Голуба планета

"ЗВ'ЯЗОК З РАКЕТОЮ ОБІРВАВСЯ"

Ніч була напрочуд гарна — тиха, ясна і тепла. Над головою беззвучно плинув Чумацький Шлях, наче срібна ріка. Його туманний обшир навівав на людей якісь невиразні почуття. Там, далеко-далеко, міріади сонць і планет зливалися в одне сяйво, примарне і неймовірне. Невже й там є Землі, населені мислячими істотами? Невже й там є щастя і страждання, радість і смуток?

Із-за темної стіни дерев нечутно виплив Місяць. Його бліде світло залило подвір'я обсерваторії, і тепер було добре видно і круглі павільйони із сферичними дахами, і кількох людей, що мовчки сиділи на лавочці біля головного корпусу. Тут було дві жінки, юнак та двоє підлітків — хлопчик і дівчинка. До молодшої жінки тулилася дівчинка, певно, її дочка, біля старшої вмостився хлопець, дуже схожий на юнака, що сидів на краю лавочки. Та воно й не дивно, що вони схожі, це ж сини Петра Петровича, начальника експедиції, що вилетіла на Венеру. Старша жінка — то їхня мати. Молодша — сестра іншого астронавта, інженера Підгайного. Вона прийшла до обсерваторії з дочкою. Підлітки, видно, зморилися, тепла ніч насилала на них сон, і вони дрімали біля своїх матерів.

— Піди, може, що є… — тихо сказала старша жінка, не повертаючи голови.

Юнак мовчки підвівся і швидко пішов до високих дверей головного корпусу. Жінки з дітьми сиділи нерухомо, наче кам'яні. Вони сиділи мовчки, ніби слухаючи глибокий, безмежний простір, що поглинув дорогих їм людей. Постійний зв'язок підтримувався з ракетою увесь час, поки не здійнялася електромагнітна буря. Якщо на Землі вийшли з ладу численні радіо— й телефонні станції, телеграфні лінії, то що вже говорити про ракету, яка потрапила в самий вир електромагнітної бурі! Крізь шум і тріск у приймачах на початку ще вдавалося впіймати окремі фрази, слова. Підгайний повідомив про катастрофічні вибухи на Сонці, передав показання приладів. А потім… потім лише шум і тріск лунали з потемнілих екранів.

Усі ці дні пункт зв'язку з ракетою, обладнаний у головному корпусі обсерваторії, безперервно атакували кореспонденти, адже мільйони людей очікували повідомлень про політ "Мрії", а рідні, стривожені долею астронавтів, днювали й ночували тут. Що з ракетою? Чи живий її екіпаж?

Повільно плив у небі Місяць, байдужий до людських переживань, нечутно пересувалися по траві тіні дерев. Тіні підкрадалися до людей, вже покрили їх по груди, але голів, освітлених промінням, ніяк не могли сягнути.

Повернувся юнак. Вже по тому, як він ішов, — повільно, наче нехотя, — видно було, що нічого втішного він не взнав. Але жінки все ж спитали:

— Ну що?

— Не чути?

— Нема нічого. Мовчать.

Юнак знову сідає скраю лавки, обпирається ліктями об коліна, кладе на долоні голову.

— Анічогісінько? — перепитує мати.

— Ні звуку, — відповідає юнак. — Дзвонив із Алма-Ата дідусь Надії. Він дзвонить через кожні дві години, йому сказали те ж саме: "Зв'язок з ракетою обірвався".

Надія — це третій член екіпажу, онука старого астроботаніка, який працює в гірській обсерваторії десь біля Алма-Ата. Хороша, мила дівчина, що тепер з нею?

З дверей головного корпусу обсерваторії вийшов високий худий чоловік в окулярах. Жінки стрепенулися: може, є звістка?

Чоловік підійшов, зняв окуляри і почав старанно протирати їх.

— Ні, ні, — швидко сказав він, — ніяких вістей нема. Але ви заспокойтеся і їдьте додому… Зрештою, нічого ж не сталося. Очевидно, вийшов з ладу їхній передавач. Вони його налагодять, і зв'язок ми встановимо рано чи пізно… Відразу ж сповістимо вас. Послухайте мене, їдьте додому, вже пізня година і діти змучилися.

Жінки не вставали.

— Ну то як? Згода?

Підвівся юнак:

— Поїдьмо вже.

— Гаразд, — обізвалася його мати, — поїдемо. Почекаємо ще хоч годину і поїдемо. Може, саме зараз вам пощастить встановити зв'язок…

— Ну добре, — згодився юнак. — Одну годину, не більше.

— А я радив би не чекати, — високий чоловік нарешті закінчив витирати окуляри, надів їх і пішов до корпусу.

Він мав рацію. Не тільки отієї години, всього життя цих жінок не вистачило б, щоб діждатися повернення астронавтів. Стануть дорослими їхні діти, постаріють, а своїх батьків не діждуться. З часом на Венеру полетять нові експедиції, а про цю інколи згадуватимуть як про давній епізод в історії космонавтики. Хтось із учених напише в своїй книжці: "Зв'язок з ракетою обірвався, і доля її лишилася невідомою".

Та про це жінки не могли знати, вони довго ще сиділи на лавці, і над їхніми головами плив неспинною рікою вічний Чумацький Шлях.

ЕЛЕКТРОМАГНІТНА БУРЯ

"Кривавий туман застилає мені очі, страшенно болить голова, — вона, здається, ось-ось трісне. Поворухнути руками не можу, та де там руки, навіть пальців не здолаю зрушити. Жахлива сила оцього шаленого прискорення розплющує тіло… Як то мої друзі, чи ще живі? І чому не працює рація? Ах, так, цей електромагнітний буран…"

В голові Ігоря Підгайного все змішалося, переплуталось, затанцювало чудернацькими візерунками, якоюсь мозаїкою різнобарвних плям, ліній. Серед цього хаосу свідомість виділяла срібний серпик, оточений фіолетовим блиском. "Венера… Венера…" — проривалася невловима думка. А серпик відпливав за червоний горизонт, навіть важко було за ним стежити, потім враз наближався до самого ока. Ігор поринав у забуття, марив: "Венера… Венера…"

Так, експедиція вирушила з Землі на Венеру. Металева ракета з поетичною назвою "Мрія" стартувала щасливо. Троє астронавтів лежали у спеціальних надувних костюмах і тому порівняно легко витримали прискорення. А коли двигун перестав працювати і ракета помчала з постійною швидкістю — 11,3 кілометра на секунду — відчули себе зовсім легко, можна сказати — бадьоро. Зникла вага, і це завдало чимало прикростей Надії Смеречанській; і начальник експедиції Петро Петрович, і інженер Підгайний не раз літали на Місяць, вона ж у космічній експедиції вперше. Не відчуваючи ніякої ваги, дівчина робила досить незграбні рухи. Але це тільки веселило її.

— Зате на Венері ходитиму краще! — усміхалася Надія. — Я зроблю букет із тамтешніх троянд!

Її голос милував слух. "Польова квітка" — прозвав Надію Підгайний.

Перші три тижні подорожі минули щасливо. Всі троє почували себе добре, провадили наукову роботу, відпочивали; серйозні розмови пересипалися жартами, дотепами.

В ілюмінатори видно було різнобарвні розсипи зір, даленіла Земля, а Місяць, здавалося, підходив до неї все ближче.

Надія щоденно робила записи в бортовому журналі. Ось і зараз вона сіла в своє крісло, яке при потребі можна перетворити на ліжко, і, поклавши на коліна журнал, почала записувати події останнього дня.

Експедиція на Венеру розрахована більше як на два роки: 146 діб треба летіти до планети, понад рік — побути там, щоб виждати потрібного положення Землі… З цього розрахунку зроблено і запас харчів, кисню та води.

Надія замислилась. Ех, якби можна було заглянути в майбутнє — що їх там жде?

Майбутнє… Незримо входить воно в сьогодні, зливається з ним, відпливає і — вже дивись — робиться вчорашнім, минулим. Де те дитинство? Змалечку Надія лишилася без матері: вона загинула під час авіаційної катастрофи. Дівчинку забрав до себе дідусь — відомий астроботанік. Жили вони високо в горах, де розташувалася обсерваторія. Дідусь навчив її любити природу, розумітися на рослинах, але в далекі експедиції не брав. Надія мріяла стати дорослою — незчулася, коли й виросла. В школі мріяла про університет, вступила, звичайно, на біологічний. А як далеко було до його закінчення! Нарешті й це майбутнє стало минулим: вона одержала диплом. І знову в далині прийдешнього вимальовувалась її нова мрія, навіяна сивим дідусем: політ у міжпланетний простір. "Я твоїми очима побачу рослинність іншого світу, — говорив їй дідусь. — Ти привезеш мені з Венери багатющий гербарій… Я переконаний, що там буяє рослинність, хоч мої опоненти твердять інше". І старий вчений домігся, що Надію включили до складу експедиції. Вона мусила виконати чималу програму по вивченню оптичних властивостей рослинності на Венері, простежити їхній взаємозв'язок з атмосферним тиском тощо.

— Ти зробиш значний вклад в астроботаніку, — напучував дідусь, — якщо вдумливо і старанно попрацюєш…

Як вона ждала, щоб швидше йшов час, щоб скоріше в політ! І ось це вимріяне прийдешнє наблизилось, і це вже не майбутнє, а сьогоднішнє. Вона мчить із своїми товаришами в космічному кораблі. Що ж їх чекає на Венері?

Начальник експедиції Петро Петрович — міцний чоловік з коротко підстриженими вусами і гострим поглядом сірих очей — був ініціатором цього перельоту. Після того як Радянський Союз першим у світі створив космічну ракету і наші вчені, в тому числі й Петро Петрович, побували на Місяці, постало питання про спорядження експедиції до сусідніх планет — Марса чи Венери. Природно, що Марс привертав увагу багатьох, але Петру Петровичу вдалося переконати вчених з Академії послати ракету спочатку на Венеру.

Спектроскопічне дослідження цієї планети показало, що в її атмосфері високий процент вуглекислого газу. Спираючись на цей факт, деякі астрономи почали говорити про "молодість" Венери. Це дивувало Петра Петровича. Чому вони вважають, що Венера молодша за Землю? Тільки тому, що виявлено вуглекислоту у верхніх шарах атмосфери? Адже ні одна з космогонічних гіпотез, починаючи з гіпотези Канта-Лапласа і кінчаючи гіпотезами Шмідта і Фесенкова, не дає найменших підстав припускати, що Венера молодша від своїх сестер-планет. Цю думку і відстоював Петро Петрович, виступаючи з публічними лекціями на диспутах, засіданнях і конференціях.

В особі Ігоря Підгайного — ентузіаста космічних перельотів — Петро Петрович знайшов спільника і друга. Раз по раз куйовдячи п'ятірнею свою пишну шевелюру, Підгайний говорив: "Звичайно, спершу на Венеру!"

Хіба ж могли вони лишитися осторонь, коли постало питання про експедицію?

Петро Петрович був людиною науки і, щоб послужити їй, не зупинявся ні перед якими небезпеками. Відомий вчений, він був разом з тим простою людиною, часто жартував, торкаючи пальцем щіточку бурштинового вуса. Ось і зараз, усміхаючись самими очима, він сказав:

— Може, пора, друзі, підкріпитись?

— Я — за, — усміхнувся Підгайний.

Підійшли до столика, в спеціальні гнізда якого Надійчині дбайливі руки вже поклали їжу: консерви, різну сушенину, вітамінні таблетки, тюбики з калорійними пастами.