Хлопчик і тінь

Близнець Віктор

Піски

Сліпучо-білі хмари. Ген далеко вони — немовби застигли в небі. А під ними ріка. З пілотської кабіни видно, як ріка петляє, виписує круті повороти і вигини, залишає за собою вкриті лататтям озера-стариці, протоки, повні теплої стоячої води канави. За одним поворотом — велика світла оплішина. Вона аж сяє, аж золотиться на сонці, як маленька Сахара — з дюнами і барханами, з горами сипучого піску, намитого водою.

На дерев’яному місточку, якраз проти мілководної затоки, сидять двоє хлопців і ловлять на тісто верховодку, єдину рибу, яку можна ловити в цій перекаламученій та перебовтаній моторами і катерами річці. Не клює у хлопців. Парить. Хмари поволі випливають із-за лісу. А під хмарами летять низько над землею старі "кукурузники"; тепер вони майже всі приписані до маленьких провінційних аеродромів. Вони летять з невеликими інтервалами, знижуються над лісом і сідають просто на викошений трав’янистий луг, он там, на острові за рікою.

Коли АН-2 заходить на посадку, за ним біжить внизу через протоку й піски тінь від нього, тінь швидка, невловима, що трохи скидається на двокрилу стрільчасту бабку, на ту літню розбійницю, яка носиться над водою за всякою живністю і в польоті потріскує перламутровими крильми.

Як мертві, лежать на воді поплавки. Нудьга підкрадається до хлопців. Хочеш не хочеш, а очі самі пнуться до лугу, до неба, де встають білі-білі хмари.

Виходило так, що АН-2 проносилися трохи збоку і тінь від них бігла по широкій піщаній косі, обминала наших рибалок.

— Слухай, Майкó, — обізвався один із них. — Дивись, як низько несеться тінь. Ану давай побігли туди, може, проскочимо якраз під нею. Ти чув, що буде, коли пробігти під тінню літака?

— Та чув, — лінькувато одказав той, другий, котрого назвали Майком. Це був товстоплечий і товстоногий, трохи сонний хлопчисько років чотирнадцяти. — Ти ж сам і казав: якщо пробігти під тінню літака, то буде удача.

— Не удача, а щастя. На все життя! Тільки треба загадати своє бажання. Ти загадав?

— Загадав. У мене давно воно загадано.

— Тоді побігли. Опля!

Товстоногий Майко на диво спритно підхопився і чкурнув за другом, за Стасем, аж п’яти у них замелькали. Вони таки встигли: над ними прогуркотів літак, обдав їх тугим струменем вітру, залопотіли сорочки на хлопцях, і хвилі дрібненькі погнало від берега. Тінь, тінь літака упала на них, мовби жартуючи, розкуйовдила їм чуби. І хлопці взялися за руки і затанцювали на піску, як тубільці десь на острові під пальмами. Із кабіни виглянув пілот і посварився на них кулаком: ач, розбишаки! Хто вам дозволив тут бігати, в зоні, де знижуються літаки!

Та хлопці весело засміялися, вдарили тропака, себто мумбо-юмбо, і замахали кепками в небо:

— Салют, авіаціє! Вшисько дзенькуємо, спасибі! Ми проскочили під твоєю тінню, а вона, якщо не брешуть, приносить щастя! Дивись же, щоб усе задумане нами збулося!

Літак прогуркотів над пісками, знялась за ним курява і завихрилася доріжка в кущах лози.

Хлопці повернули на свій місток.

Припікало і парило ще дужче. Хмари легенько повзли, громадилися в небі. Поплавки мертво лежали на воді. Навіть верховодка не клювала.

— Майко, а що ти загадав? Признавайся.

— Що я загадав… Ти знаєш, що я загадав. Я хочу купити собі човна. Хоч поганенького, ну, може, стару якусь довбанку.

— А для чого? Що ти робитимеш?

— Як для чого? На Десні без човна, ти знаєш, як без рук. Попливу кудись.

— Далеко?

— Ну, далеко. До дядька в Сухолітки. У нього велика пасіка. Візьму там два відра меду. Одне поставлю дома, а друге продам.

— Ну, продаси. А далі? Що купиш на гроші?

— Підвісний мотор. Це тобі не веслами гребтись, а з вітерцем, щоб аж вихор по воді — ясно!

— І знов до дядька попливеш? По мед?

— Ну, хай по мед. А тобі яке діло?

— Я думав, ти в Африку збираєшся. І мене візьмеш з обою. Та де там!.. Якийсь ти старий і мудрий, як наша сусідка Настя, що продає редиску на пристані…

— А ти? Хитрий і в’їдливий! Випитав у мене все, а сам мовчиш. Краще сам скажи: яке щастя ти одірвав (і втаїв), коли біг під літаком? І взагалі — що ти хочеш, крім підколупування? Решетом воду носити?

— Я ще не придумав. Мені всього-всього хочеться. Колись хотілося, ну давно, такого смішного: підземні печери під Десною відкопати. Або знайти в піску і завести собі маленького крокодильчика.

— Ти просто тріпло, Стась. Ти сам знаєш, чого тобі хочеться. Журавля в небі, так?

Стась замовк, одвернувся й зітхнув. Бо й справді літав він високо в хмарах, у голубих міражах, купався в дитячих фантазіях. А що він хоче серйозно, що робитиме, що шукатиме на землі, куди піде після школи, в який інститут або в яке училище, — він і досі не вибрав, не надумав собі.

— А я знаю, — твердо з якоюсь навіть ноткою старшості в голосі промовив Майко. — Одразу після восьмого класу я поїду в Київ, до маминого брата. Ти чув про нього, звати його Вітродуй. Він там у Києві як полковник на студії, він усіма там командує. І давно пише нам, запрошує мене до себе в гості і на роботу. Майко, пише, приїжджай хоч зараз, я тебе вивчу, будеш асистентом, а через рік-два головним оператором. Отак, Стасику, а ти кажеш: Майко, як Настя… А сам збираєшся в Африку…

Майко дуже вдало перекривив Стася: прискалив око і картинно, як те міг би зробити Магеллан чи Крузенштерн, глянув кудись з-під руки — далеко-далеко, на край землі… а може, прямісінько собі під ніс.

Та Стась не розсердився, ні. Тільки ще раз легенько зітхнув. І позаздрив: така ясна дорога у Майка стелиться — на все життя! А в нього?

"Нічого, не журись, — втішав його дома старий і мудрий один чоловік, сторож Яким із баржі. — Все прийде, все буде в тебе. А в отроцтві треба, щоб душа політала на крилах, щоб вона до зірок, до неба, до чогось великого, а може, і химерного пнулася. А земне, минуще, воно ще прийде, воно нікуди від нас не втече".

Хтозна, може, й не втече, майнуло в думках Стасевих. А може, і втече. Он Майко — це ж треба, теж поталанило людині! — одною ногою стоїть уже там, на кіностудії. Слава, оплески, квіти, а поїздки які по всій землі, рай не життя у хлопця попереду!

Сплюнув на воду Стась (промахнувся, хотів на тісто) і закинув далеко на течію вудку. Пливли, громадилися в небі легкі сліпучо-білі хмари. А під хмарами завмерла маленька і майже нерухома тінь лелеки.

Забриніла, полинула Стасева душа за птахом, у блакитні висоти неба, де сріблився і зараз, серед білого дня, легесенький контур місяця.

Лелека немовби промайнув тінню крізь тонкий обручик місяця.

Над Десною, де бродять тіні диких буйволів(Монолог старого лелеки)

Коли політаєш стільки, як я, то крила самі несуть додому натомлене тіло. І дороги не треба вибирати: отак лети й лети просто під зорями, на далекі людські вогники, на щогли за рікою. Тільки не спускайся низько, а вище бери, в небі не заблудишся, світ такий широкий, аж сумно стає: чи хватить тобі віку, щоб все те зміряти, окинути оком, охопити клекотом, перегуком пташиним! Кри-крінь, казав мій дід, життя, як сон, не нарозкошувався, не налітався вволю, а вже збирайся в останній вирій.

До гнізда, додому мені пора вертатися.

Сонце зайшло.

Синьо, по-вечірньому просторо, тихо стало в небі, перші зорі зблиснули, замерехтіли, а я лечу й дрімаю на крилах. Небо мене вкутує і мовби саме несе над землею; сон — як тепла вода стоїть у голові, очі самі злипаються, а проте й заплющеними очима бачу я дорогу: скошені луги за рікою, озера, які притихли й ховаються в очеретах і зблискують зчорнілою водою під берегами. А он широка Десна, вона дихає в небо розпашілим духом літа, рибою пахне, нагрітими пісками на берегах. Щось стукнуло на баржі, мабуть, сторож ударив у рейку: "Обережно, відчалюємо!" І той різкий звук прокотився над сонною водою, трохи струсив дрімоту в моєму тілі і десь у лугах затих.

Лечу й сплю я на крилах і бачу ген-ген далеко старі сосни, а на темних вершинах дерев цілими купами, гронами — гнізда, великі розкішні гніздовиська, вимощені з хмизу й гілок. Коли я дивлюся на них, мені завжди якісь химерні картини ввижаються — щось буйне, нічне. Так і здається мені: колись давно-давно йшли бурлаки з веселої учти, раптом стали і гукнули до місяця-брата "будьмо!" і підкинули вгору свої шапки — так і повисли їхні розкошлані бирки на верхівках дерев.

То наша лелечина колонія, і серед інших гнізд — моє високе. Десь там, вже сонні, виглядають зараз мене двоє онучат і стара Буслиха.

— Дід летить, — кажуть вони. — Гостинець нам із лугів несе. Коли б не свіженьке жабеня або не золотого піскарика.

Ач, розбалував їх!

А я злягаю на праве крило і повертаю трохи вбік, до крутого берега. Хочу попрощатися із старим-старезним дубом, мабуть, старішим за мене. Скоро помре він. Десна підмила його, і вже звисло оголене коріння його над водою, не сьогодні-завтра впаде він сторч головою в Десну, в кручу. Таке, брат, життя.

Та перервемо на хвилинку роздуми старого лелеки, бо зараз дуже цікаве щось коїться зовсім тут недалеко, в селищі. Один із тих, котрого підкинув наш лелека в капусту, Санько Білововк тихенько од матері крадеться попід стінами свого будинку і веде, манить рукою хлопців:

— Цс-с-с, за мною! Сюди, пригинайте голови, в оцю амбразуру ліземо.

За ним проскочили в глухий куток двору п’ятеро чи семеро його дружків.

Санько веде їх у темний підвал, що давно стоїть покинутий і забутий під старим будинком; тут, у дерев’яних стінах, жили колись дід з бабою, а тепер — тільки вітер, та кіт Марціал, та якісь волохаті привиди.

Двері в підвал перехняблені, одна дошка вибита, а низ дверей зацвів ніжно-зеленим оксамитом моху. І коли Санько взявся за клямку, легенько потягнув ручку на себе, іржаві завіси тихо і пронизливо запищали.

— Цс-с-с, мовчок! Прикусіть язика! — сказав їм Санько. І двері раптом затихли, справді прикусили язика.

І ось вогке, темне й страшне підземелля, де Санько збирає тіні. Так, це секрет, та ми признаємося: Санько — не просто Санько, а приборкувач тіней. Він давно ловить у лісі, на горищі, в школі, на Десні під вербами — ловить і збирає тіні, він триножить їх, він вміє командувати ними.

— Стій! — каже він у лісі грізній кошлатій тіні, що сховалася за деревом. — Я тебе знаю. Ти тінь дикого буйвола. Ану йди сюди! Йди, не брикайся, не сопи, я тебе зараз міцним, капроновим оцим повідком заарканю.

1 2 3 4 5 6 7