало, підійде хтось із чергових і, торкнувши її за плече, лагідно скаже:

— А чи не пора, Яриночко, додому? Ти ж, певне, ще й уроків не повторила!

Яринка підведеться, проспіває "до побачення" і неохоче почапає до ліфта.

Їй часто снилась Земля. І з яким зачудуванням розповідала дівчинка свої сни! Наче вона летить понад гаями, річками, полями — летить високо, їй лячно, аж дух забиває, але й радісно водночас. А коли починає пада-ти, вся мліє від страху — от-от уб’ється! Та Земля підстеляє м’яку постіль, і Яринка жодного разу не вдарилась. А літала вві сні частенько.

Батьків її сни цікавили передусім як психічне явище — звісно, медики. Тато починав розвивати свою те-орію так званого парадоксального сну, коли в сплячої швидко рухаються очні яблука, наче вона за чимось стежить. І хоч моторні центри спинного мозку загальмовані — організм насторожі. Це, мовляв, бадьорість у сні, готовність до боротьби за існування — психічний стан, який людина одержала у спадок від своїх диких пращурів.

Мама, звичайно, заперечувала:

— Облиш, не треба заплутувати. То її враження трансформуються в хаотичні образи.

— Які враження? Вона ж не була на Землі!

— А фільми, а телевізор, а фото?

— А, а, а… — іронічно повторював батько. — То чому ж вона літає? І я літав отак у дитинстві, і ти теж, мабуть…

— А, — уже навмисне "акала" мама, — нашого батька не перебалакаєш. Краще ходімо, Яринко, до ба-сейну.

Йдучи під кам’яним склепінням тунелю, Яринка все щебетала:

— А чи є такі люди, що літають… без нічого?

— Це тільки вві сні, донечко, таке буває. Закони природи невблаганні… — Вона тяжко зітхнула, наче на серце наліг камінь.

— А чому тут дітей немає? — раптом спитала Яринка. — Відправили на Землю?

— Ні, тут дітей не було, ти — перша на Місяці… — Знову тяжко зітхнула мати.

Хоч як уникали батьки розмов про свою рідну планету, але настала хвилина, коли Яринка сказала бать-кам:

— Я хочу на Землю. Адже я вже не маленька? — Легенькою ходою підійшла до мами. — Ну, ось встань-те і побачите.

Мама, силкуючись усміхнутися, підвелася з крісла. Яринка стала з нею поруч — майже рівна!

— Ах ти ж хитрунка! — посварилась мама. — Наділа мої черевики на високих підборах.

— Одразу підросла, — докинув батько.

Жартами та сміхом тоді й відбулися, але це була, звичайно, тільки відстрочка. І не зогляділись, коли Яринка стала Яриною — дівонькою з великими розумними очима на блідому, ніби аж синюватому лиці. Зав-жди серйозна, може, аж занадто, вона викликала в матері якусь невиразну тривогу, передчуття лиха.

— Ну от… — сказала якось Ярина, коли скінчилася телепередача, і вони втрьох сіли вечеряти в малень-кому боксі, що правив і за кухню, й за їдальню. — Я скінчила програму середньої школи…

— Це добре, — сказав батько. — Підеш працювати, хоча б лаборанткою Біохімічного центру. Чи, може, хочеш до астрономів?

— Але я не маю атестата зрілості.

— Он воно що! Це ми влаштуємо.

— Значить, я полечу на Землю складати екзамени? — зраділа Ярина. — Ох, і здорово! Нарешті!

— Нащо тобі така тяжка подорож? — спохмурнів батько.

— А як же інакше? — здивувалась Ярина. — Я ж так старалась…

"Як він викрутиться? — подумала мати, з перебільшеною ретельністю розрізуючи помідори на салат.— Ну, що тут можна сказати?"

— Як інакше? — перепитав батько. — Відеофон.

Материна рука, стискуючи срібного ножа, піднялася та так і застигла в повітрі, вся її постать зіщулилась в чеканні: як реагуватиме Ярина? Це ж і справді хороша ідея — відеофон!

А Ярина мовчала. Батьки насторожено, очікувально дивилися на доньку, а вона підперла голову блідою рукою й мовчки втупила погляд у стіну, ніби вперше побачила грубу кам’яну кладку.

Мовчанка ставала важкою, нестерпною. І коли Яринині очі наповнились слізьми, на щоках у батька з’явилися жовна, а мати не витримала, швидко підвелася й вийшла. Саме тієї миті, коли вона була на порозі, Ярина раптом відчула, чітко сприйняла її уривчасту думку: "А може, сказати?.. Бідне дитя… Скільки ж мож-на…" Двері зачинилися, і цей миттєвий зв’язок обірвався.

II

"Добре все-таки, що в усіх одна частота, — подумала Ярина, — і нічого такого він не може сказати…" Якщо по правді, то їй було б приємно, коли б Гена висловив те, що сяяло в його великих очах. Та вона не на-смілювалась навіть собі признатися в цьому. Перезирнуться крізь великі скафандрові окуляри та й розгортають лопаточками чорний місячний грунт. Рухи мають бути плавні, обережні, бо одразу здійметься хмарка пилюки.

— Я не сподівався, що розкопки на Місяці важчі, ніж на Землі, — лунає в Ярининих навушниках. Вона могла б і не відповідати: адже з таким повідомленням можна звертатися до всіх. Але Гена дивиться на неї й до-дає: — Правда ж, Яринко?

— Не знаю, — шепоче вона. — Я на Землі не бувала…

— Що-о?

— Я народилась і виросла тут…

— Ох, як цікаво! Селенітка!

Гена здивований! Гена вражений, Гена захоплений! Він закидає дівчину запитаннями, аж поки керівник експедиції — молодий, але строгий професор-німець — не зауважує:

— Чи не забагато ви балакаєте, Геннадію?

— Vekzeihung! — весело вигукує аспірант. — Пробачте! Мовчу. Я ж не знав, що Ярина — селенітка…

— Геннадію!

— Gut! Мовчу. Все.

Відтоді й приліпилось до дівчини — Селенітка.

Праця з палеонтологами "і археологами імпонувала Ярині, хоч вона й не розуміла їхніх захоплень. Знай-дено скам’янілі рештки дерев — ну й що? Життя було і є скрізь. Скафандр відділяв її від цікавих поглядів, а після професорового зауваження навіть Гена не надокучав їй розмовами. Тільки інколи кине слівце–друге, та й то по роботі. Годинами Ярина спокійно, неквапно відгортала чорний, як рушничний порох, пісок і думала про своє. Того вечора, коли батькам уже ніяк було відмагатися, вона взнала нарешті свою таємницю. Земля для неї — заборонена зона, там її чекає загибель. Порушивши Кодекс космонавта, мама свого часу приховала вагіт-ність, і на дитині позначились фізичні параметри Місяця: у шість разів менше тяжіння, майже нульове магнітне поле. Медичний висновок суворий і невблаганний: серцево-судинна система не витримає ні короткочасного перевантаження під час посадки на Землю, ні перебування на її поверхні…

Розчулена мама, пригортаючи Ярину, шепотіла: "Це я відібрала в тебе Землю… я прирекла тебе…" На-віть коли вона мовчала і тільки важко дихала, Ярина сприймала її болісні думки і щемливі жалі. З тих пір вони з мамою зблизились і подружили якось по-новому, інакше, ніж до того. Чи, може, Ярині так тільки здавалось тому, що відчула себе дорослою? Мама порадила їй працювати на розкопках. "Ти ж мусиш глибоко вивчати свою рідну планету, — сказала, винувато усміхаючись. — Адже ти на Місяці — первісток".

Мама подумала, що донька заспокоїлась. Насправді ж Ярині тепер ще дужче кортіло на Землю.