Марні були, сину, твої клопоти... марні, бо ось помираєш, а на Золотому Тоці бур'яни... Гадаєш, стольник Судислав поквапиться ліч-цеву просьбу сповнити, щоб челядь хопту сполола? Ая, жди... Всі чекають твоєї смерті, навіть сини.
Стояв Володимирко посеред гридниці і повторяв:
— Навіть сини!
— Ну, Володимир, може, чекає, від нього усього сподівайся,— говорив Осьмомисл. Говорив... а на чолі краялися нові зморшки.— Але Олег, що від Настусі... Не вірю, отче. Він чтить мене і любить.
Князь-отець сміявся:
— Молоді князі, сину, люблять також володарювати. Мусиш про це пам'ятати.
— Господи! — скрикнув крізь сон Осьмомисл і від власного голосу прокинувся. І першим ділом зирнув у вікно на Золотий Тік; Золотий Тік виблискував чистотою, жодної бадилинки не залишили цупкі пальці двірської челяді.
Обличчя Ярослава Осьмомисла розпогодилось.
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Мене Ярослав прогнав — не плачу, бо гнав він не Івана, правдивих слів боявся, що крають серце. Тому погрожував: "Життям ти важиш, страшний мій гнів. І може статись, що нашу дружбу розтопчу. Прощай".
Прощай, мій княже Ярославе. Здогадуюсь: миліші володарям співці, що травою стеляться під ноги, а язиками лоскочуть п'яти".
"...Дивно мені, що часом мудрі оточують себе дурнями; дивно мені, що часом милосердні милосердя чинять жорстокими руками. А може, осліп я, і бачу розум там, де його направду нема; і бачу милосердя, що плаває в калюжі крові. Може, видаю бажане за здійснене?.."
III
Давно посунув із боярських хоромів ігумен Назар з Надпрутянської обителі. Бачить уже, мабуть, святий отець уві сні обіцяну дарчу грамоту на княжу пущу, а Ян ще й не зводився із-за столу. До половини спорожнів жбан, добре старе вино привозять із-за Горбів угорські гості, від однієї чари й у молодця дурманіє в голові,— а печатник п'є його, як воду, й не хмеліє. Має голову світлу, думки прядуться рівно. Хіба що прив'ялі яблука щік злегка рум'яняться від хмелю та кістляві руки тремтять, і ноги стали ламкими в колінах. Коли б схотів підвестися, то впав би. Не раз таке траплялось.
Ой, зазирає в пугар на старість княжий печатник.
Інші теж до пугарів припадають, але для цього збираються в гурти по галицьких корчемцях або на учтах домашніх. Ян же п'є сам. Остерігається, аби містечани не плескали язиками, що, мовляв, присмоктався боярин до жбана, як п'явка до ноги. Та не це головне... Нема в боярина Яна задругів — приятелів, тому й п'є самотній, як перст. Коли ж нажлуктаєшся, то спиться легко, глибоко, марення жодні не докучають. А бувало... Та бог з ними. Старість... мислі різні про смерть, про пережите і содіяне. Го-го, а содіяного того...
Печатник денцем срібного пугара гримотить по столу.
— Гей, хто там за дверима!
Дворак на порозі. Очманілий від сну, сполохано блимає очима.
— Чи Покруч не вернувся? — питає печатник.— Коли прийде — до мене припровадь. Я жду. Чуєш?
— Чую, боярине. Не було Покруча.
В боярських палатах кожна челядина знає цього неговіркого, зарослого рудою щетиною чолов'ягу, який удень сновигає в писчій палаті князя Ярослава, а надвечір придибує до двору боярина Яна, який багато вже років дає йому нічліг і годує зі свого столу. Челядь двірська не мало з цього дивувалася, бо завелика честь каправому писцеві вигрівати боки на боярських перинах і набивати черево боярськими стравами.
Таїна тут, певно, таїться.
Ніхто не зважувався таїну розсотувати, кожному життя миле.
"Покруч той вельми мені прислужився, — згадує боярин, наливаючи в пугар вина. — Хе-хе, був він одним з тих багатьох стремен, завдяки яким я вдержався в сідлі". — Вино потекло через вінця, черлена ружа розквітла на білому обрусі.
Старі баби ворожать:
— Біла ружа — з дівочої смерті росте.
— Жовта ружа — з жіночої самотини.
— Черлена ружа — з молодецької крові. Крові?..
"Тьфу! — сердиться боярин. — Збреде дурне на ум. Я ж про Покруча... Ото ж завжди-м казав, що бог мені помагає. Покруча теж він послав".
Як не солодко печатникові пригадувати та смакувати свої удачі, а черлена ружа не давала спокою, якоїсь миті старому привиділося, що весь обрус зачерленився, що черлені пелюстки плавають у пугарі.
Бо черлена ружа з молодецької крові.
"Приверзлося казна-що,— відхрещується печатник.— Захмелів я чи, мо дурію? Коли з ума звихнувся 6, то не пам'ятав би, приміром, першого здибання з Покручем. Атож пам'ятаю, ніби седмиця тому діялося..."
IV
Колись Ян, син Чагрів, підлещуючись до молодого Ярослава, що якраз сів на отчий стіл у Галичі, співав на пиру: "Наш молод князь, як ясен місяць, як ясен місяць, як отець рідний, ночами не спить, думу думає, думу думає про дітей своїх. У його світлиці май три колиски, три колисочки із явір-деревця. А в першій колисці гострий меч поклав, гострий меч поклав і щитом прикрив. У другій колисці золот-хрест лежить, золот-хрест лежить на святім письмі. У третій колисці рало гойдає, рало гойдає, жито май сіє...* Сіялося май жито...
Як це "колись" давно було, багато мудрих слів, почутих від людей і почерпнутих з книг, призабуто, розгублено, а славословіє Янове, проспіване на хмільному пиру, лягло на душу. Недаремно ж батько Яна возвеличив, боярську гривну дав і на сироті Параскеві оженив; умів Ян відчиняти двері й тоді, коли вони забиті наглухо. Знав співець, що князі лестощі люблять... я також від свого дерева не відкотився.
"Втім, хіба не правдиво співав Ян про оті колиски... тільки не три їх було, бо вигойдував я і випестовував мужів своїх прибічних, дружину і воєвод, смердів і ЛЮД ремісничий, не забував нікого, від усіх колисок тримав вервечки у своїх руках".
Тримав...
Нині ж відколисав своє, ослабли руки і вервечки струхлявіли...
Журиться князь Ярослав.
З журбою він на самоті, лічця Гарасія Вірменина примусив нині поспати, бо той ледве волочить ноги.
— Відпочинь, Гарасію... мені трохи полегшало. Я засну,— казав лічцеві.
Та де той сон?..
А ніч вереснева розлилася безбережно.
Спить Галич, заколисаний шерехом ясенового листя, ошпареного першим морозцем; спить Галич у своїх колисках, а колиски галицькі не однакові. Боярська колиска яворова, різьблена; боярські сни химерні, задушливі, бо звечора чесні мужі, як годиться, переїли і перепили, тріщать їхні черева. Колиска купецька, як страхопуд на житньому полі, калатальцями обвішана: сяде на бильце горобець і вже дзвінки горланять, і вже тривога.
Люд чорний спить безпробудно, тяжко; робота денна висотала сили, хижки тремтять від смачного харчання. В люду чорного колиски невибагливі: в того довбані з липи, в того лозові, плетені.
"Але всі галицькі колиски я гойдав, хоч і не однакові вони... бо не можуть бути однаковими. Одного бог сотворив князем, іншого — смердом, а ще іншого — боярином. Тільки перед смертю ми рівні. Ось я, князь, волостелин, якому не бракує золота, челяді, земель, вмираю так само, як вмирає ниций смерд. Смердові, може, вмирати легше, до нього рід сходиться, сусіди близькі й далекі, а я на смертному одрі лежу самотинно, не зігрітий ні жіночою сльозою, ні словом дорадних бояр, ні синівською ласкою. Я сам...
Я у житті був сам і смерть застає мене самотнього".
Рівно, без моргання горять світильники, монотонно, з тоненьким дзвоном сиплються в клепендрі піщинки, виміряючи час, для князя клепендр одна розрада, бо бачить рух, безперервний лет часу.
"Скільки мені ще відраховано піщинок? Все менше їх залишається, все менше..."
Князь падає в забуття... падає в пропасть разом з піщинками і не чує, як хтось, крадучись, щоб не скрипнули ні двері, ні половиці на долівці, переступає поріг і йде до княжого ложа.
— Ти спиш, отче?
Осьмомисл розгрібає пісок, натрушений на нього з клепендра, ковтає повітря.
Син перед ним стоїть, Володимир.
Глибокі борозни на княжому лиці світліють, у кутиках губ пробивається несмілива, якась ніякова посмішка... руки, що лежать поверх простирала, пориваються злетіти вгору. "Син мій... прийшов... син... хоч і ледацюга він, і пияк, і блудник... хоч замишляв проти мене зло, а таки заговорила у ньому моя кров... таки прийшов, щоб скрасити мої останні хвилі".
— Сідай, Володимире,— показав на побічницю свого ложа.— Давно тебе не видів... — зрадливо деренчав голос— Далеко ще до світанку?
— Д-далеко, отче,— хитнувся Володимир, заточився. І пирхнув дурним сміхом.— А сідати не буду. Завжди перед тобою стояв.
"Хмільний мій син. І нині хмільний",— відразу поник, почорнів Осьмомисл. Всі слова, що нахлинули до нього... слова щирі, зігріті любов'ю, спопеліли.
— Чого прийшов... такий... у таку ніч? — мовби просився.— Чим ня порадуєш?
— Чи порадую — не відаю,— вхопився за стіл Володимир.— Спитати про щось хочу.
— Цікаво тобі, коли вмру? — сердився князь. Він завжди сердився, бачачи сина хмільним... сердився і соромився його.
Володимир недбало махнув рукою.
— Пощо питати, коли й так видно. Не нині-завтра... чисниця тобі зосталася до смерті.
Князь не міг захиститися від синових слів ні гнівом, ні показною байдужістю, ні фальшивим спокоєм. Син знав, коли і куди послати отруйну стрілу. Осьмомисл лежав безпорадний, притихлий, несподівано розгублений.
— Жорстокий єси, Володимире,— ледь спромігся вимовити. І згадав лічця Вірменина. Казав лічець: очікує дехто моєї кончини. Найперший Володимир. Ой сину, сину. А я, видить господь, тішився, що скорився ти, що прийшло до тебе покаяння. Чимало гіркоти спив я через тебе... сивів од сорому за пристрасть твою до хмільного і за блудоженство. Карав я тебе... карав, сподіваючись, що наверну на пряму дорогу, а ти вдягнув овечу шкуру і я простив.
Володимир ступив крок до ложа і ледь не впав. Пальцем погрозив князеві.
— Ну-ну, отче, не блудослов. При чому тут моя жорстокість? Я кажу те, що думаю, бо час мій настав. Повинен же я чимось тобі віддячитися, га? Ти мене в порубі гноїв, немов татя з Берладського шляху. Гадаєш, я забув? Я пам'ятливий, зло пам'ятаю. А хто зоставляв мене без хліба, з Галича проганяючи? Чиї биричі бігали за мною по Русі? Тепер тобі урвалося.— І притупнув заболоченим чоботом, плечі гордовито розправив... а плечі вузькі, похилі. Руда борідка розкуйовджена. Права брова безперервно смикалася.
Князь, уже заспокоївшись, споглядав на сина з огидою, хмільне пащекування його не боліло, допікала тільки Осьмомисла думка, що перед ним стоїть завтрашній князь.
"Усе, що цей покидьок випльовує мені в лице — правда: були ями, батоги, погоні.