Череп той дивився на людей проникливим скляним оком; так, око було вставне, скляне, а проте воно навдивовиж моторошно, як живе, нерозстріляне, дивилося з того страшного літа 1941 року, проникало в душу.
Вочевидь, цей череп варто було вставити в нішу майбутнього пам'ятника на могилі, щоб недремне око постійно ятрило народну пам'ять...
На закінчення цього реквієму хочу розповісти невелику історію про прихід до редакції "Дзвона" немолодої уже жінки, яка не приховувала свого імені. Вона принесла свою статтю про ОУН і створення У ПА, наполягала її надрукувати, "щоб молодь знала про революційні традиції українських націоналістів".
Вона походить, здається, із Бережанщини. У тридцятих роках її батько, активний громадський діяч, інтелігент, був убитий... націоналістами. Трапилось якесь непорозуміння або ж, можливо, людям з ОУН не сподобалася,— пояснювала жінка,— батькова лояльність до польської окупаційної влади. Батько був поміркованою людиною, часом ішов на компроміси з окупантом.
За те, може, його і вбили.
Донька, тоді гімназистка, і старший брат — теж студент — зненавиділи ОУН, націоналізм узагалі, заприсяглися, що нічого ніколи не будуть мати спільного з тими, хто вбив їхнього батька. "Ми вітали у вересні 1939 року Червону Армію. Вважали, що нарешті маємо Україну і заживемо щасливим життям у своїй єдиній державі. Так було до літа 1941-го..."
Влітку 1941-го року Бережанщину потрясли звірства енкаведис-тів у місцевій тюрмі. Безліч трупів. Чорні хмари плачів і прокльонів. "Мене і мого брата найбільше вразило те, що кати, наші начебто "брати", кидали трупи в річку Золоту Липу,— розповідала моя відвідувачка,— і трупи ці пливли безконечними караванами, а люди стояли на берегах і гаками виловлювали їх з води... В ті дні ми з братом зрозуміли облудливість так званого "визволення" і стали... націоналістами. Вибору в нас не було. Брат загинув у рядах У ПА в Карпатах, я теж працювала в підпіллі референтом пропаганди, а потім довгі роки просиділа на Півночі — і коли мене поспіль називали "бандіткою", то я на суді, у Москві, в таборах, скрізь, де мене бодай трохи хотіли слухати, розповідала, що саме на берегах Золотої Липи ваші ж енкаведисти вбили в мені віру в справедливий комунізм. Ви самі постаралися зробити з мене ворога. І в цьому я не винна".
Я оповів цю цілком типову галицьку історію не для нагнітання пристрастей, не для звинувачень і виправдань, а лише для того, щоб майбутні судді не забули записати у свої реєстри попри тисячі й тисячі убієнних також сотні тисяч потоптаних на сибірських трактах людських доль. Думайте про них, коли будете визначати праведних і винних.
...А я тим часом на першому-ліпшому полі при дорозі закопаю дубовий хрест із терновим вінком і вирізьблю на ньому Шевченкові слова: "Молися, сину! За Україну його замучили колись..."
І будуть віками йти люди попри зчорнілий хрест і в нікого не підніметься рука, щоб літери стерти, а хрест повалити. Хочу в це вірити. Амінь!
ЛЕВИ І БРУК
ВУЛИЦІ, ЩО МАЮТЬ СВОЇ СТРУНИ
Хочу розпочати свої акварелі про Львів неймовірною романтичною історією, яка в післявоєнні роки довго жила, то пригасаючи, то знову спалахуючи поміж "старими вуличками середньовічного міста, у тісних, схожих на криниці дворах, у запустілих монастирських садах. Оповідають, що начебто в невеликий будинок десь під Високим Замком влучила німецька бомба, що пробила черепичний дах, стелю, підлогу і, не вибухнувши, застрягла в льоху. Господар, самітній дідусь, який дуже любив свій будиночок і гордився його давністю та своєрідною архітектурою, боячись, щоб сапери випадково, рушивши бомбу, не стерли з лиця землі шедевр невідомого будівничого, полагодив дах і стелю, притихлу бомбу закидав усяким старим мотлохом і настелив поверху нову підлогу. Так жив на вістрі смерті ще п'ять чи десять років. А коли вмирав, то написав і вклав у конверт заповіт: "Я не знаю, як ви, мої спадкоємці, видобудете з льоху стару німецьку бомбу, що не вибухла з часів війни, але прошу вас — будиночок якось збережіть. І не тому збережіть, що він належав мені і що я його любив. Ні, я переконаний, що цей куточок Львова без мого будиночка, без його ганку і шпиля втратить щось характерне раз і назавжди".
Правда це була? Я хотів вірити в повоєнну легенду і не раз, блукаючи чи то закутинами старого міста, де дрімають забуті, колись велелюдні й гомінкі площі Вічева, Старий Ринок, чи то нипаючи тихими околицями попід .Замковою горою, чи то пробираючись тісними вуличками теперішнього Ринку, де серед бруку під ратушею сидять і пильнують своє місто білі кам'яні леви, мимохіть ловив себе на думці, що шукаю той врятований старим чоловіком надзвичайний львівський будинок. Який він? Зупинявся перед одним, перед другим, перед десятим, сотим... і всі вони, мені здавалося, були варті турботливих слів старого чоловіка: без кожного з яких той чи інший куточок Львова напевно зблід би, став би убогішим.
Однак "того" будиночка знайти не пощастило.
З роками я почав підозрівати, що "справжнього" будиночка з притихлою бомбою у підвалі ніколи не існувало, його вигадав якийсь фантазер, мрійник, що, напевно, був закоханий у своє місто. Та я не мав на нього зла. Легенда привчила мене вдивлятися в обличчя будинків. Я відкрив для себе, що буквально чи не кожний будинок у нашому місті має своє обличчя, свій архітектурний характер. Це не обов'язково стосується лише тих, на яких висять охоронні державні таблиці, спробуйте приглянутися уважніше, без поспіху і без упередження до "рядових" будинків на вулицях Івана Франка, Коперника, Маяковського, Валовій, Ватутіна, Миру, проспектах Свободи , Т. Г. Шевченка — і ви відкриєте для себе цілий світ доцільності і краси. Я можу годинами блукати вулицями Личаківською, Пекарською, Короленка, кварталами в районі залізничного вокзалу та Центрального колгоспного ринку. Не шукаю тут тільки архітектурних шедеврів, не пробую дошукуватися стилів і напрямків. Мене просто зачаровує фантазія зодчих, які прагнули надати своїм творінням тільки їм притаманної неповторності, що виражена в оздобленні вікон, балконів, порталів, фризів. Часто лише кована решітка, дубові парадні двері, форма вікна говорять тобі, що архітектор любив своє творіння і дбав, аби воно не загубилося серед численного львівського різноманіття.
Тому я з насолодою "читаю" львівські вулиці, наче справжні поетичні книжки, і навіть гадаю, що кожна, як струна, має власний настрій, своє звучання. У так званому "професорському містечку", яке попід Шевченківським гаєм тоне в садах, у тихі літні вечори яблука гупають, зриваючись з дерев, як у селі; на Тернопільській, поміж стрімкими котеджами, що будувалися до 1939 року для білопольської військової верхівки на "емеритурі" і які тепер заселені переважно робітниками, раннього літа густо пахне розквітлими каштанами: тут гудуть бджоли і співають солов'ї. А недавно ж на околиці міста в районі вулиці Варшавської і я відкрив для себе задавнений крик, що лишився з тих часів, коли тут селилася міська чернь, коли тут клали собі халабуди так звані "робітники випадку" — дроворуби, вантажники, підмітайли.
Ще й дотепер тут і там залишилися їхні "вілії" — вузькі, тісні, присадкуваті, з підсліпкуватими віконцями. І хоч у центрі міста давно нема тих, на яких тяжко гартували "робітники випадку", і хоч околичні львівські вулиці оновлюються направду космічними темпами (хоч би, приміром, на відомому львівському Збоїщі, що було колись долиною жебрацтва, юдолі: там будується сучасний мікрорайон з 19-поверхо-вими красенями), то тут, то там на околицях, а то і в центрі виглядає з мороку минулого старий присадкуватий покривлений будиночок і нагадує про минуле.
І, може, добре, що нагадує?
...Якось над яром на горішньому кінці вулиці Кутузова мені показали міщанський будинок кінця XVIII — початку XIX століття з колонами. На ньому, правда, немає ніякої охоронної таблиці, він не зачислений до "історичних", до вибраних, проте по-своєму був дуже цікавим. Коли я підійшов до нього ближче, з віконця виглянув старий вусатий чоловік. Може, чоловік, який промовчав про бомбу у своїй пивниці, живе до сьогоднішнього дня?
ЧЕРЕПОК ІЗ КНЯЖОГО ЗАМКУ
На початку сімдесятих років у редакції журналу "Жовтень" організували прес-конференцію на тему "Що нового в наших львівських археологів". Розмова відбулася цікава і корисна: письменники почерпнули від науковців чимало такого, що, можливо, згодом знадобилося їм у творчій роботі. Серед присутніх був відомий у Львові й на Україні археолог Олексій Онисимович Ратич — людина талановита, інтелігентна, знаюча і водночас навдивовиж скромна. Ціле своє життя він присвятив вивченню слов'янських старожитностей, розкопував, наприклад, староруські городи Пліснеськ і Звенигород, не вельми дбаючи, чи "модними" і "дисертабельними" були на той час теми його наукових зацікавлень.
Я тоді працював над романом "Отчий світильник", мене цікавило все, що стосувалося галицько-руських городів ХІІ-ХШ століть, і Олексій Онисимович, звісна річ, був для мене найпершим консультантом. Після прес-конференції письменники і науковці розійшлися хто куди, а ми з Олексієм Онисимовичем, несподівано поєднані спільними інтересами, до пізнього вечора промандрували вулицями Львова. Власне, він заходжувався показувати мені "княжий Львів" — тобто район Високого Замку і південно-західних відрогів Замкової гори, де, починаючи із середини минулого століття, учені — знавці львівської старовини А. Шнайдер, Д. Зубрицький, І, Вагилевич, І. Шараневич, О. Чоловський, І. Крип'якевич та деякі інші — локалізували місцезнаходження давньоруського Львова.
— Гортаючи давні фоліанти і вже новіші наукові дослідження, я приходжу до висновку,— роздумував тоді Олексій Онисимович,— що в історії нашого міста ще дуже багато таємниць. Відомо, наприклад, що древній Галич археологи розшукували майже сто років, локалізуючи його то в одному, то в іншому місці, поки в селі Крилос наприкінці тридцятих років не були розкопані фундаменти "стольного" храму Успення Богородиці. Подібна ситуація і у Львові. Знаємо лише одне: дитинець князя був на Замковій горі. Про город, посад нічого певного сказати не можемо: поки що нема ні документальних, ні археологічних даних.