Ото як забрали, так і нема. В Германії або вбили.
Сашко спохмурнів: убили, забрали — ото й всі новини. Прокашлявся, натяг на коліна куценький ватник, бо ноги почали замерзати. Кублячись, він побачив у Серьожчиних руках моток вірьовки.
— Ти по солому прийшов?
— По солому.
— А не боїшся?
— Нє.
Ходити по солому було небезпечно. Поліцаї погрожували, що розкрадачів стрілятимуть на місці. Вбити нікого не вбили, проте вночі, для страху, бухкали з карабінів, з лайкою витрушували у бабів в’язанки: був такий ніби наказ, щоб солому не чіпати.
— Зараз поліцаям не до цього,— сказав Сергій, все ще недовірливо бликаючи на собаку.— Запарка у них. Підводи собі лаштують. Кажуть, здорово їх наші тиснуть.
Вони посопіли, помовчали. Як чужі, нишком поглядали один на одного голодними очима.
— А ти чого тут? — спитав Сергій, киваючи оком на кубло і на собаку.— Мати тебе шукає. І до нас забігала. Якась вона стала, це, розтеряна.
— Хай,— сказав Сашко.
— Із нашою матір’ю біда,— додав Сергій.— Цілу ніч, буває, сидить і косу чеше. Ти бачив, які в неї коси були — чорні? А тепер сиві стали, як у баби Марчихи. І жмутами вилазять.
— Війна,— сказав Сашко.
— Мабуть, скоро кінець,— зітхнув Сергій.
Вони разом встали, і Сашко із свого кубла вигрібав солому, бо всередині краща, а Сергій рівненько стелив її на вірьовку, і коли натоптав чималу копицю, вдвох стягли солому, кінцями вірьовки туго ув’язали її й обскубли з боків. Сергій уже намірився йти, і тоді Сашко, затинаючись, поспитав:
— Той... барабанщик у нас живе?
— У вас.
Губи в Сашка відразу посиніли, він холодно пробурмотів:
— Тільки матері не кажи про мене. Я тут батька ждатиму. Чуєш?
— Добре,— кивнув Сергій.— Хіба я дурний казать.
Сашко піддав йому в’язку на плечі, й малий, пригинаючись аж до землі, поніс житню копицю до села. За ним простелилась по снігу руда доріжка соломи. Сашко провів очима сусіда, уявив собі, як ітиме Сергій повз їхню хату, повз замерзлі вікна (і тінь матері замре на шибках), і Сашкові так закортіло в село, додому, хоч на хвилинку, хоч перегрітися... Проте він зітхнув і сказав собі: "Нічого. Потерплю. Їсти є що". І витяг з-під соломи вже захололого (і ще більшого від окостенілості) важкого, довголапого зайчиська.
Так, на стежці, що бігла по косогору, піймався йому вухатий.
І дивно. Сашко прокинувся серед ночі — на душі було якось тривожно. Ніби хтось кликав його чи зазирав у вічі. Хлопець підхопився, сторожко прислухався: що це? Миші? Від них шаруділа солома, пахло кислими гніздами, послідом, але до мишей він звик. Голодна мишва гризла ватник, точила онучі, нахабно шастала но тілу, проте Сашко спав і серед цього шкряботу й шастання. Інше розбудило його. І було воно, певно, не тут, не в цій посічкованій соломі, а далі, серед ночі, по той бік темряви. Сон йому розбурхало, і Сашко подумав: треба вилазить. Порачкував з нори, за ним поліз і собака.
Прислухались.
Стояла тиха морозна ніч. Світилися сніги, і це вразило Сашка найбільше: небо темне, а світло йшло від землі, від снігів, біле й холодне світло, яке раптово зливалося з темрявою, з мерклим беззоряним небом.
Тиша в степу. Тільки сухо шелестить морозний іній в повітрі. Та ще — Сашко уловив це потім — десь наче тинькав птах, б’ючи крилом об сніг. Собака занепокоївся, застриг вухами, повискуючи в темряву. І повискував тонко, нетерпляче, немов кликав: біжімо! "Що там, Шалай?" — спитав Сашко (кличка Шалай несподівано злетіла з язика і одразу сподобалась: пес таки справді пришалався до нього). Собака шарпнувся й кульгаючи застрибав по снігу. Сашко погнався за ним.
Ніч пересипала попелясто-білий іній, і пес губився в імлі, метляв хвостом десь попереду. Скоро він вивів Сашка на заячу стежку, застрибав хуткіше. І Сашко заспішив, серце його відчувало: щось є!
Сніг на стежці, побитій заячими лапами, хрустів, як скло. Вони бігли, наповнюючи тишу хрускотом, і нараз Шалай закружляв, заскімлив, до чогось принюхуючись. Тут і Сашко помітив: на снігу щось лежить темне.
Він підскочив і лапнув рукою: заєць! Ще теплий, ще з духом нагрітого тіла.
Сашко вхопив його — аж тут якийсь дріт, не пускає. Міцна дротина, і заєць наче припнутий до землі. Нарешті хлопець второпав: це ж його сильце! Його петля, поставлена хтозна-коли.
"Ага, піймався-таки!" — аж затремтів Сашко.
Чималий зайчисько, простягши лапи, лежав на снігу. Видно, він довго борсався, влетівши в петлю: весь дріт був накручений на пакіл, а сніг розгребаний до самої ріллі. На якусь невловиму мить хлопцеві стало жаль сильного й красивого звіряти. "Задушився",— подумав Сашко, приглядаючись у потемках до м’якої губатої пащеки зайця. Але так запахло йому підкопченим м’ясом, кролятиною, од якої він був сп’янів, що миттєву жалість тут же заступили практичні міркування: де знову роздобути вогню?
— Ну, Шалай,— радісно мовив Сашко,— є у нас харч.
І от зараз, провівши Сергія, він розкладав на снігу вогнище, щоб підсмажити м’яса. Вже не крився з вогнем, бо патрав не кроля, а чесно впольованого зайця.
9
Лежали сніги, а в повітрі запахло млостю, земною сирістю, відлигою. Стало далеко чути в степу. Небо зарясніло гайворонням, яке з криком кружляло над полями. І пташине каркання тривожно озивалося в Сашковому серці.
Повертало на провесінь.
Ще повівав різкуватий вітрець, але в затишку під скиртою потроху відтавала солома, і з острішка звисали прозорі тоненькі бурульки. Сашко посмоктував ті крижинки й куняв. Собака спав у нього в ногах. Тепер вони жили нерозлучно. Спали й ходили шукати їжу тільки разом.
Правда, спочатку Шалай побоювався хлопця: вночі, в люті морози тулився до нього, а вранці тікав із нори і хоч трусився від холоду, проте не підходив близько. Коли Сашко пробував погладити чи приманити його — в ньому прокидався звір, пес настовбурчував шерсть і гарчав. Та як не вишкірював зуби, а кролячі кістки зробили своє: він подобрішав. Якось удень, наївшись, собака з ситою вдячністю глянув на хлопця, підібгав хвоста і, розпластавшись, поповз на животі до Сашка, і був такий лагідний, такий винувато-покірний, що це аж не сподобалось хлопцеві.
— Встань,— сказав Сашко.— Не повзай.
З того дня вони подружились.
Пес лизав йому руку, лащився, заглядав у вічі. Видно, колись він був трохи збалуваний, знав людську ласку й тепло (ще до того, як здичавів), бо раптом виявив звичку спати не інакше, як притулившись до Сашкових грудей або скрутившись калачиком біля його ніг.
Він і зараз так спав, згорнувшись клубком, а морду накривши лапою. Уві сні клацав зубами — мабуть, щось кусало його. Він лежав смирно і раптом підскочив, ударив лапою по соломі і носа встромив туди: миша. Вбив, кінчиком зубів — з огидою — витяг і кинув убік. Мишей він не їв, тільки знищував, щоб не шастали перед носом.
А коли він знову ліг, поклавши перебиту лапу на вухо, Сашко потурсав його.
— Шалай,— сказав Сашко,— Дай лапу. Не цю, а болящу.
Собака подав, але боязко, жалібно і тоненько заскімлив. Він неначе благав, щоб йому не зробили боляче. Лапа, яку він підняв, дрібно-дрібно тремтіла.
— Не бійся,— сказав Сашко.
Хлопець обережно обмацав ногу: нижче коліна, в голінці, кістка була перебита: навіть крізь шкуру прощупувався злам і твердий хрящуватий наростень. Пес аж повискував, коли Сашко торкався до болючого місця.
— Хто ж це тебе? Фрици? — спитав Сашко.
Пес замахав хвостом, закліпав рудими плаксивими очима.
— Нічого,— погладив Сашко.— Заживе.
Рана й справді потроху заживала, і Шалай уже пробував спиратися на скалічену лапу. Він ще помітно шкандибав і бігав якось боком, підскакуючи, та все ж таки був на чотирьох ногах.
...Кружляли гайворони над снігами, а Сашко й пес дрімали у затишку на сонці. Дедалі голосніше доносилось глухе бурчання грому. Тепер уже безперервно гуркало за білим горбом, і коли десь ближче вибухав снаряд — зайці, прищуливши вуха, гуртами пролітали повз скирту. Одного разу за селом, у глибокій балці, чітко й сухо затрітали кулемети. Сашко прокинувся — і радісно завмерло серце: вже недалеко строчать.
Так, напівсонні від голоду й тепла, вони й сиділи, прислухаючись до гримкотіння фронту. Але згодом у дрімотну свідомість хлопця почав закрадатися новий голос. Він був такий неясний і такий розлитий у просторі, що Сашко подумав: це мені вчувається. Але ні. Голос ще раз і ще раз повторювався, звучав то в балці, то за лісосмугою, то зовсім далеко в степу. Наче хтось блукав і когось кликав.
— О-о-о! — почув Сашко крізь сон м’яке коливання вітру.— К-о-о-о! — прокотилося полями.
Сашко стріпнувся, відганяючи сон. Очі його злипались від жару, теплий шум стояв у голові, і хлопець одразу нічого не вгледів. Потім зовсім проснувся — і перед ним забіліли сніги, довгі гребінчасті замети, а серед заметів — маленька темна постать, що, здається, простувала сюди, до скирти. Може, по солому?
Ближче, ближче підступала щупленька постать. Уже видно руки, видно, як розвіваються поли, видно чорну хустку, зав’язану навхрест через груди.
Якась тітка.
Стомившись, вона стала, віддихалась. Приклала долоню до вуст, і тоді почулося:
— ...шко-о-о!
Ще одна мить — і хлопець аж похолов: мати!
Перше бажання було — втекти, заритися в солому, сховатися, щоб не знайшла, не побачила.
Але Сашко не втік.
Сидів заціпенівши. І щось гаряче, безладне шуміло йому в голові, думки метушилися, і сам він не знав, що робити. Бігти? Але куди — назад чи до неї? До неї, до неї хотілося: Сашко збагнув, що хочеться йому до матері, й хочеться давно, тільки він боїться собі признатися. Більше того: прихована навіть від себе жевріла в ньому найтаємніша тайність — піти, примиритися з матір’ю, простити їй все, аби тільки вона приголубила, пожаліла його.
А барабанщик? А батьків портрет?
Те, що раптом сколихнулося в ньому (бігти, просити), неприємно вкололо його; то було щось принизливе, недобре, стидне. І Сашко осмикнув себе, рішуче сказав: сиди!
Він не побіг.
Сидів, опустивши очі. Важкий тягар образи й жалю тиснув йому на плечі. Хлопець і не помітив, як мати підійшла ближче — ледь переводячи дух. Стала кроків за десять, сплеснула руками й змучено проказала:
— Господи, як ти зсушив мене. Як ти душу мені вимучив. Я ж ночей не спала, не знала, що й думати, де шукати, а ти, кам’яна душе, тут ховаєшся...
Вона схлипнула, витерла сльози, зробила ще крок, Сашко ворухнувся: тікати?
Цей рух помітила Єва.
— Сашко, не дурій...