Археоскрипт

Бережний Василь

Повість

Де ж ти дівся, світе мій прекрасний,

Любої природи цвіт і плід?

Ф.Шіллер, "Боги Еллади"

1

Вартовий ракетної бази, сидячи на високій вежі в мереживній тіні розкішної пальми, розглядав фотографію дівчини. Дивувався: чому вона усім здається невродливою, а для нього — найкраща? Ех, дурні, не розумієтесь ви на красі та й не знаєте моєї Аніти! Як вона ходить, як вона говорить…

Замріявся хлопець, пригадуючи своє перше знайомство, перші поцілунки. Куций автомат, поставлений біля ноги, немов і собі позирав на картку, яку солдат розпрямляв на коліні. Хоча дівчина дивилася з фотографії трохи сумовито, на обличчі в юнака блукала усмішка.

— Нічого, нічого, Аніто, — бубонів, ледь розтуляючи губи, — вже недовго чекати… Хоча ти ще могла б приїхати, в пустелі теж гарно, увечері… Оббігали б з тобою всю Сахару — ти ж така прудконога! А в оазі як гарно!.. Знаєш, пальми наче перешіптуються. Може, їм не подобається наше сусідство? Але ж ракети — теж ніби пальми, стрункі, високі, тільки віял немає. їх уже стоїть тут чимало — металева оаза. І що для них оця без-края пустеля? Вони можуть спустошити цілі континенти! Он воно що. А ти чомусь зажурена, стрибунко. Радіти треба, усміхатися: велич і гідність нашої держави, як сказав генерал, сягає космосу!

Тиркнула зелена телефонна сумка, причеплена до ажурного бар’єра, і солдат, простягши руку, неохоче взяв трубку.

— Вартовий поста…

Та не встиг доповісти, як його перебили.

— Ти що там, заснув? — пискнув капітанів голос, і наче голки вп’ялися в скроню молодого солдата. — Тривога номер один! Неопізнаний літак наближається до бази. Як тільки опиниться у твоєму секторі — вогонь!

— Ясно, капітане! — з якоюсь радісною тривогою крикнув солдат і похапцем поклав трубку. По справжній цілі йому ще не доводилось стріляти, і він відчув легке тремтіння під коліньми і в руках. Швидко підвівся — автомат черкнув об сталеві поручні, а фотокартка, наче білий голуб, пурхнула поміж пруттям і, кружляючи, полетіла вниз. Припадаючи до багатоствольної автоматичної зенітки, помітив, що картка, випурхнувши з тіні на сонце, підлетіла вгору, на рівень вежі, гойднулася, наче на воді,— можна було впіймати, та хіба зараз до цьо-го?

Як тільки на тлі білого вицвілого неба він побачив темний об’єкт, хвилювання процідилося крізь нього, як вода крізь пісок. На екрані — темна сітка координат.

Цятка рухалась до кола, через яке їй ніяк не можна перейти… Ні про що не думав, нічого не сприймав, окрім оцієї цятки, прикипів до ручок автоматичної установки, ставши її живим додатком, її механічним мозком. Переводив погляд з екранчика на розпечене сонцем небо і чекав. Невідомий літак прямував на оазу, але щось незвичайне було в його польоті! Здавалось, інколи він зупиняється, ніби приглядаючись, принюхуючись до пустелі,— а вона лежала під ним велетенським бурим коржем. Вартовий, не спускаючи ока з оптичного прицілу, забубонів:

— Давай, давай… База тебе цікавить, певно, фотографуєш, дурень… А може, просто заблукав у небі? То чому ж не відповідаєш? Ах, ти не устаткований, чи, може, скажеш, відмовила апаратура? Ну що ж, я не винний. Зрештою, ти міг би й повернути… Зустріч зі мною нічого приємного не дасть… А може, ти, голубчику, безпілотний?

Десь у нетрях його душі борсалось якесь заперечення, якесь неусвідомлене бажання уникнути кривавого фіналу. Не відчував загрози ні для бази, ні для самого себе — от ніякої загрози! — в тихому польоті чудернацького апарата.

А він ближчає, ближчає. Заждіть, а чому ніякого звуку? От же цікаво — ні гудіння, ні навіть бджолиного дзижчання! Дивина…

І справді, над оазою, де чатував молодий, закоханий вартовий, над пустелею, що грудьми відбивала мірі-ади пекучих сонячних стріл,— причаїлася тиша. Безголосо, німо було навколо, і коли затахкала зенітка,— зда-лося, що розколюється скляне шатро неба і дзвінкими уламками падає на кам’янисті піски.

Підбитий літак зупинився над оазою, ніби вагаючись: падати чи не падати? — а тоді шугнув на пальми, збив кілька верхівок, і не встиг вартовий збігти на нижчий майданчик, як вежа загула, задзвеніла, щось ударило його по голові, і він поплив, поплив у темряві, густі глибини якої проштрикували сліпучі скалки…

Дим хистким стовпом підвівся над оазою, а внизу гоготіло полум’я. Ледве встигли вихопити мертвого юнака — пошматована його сорочка затлілася. Обережно поклали біля джерела, навіщось змочували холодною водою скроні, хоч кожен бачив почавлені груди і смертельну поволоку в очах. Лікар, певне, для годиться, ще потримав зап’ястя, але ні про який пульс годі було й думати. Неподалік знайшли фотокартку, з якої дивилася зажурена дівчина.

— Це його…

Доки догоряла сторожова вежа і в огні корчилося й тріщало те, що недавно летіло в небі, ніхто й не згадав про пілота — вважали, що апарат безпілотний.

— Лікаря, лікаря! — скрикнув невеличкий сержант, стаючи на коліна в траві. — Ось де він, здається, ще живий!

Бігцем кинулись туди. Всі побачили: в траві лежав, розкинувши руки, невідомий чоловік.

2

Загадковий пацієнт шпиталю привертав увагу не лише медперсоналу, а навіть і тяжкохворих. Та й не ди-вно: минув тривалий час, а й досі не вдалося встановити, хто він такий, звідки з’явився в Сахарі. А національність або хоча б раса? На перший погляд здавалося, що він європеєць. Але золотистий, ледь вловимий відтінок його шкіри, попелясте волосся, форма черепа — цілком правильна куля! — і багато інших ознак поставили в тупик відомого антрополога. "Доки він не стане на ноги і сам про себе не розповість,— розвів руками вчений,— прийти до якогось певного висновку важко". Ціле авіа-конструкторське бюро досліджувало рештки його літального апарата і не могло встановити, до якого типу цей апарат належить, металургійні лабораторії і досі не визначили, з яких матеріалів він був збудований. Отож невідомий був абсолютно невідомим!

Звичайно, не бракувало усяких здогадів, припущень. Контррозвідка вважала невідомого пілота старанно замаскованим агентом чи диверсантом із суміжньої дружньої держави, яку, очевидно, непокоїть ядерна могутність сусідки. А один сержант із охорони, надавши страшенно серйозного виразу своєму ще зовсім юнацькому обличчю, сказав, що це, можливо, розвідник з якоїсь інопланетної космічної армади і що він зовсім і не людина, а біоробот, бо звичайна людина, бебехнувшись об землю, та ще з такої висоти, віддала б богові душу, а він, бач, витримав і вже починає одужувати…

— Скажіть, сержанте, ви захоплюєтесь фантастикою? — спитав головний лікар.

— О, в мене велика бібліотека.

— Це помітно.

— Що?

— Начитались… — Головний лікар вибачливо посміхнувся, пустив сизі кільця диму, струснув попіл у попільничку і знову заглибився у вивчення показників стану пацієнта. Нарешті з’явилися зміни на краще. Після курсу дегідраційної терапії почав нормалізуватися пульс — із сорока ударів збільшився до п’ятдесяти п’яти…

Головний саме збирався розглянути енцефалограму, коли до кабінету вбігла, навіть не постукавши, мед-сестра Аніта.

— Він розплющив очі! Щось бурмоче!..

Гукнула, як на пожежу, і прожогом побігла назад.

— Не могла трубку підняти… — пробубонів сержант, зачиняючи двері. — Як навіжена.

— Ніяк не отямиться дівчина після загибелі нареченого, — сказав лікар, застібаючи халат. — Психічна травма.

— Так що — мені тут бути чи…

— Побачимо, сержанте, зараз побачимо, — кинув на ходу головний і поспішив до палати.

Сержант не тому спитав, що боявся втечі свого підопічного. Розплющив очі… Коли то він ще на ноги стане! Та навіть і тоді, як він утече, коли його вартують агенти — і в білих халатах, і в цивільному, і у формі. Сталева сітка! З неї не вирвешся. Просто сержантові кортіло побачити це диво. Що воно за екземпляр? Що це біоробот — сержант не сумнівався ніскілечки, бо він же не схожий на представника жодної земної раси. От тільки цікаво, чи відновиться його програма після лікування? Мусила б відновитися. Раз тіло функціонуватиме, значить і його штучний мозок запрацює…

Сержантові страшенно хотілося, щоб так і було. Ану ж нехай би робот показав, на що він здатний! По-перше, підтвердився б сержантів здогад, що це таки біоробот, по-друге, біоробот напевне обвів би навколо па-льця їхнього пихатого лейтенанта, і, по-третє, з ним би впорався він, сержант… От би було здорово! Портрети в газетах, інтерв’ю… "Скажіть, будьте ласкаві, сержанте, за яких обставин вам стукнуло в голову, що перед вами біоробот?" І потім: "Як вам удалося перевершити його диявольську хитрість, в той час як лейтенант мало не загинув?" О, він може сказати!.. Хоч і не зовсім успішно закінчив коледж, але…

Повернувся головний. Сержант спитав:

— Ну, що?

— По-моєму, діло йде на лад.

— Заговорив? Хоч що-небудь сказав?

— Якесь нерозбірливе бурмотіння. Я гадаю, в нього амнестична афазія…

— Що це таке?

— Втрата мови від струсу мозку.

— Які-небудь контакти роз’єдналися…

— Випадок складний, сержанте, можна сказати — унікальний. Я попрошу вас перейти до своєї кімнати, бо мені треба зосередитись, проаналізувати показники… — Лікар ніяково розвів руками і навіть зробив спробу усміхнутися.

— Я розумію, лікарю. Я потурбував вас з службового обов’язку. Бажаю успіху в роботі.

Коли сержант вийшов, лікар запалив цигарку і став біля розчиненого вікна. Дивився і нічого не бачив — думав. Те, що його метод лікування давав ефект,— радувало, але й ставило багато запитань, на які не було від-повіді. Ефект цей несподівано хороший! Занадто добре, сказати б, у десять (!) разів краще сподіваного реагує організм невідомого пацієнта на дію терапевтичних чинників. Сержантові балачки про біоробота, без сумніву, дурниця, але — треба визнати — невідомий не є звичайною людиною… Його організм чимось відрізняється від нормального людського. Може, захисними силами? Чи ефективнішою нервовою системою?

Випаливши цигарку, головний підійшов до столу, дістав історію хвороби свого пацієнта і почав креслити діаграми життєдіяльності окремих органів і систем. Картина виходила напрочуд оптимістична. Особливо вті-шила остання електроенцефалограма: електрична активність мозку досягла нормальних показників і — найголовніше — в пацієнта з’явилися сновидіння!

Уважно переглянувши всі матеріали, головний лікар зняв трубку з білого телефонного апарата, набрав з десяток цифр.

1 2 3 4 5 6 7