Детектор часу

1

— А тепер буде атракціон,— сказала Ніна, коли чоловіки повставали із-за обіднього столу. На її прив'ялому обличчі з'явилась загадкова посмішка, і жінка аж помолоділа.

Григорій Федорович поморщився: дружина кожного разу щось утне. Вони з Мирославом хотіли пройтися в Голосіївський ліс, подихати свіжим повітрям. Там і порозмовляли б про співробітництво...

Ніна покликала кицьку, і та одразу притрухикала та й почала тертися об її черевички, високо піднімаючи чорного пухнастого хвоста.

— Наша Шуша ще не бачила живої миші! Уявляєте, Мирославе? Вона з квартири не виходила...

"Оце почне демонструвати, як Шуша перестрибує через ногу...— роздратовано подумав Григорій Федорович.— Теж мені атракціон..."

Стримуючись, щоб не зіпсувати собі настрою, поглянув у широке вікно. Дерева яскріли інеєм, на гілку сів здоровенний омелюх, посипався сніжний пилок, птах поводить голівкою, певне, видивляється, чи нема на лоджії калини. Надворі так гарно...

— Так от, я дістала для неї мишку!

Ніна принесла з ванни банку, закриту пластмасовою кришкою, в якій було прорізано кілька дірочок. Біле звірятко звелося на задні лапки, сковзаючи передніми по склу.

— Це мені в лабораторії дали. Правда, симпатична?

Гість узяв банку і почав пильно розглядати вухатеньку тваринку.

— Так, вона гарненька,— сказав, ставлячи банку на килим. — Природа не знає меж у своїй винахідливості.

Шуша кинулась до банки і, вигнувши дугою шию, почала жадібно принюхуватись.

— Бачите, бачите, інстинкт! — вигукнула Ніна.— Зараз я їх познайомлю.

— А мені шкода мишку,— заперечив Григорій Федорович. З вікна він перевів погляд на біленьке створіння з блискучими бусинками очиць.

— А що їй станеться? — на бляклому обличчі Мирослава з'явився подив.— Контакти між двома...

— Цей контакт закінчиться для миші дуже сумно. Шуша її з'їсть.

— Не повірю,— покрутив головою Мирослав. Легенькі, мов пір'я, кущики волосся на його тім'ї кумедно хитнулися.

— Б'юсь об заклад! На сто карбованців! — Григорій Федорович зиркнув на дружину і простяг руку. Мирослав, ніби знітившись, потиснув її. Ніна, весело розмахнувшись, перебила.

— Ану ж побачимо...— Присіла напочіпки, зняла кришку і поклала банку набік.

Усі затаїли подих. Мишка, витягуючи гостреньку мордочку і принюхуючись, посувалася вперед. Нарешті зовсім безтурботно вилізла на килим. Шуша насторожено стежила за нею, дивлячись згори вниз, потім граційно торкнула її лапою, понюхала і спокійно лягла. Миша неквапливо обійшла навколо неї, а тоді сховалася під Шушиним животом, тільки тоненький рожевий хвостик виднівся.

Ніна сплеснула руками:

— Оце так! Мабуть, наша кішка ненормальна!

Витягла мишку за хвоста, посадила Шуші на спину — та лише трішечки здригнулася, відчувши, як тоненькі лапки перебирають її пишну шерсть.

— Ну, що ж...— зітхнув Григорій Федорович.— Я програв... Дивно, чому не спрацював інстинкт...

Він уже шкодував, що так зопалу побився об заклад, все-таки сто карбованців — більше половини місячного заробітку. Ніна почервоніла з досади, потрібно їй було демонструвати цю капосну мишу! І тільки гість зберігав цілковитий спокій, зосереджено спостерігаючи звірят. Навіть уваги не звернув на перемови і шамотіння подружжя. Підвів голову лише тоді, коли Григорій Федорович простяг руку з грошима:

— Прошу, ось ваш виграш.

— Та що ви? Облиште,— рішуче відмовився Мирослав.— Погляньте, які це чудові витвори природи! Які досконалі живі системи інформації! Взагалі, як подумати, Природа — не лише неперевершений конструктор, а й геніальна художниця...

Ніна відітхнула, запросила його сісти в крісло біля журнального столика, сама розташувалася навпроти, кинувши промовистий погляд на чоловіка, що тупцявся біля вікна. Після конфузу з "атракціоном" годилося трохи погомоніти, а там і до діла перейти. Цього Мирослава вона запросила на обід неспроста, і зараз їй закортіло конче дізнатися про нього більше. Що воно за один, що так спокійно, без вагання відмовився од виграшу? Це, звичайно, благородно, але... дивак. Григорій каже, що він оригінальний учений, а як на неї, то звичайнісінький невдаха. Не доктор, не професор, навіть не кандидат. Якийсь там науковий працівник, молодший, чи що. А він не такий уже й молодий. Голова облисіла, щоки запали, а вуха... які в нього великі вуха! І ніс якийсь кумедний, наче без перегородки, з однією ніздрею. Миршавий і кволий чоловічок — може, тому, що й ночами сидить в Інституті. Де вже там йому одружуватись... Але все-таки був би добрим сім'янином: не п'є, не курить, видно, дуже лагідний. Ось вони перехилили по шкалику, а він і не пригубив. Зате страх як любить фрукти,— надкусить яблуко, подивиться на соковиту м'якіть і аж очі йому засяють: "Чудо! Це справжнісіньке чудо!" Трохи накульгує — то нічого. Потрапив у якусь аварію... Може, його одружити?

Ніна спробувала жартома заговорити про це, та Мирослав наче й не почув. Його тішить, як умивається Шуша, старанно витираючи лапою свою чорно-біло-руду мордочку. Миші не з'їла, а витирається, чотирилапа дура... Ну, що ж, коли женихання його не цікавить, то й не треба. Головне, щоб допоміг, виручив Григорія...

— Найцінніше зараз на Землі — це жива природа,— каже Мирослав. Слово "природа" вимовляє з якоюсь особливою інтонацією, начебто з великої літери.— Ви є член Товариства захисту природи?

— Ні, ще не вступив...

— Пора, а то й у вас... уже на часі...

Ніяково осміхнувся і так і не доказав, що ж "на часі". Стулив долоні між колінами і почав ритмічно похитуватися в кріслі.

Розмова про захист природи та збереження життєвого середовища не дуже цікавила Ніну, бо природа ще ого скільки ресурсів має, але з чемності притакувала.

— Якщо говорити ширше і глибше, то жива речовина у Всесвіті — явище феноменальне,— провадив далі Мирослав, похитуючись і поглядаючи на свої стулені долоні.— Маса Всесвіту, як прикинули астрономи, приблизно дорівнює 1052 тонн. А скільки біомаси?

— Певне, що мізерна частка,— сказав Григорій Федорович, дивлячись на засніжені дерева під вікном. Омелюх уже зник.— На Землі це тонюсінька плівочка, а на інших планетах Сонячної системи немає й грама.

— То хіба ж не треба леліяти кожну живу клітину? — аж вигукнув Мирослав. Помітивши здивований погляд господарки, докинув: — Ідеться, звичайно, не про патогенні утворення.

— Тоді й я згодна,— кивнула Ніна.— Леліяти! Та все це загальні міркування...

— Так, але вони мають принципове значення. Адже майбутнє починається сьогодні, уже почалося. Технічна цивілізація поглинає живу природу. Треба, щоб усе людство усвідомило цю загрозу. Руйнувати житло, в якому живеш, це, знаєте...

На змарнілому обличчі вченого з'явилася болісна гримаса, ніби він пригадав щось дуже тяжке для себе. Трохи помовчавши, гість продовжував розвивати ту ж таки тему захисту живої природи, хоч Ніна увесь час намагалася заговорити про діло. Було згадано винищення лісів, наступ хижих пустель, забруднення нафтою світового океану, отруєння атмосфери атомними вибухами, Ніна й собі почала перейматися тривогою, яка наснажувала Мирославів голос. Учений застерігає, прозирає в майбутнє!

— Це ж ясно як день: тільки за нормальної еволюції біосфери може розвиватись найвищий вид живої матерії — людський мозок... У космосі є цивілізації, які в технічному розвитку далеко перегнали Землю. Але цей однобокий розвиток безплідний, це шлях до виродження людської популяції.

— Слушно сказано,— підтримав Григорій Федорович.— Над нами тяжить проклята дилема: або людина, або природа. А треба, щоб і людина, і природа.

— Саме так! Гармонія —ось домінанта стосунків Людини з Природою...

— Якби гармонія була між людьми,— Ніна скоса зиркнула на чоловіка, і той одвернувся до вікна,— а то одне одному так і підставляють ногу!

— Я такого не бачив,— розвів руками гість.

— Чи ви з неба впали?!

— А що, помітно? — учений осклабився.— Але я не падав... Це ж небезпечно.

— То чого ж ви таке кажете? — напосідалася Ніна.— Правда, ви тут недавнечко, а ось поживете — побачите...

Захопивши лідерство в розмові, Ніна швидко повернула її від теоретизування до того діла, заради якого, власне, і був улаштований обід. Григорій Федорович мусить стати доктором, і чому б Мирославові, раз він такий прихильник гармонійних стосунків, чому б не допомогти в роботі над темою? Звичайно, не за спасибі, де само собою...

Учений навдивовижу легко погодився на співробітництво, проте категорично відмовився від якої б то не було винагороди.

— Охоче попрацюємо над вашою екологічною темою, у мене є деякі розробки. Але і я потребую допомоги. Я хочу... як би це точніше назвати.... Хочу сконструювати Детектор Часу. Потрібні будуть дуже тяжкі деталі, а я, самі бачите, фізично кволий... І якщо Григорій Федорович допоможе...

— О, мій Григорій дужий! — Ніна сміхотливо кивнула на чоловіка.— Бачите, яка в нього шия? Хоч обіддя гни.

— Детектор Часу...— замислено сказав Григорій Федорович.— Цікаво, цікаво. Я, коли зможу...

— Як на мене,— докинула Ніна,— час — це те, чого завжди бракує.

— Я це відчуваю також,— хитнув головою вчений,— і з кожним роком усе гостріше. То чому ж нам не опанувати цю фізичну реальність, скажімо, для переміщення в Просторі? Теоретично я вже довів, що Час є джерелом енергії... Тепер справа за експериментом...

— А що? — запалився Григорій Федорович і скаламбурив: — Настав уже час дослідити Час!

— Так, настав, особливо для мене...— трохи сумовито промовив учений,— це просто необхідність... Пора опанувати цей океан.

Ніна помітила, як на коротку мить в його темних очах майнуло зеленкувате сяйво. Наче вибухнув осколок Часу.

2

Цього похмурого літнього дня Григорій Федорович мав нагоду ще раз упевнитись, що сумнозвісний "закон бутерброда" таки діє, отой самий, згідно якого бутерброд падає на долівку тільки маслом. Він затримався на своїх заняттях і тепер дуже поспішав, але, як навмисне, тролейбус, в якому він їхав з Хрещатика, двічі застрявав; потім на зупинці "Золотий колос" він перебіг трасу в недозволеному місці, саме там, де розтринькував свій час міліціонер... А в Бункері ж на нього чекав педантично пунктуальний Мирослав. Сьогодні у них дуже важливий, може, навіть вирішальний момент: випробування Детектора Часу. Години через дві має під'їхати Ніна — домовились піти в гості до того зарозумілого доцента.