Перегляньте лише матеріали "Меморіалу" з описом застосування методів "вибивати правду" — від примітивного биття до витончених мук безсонням, електрошоком, рівномірним капанням води на голову — на одне й те ж місце (золочів-ська тюрма). Особливо вражає нормальну людину пристрасть катів поглумитися над своєю жертвою. В'язня не просто розстрілювали: одним виймали очі, відрізали носи й вуха, другим розпорювали животи; третім по лікті рубали сокирою руки, а шкіру дерли пасками, четвертим вирізали язики; жінкам у статеві органи забивали пивні пляшки. Доходило до каннібалізму. З матеріалів львівського "Меморіалу" видно, що в самбірській тюрмі вже з березня місяця тюремні кухарі годували в'язнів... людським м'ясом.
Самбірська тюрма — це справжнє пекло, устократ страшніше, ніж Дантове. В листі до інформаційного вісника регіональної організації "Меморіалу" "Поклик сумління" (№ 7, 1989) учасник Вітчизняної війни інвалід Йосип Пик пише, що ще до початку війни в тюрмі періодично запускали якийсь мотор, долинали постріли, крики, однак ніхто не підозрював, що за її мурами твориться енкаведистська вакханалія, оскільки тюрма вважалася слідчою і в ній переважно відбували покарання особи, засуджені здебільшого за порушення громадського порядку і законності. Йосип Пик далі пише, що 27 червня він разом із братом Іваном бачив, як перед входом до в'язниці стояли три автомашини "ЗИС", дві начальницькі "емки" й дві "полуторки". З тюрми чути було вибухи гранат, часті постріли.
Однак кати поспішали — дали ногам знати в напрямку Дрогобича. Пик разом із братом Іваном проникли на тюремне подвір'я, шукаючи арештованого кілька днів тому брата Володимира, який, до речі, був симпатиком КПЗУ, за комуністичні переконання сидів у Березі Кар-тузькій. Разом із Пиками на подвір'я хлинули юрми самбірчан. Перед ними простелилося суцільне криваве поле: на подвір'ї покотом лежали щойно розстріляні. В підвалах тюрми було безліч трупів уже напівроз-кладених — їх, очевидно, розстріляли ще 2—3 тижні тому і поскладали штабелями у три-чотири яруси до самої стелі. Зрештою, трупи лежали скрізь — в усіх кутках подвір'я, у приміщенні охорони, на сходах. Пик далі пише, що місцевих євреїв чомусь примушували виносити трупи з приміщень й устелювати ними вільні місця на подвір'ї. Живі ходили поміж рядами мертвих,,багатьох упізнавали, а багатьох уже й не могли впізнати. Стояв плач, лунали крик і прокльони. 27 червня в місто стали входити війська гітлерівської армії. їх представники, зайшовши у в'язницю,— пише очевидець,— усе там фотографували.
Свого брата Володимира Пика знайшли аж через сім днів у траншеях над Дністром, поблизу теперішнього автогаража. Крім Володимира розкопали ще 117 трупів, серед них Марчука, Меланія, Куль-чицького та інших. Усього в Самборі було знищено понад тисячу в'язнів. Серед них, писали мені самбірчани, і цілий випускний клас учнів української гімназії.
Чим ці юнаки завинили перед Радянською владою? За що їх замордовано?
Одночасно на зборах, на зустрічах із виборцями дехто мене запитує: "Чому підкреслюєте тільки свої національні болі? А чи знаєте, що у Львові, Станіславі, Дрогобичі, Самборі, Золочеві розкопували ями, діставали гаками трупи, обмивали їх, розкладали для упізнання євреї, яких примушували це робити... молоді українці? Хіба вони, євреї, винні у звірствах НКВС?"
Що я мав відповісти на це? Справді, так було. Цей же Йосип Пик навіть свідчить, що в Самборі зопалу було розстріляно без суду і слідства кілька громадян єврейської національності. Групу євреїв, як свідчать очевидці, били різками в Золочеві. Очевидно, були антиєврей-ські настрої і в інших місцях. Не варто нікого ні виправдовувати, ні вибілювати: що було, то було. Пояснити це можна кількома причинами. Перша: була поширена думка, що в органах НКВС служило багато євреїв. По-друге, давалися взнаки міщанські розмірковування, що "со-віцьку державу збудували і нею кермували самі ж таки євреї". Звідси й відомий термін "жидівсько-московська комуна". Однак не слід утверджувати, як це дехто безпідставно намагається довести, що у Львові й по всій Західній Україні вже в липні 1941 року тривали єврейські погроми і нібито тоді у Львові було вбито понад 500 євреїв. Ю. Шуль-мейстер, який свого часу писав про це у львівській обласній газеті "Вільна Україна", повинен був порозмовляти не тільки з українцями-старо-жилами Львова, а й зі старожилами-євреями, які про масові розстріли нічого не знають: розстріли почалися пізніше, коли гестапо планомірно вигублювало населення львівського гетто. Але чи мало якесь відношення до єврейської трагедії українське громадянство? Безперечно, ні. Хтось тикає "українською поліцією"? Так, була така, вона вірно служила фашистам. Та заповзято служили фашистам і польські поліцаї, і численні власовські шуцмани, і також єврейські поліцаї з гетто.
Але повернемося до Самбора. Йосип Пик та інші свідчать, що "на верхніх поверхах в'язні билися у двері камер". Багатьом із них удалося врятуватись. Власне, якраз вони й розповідали, що їх годували "білим" людським м'ясом. "Меморіал" має у своєму розпорядженні інформацію, що в казанах тюремної кухні були знайдені розварені людські
ноги і рухи... До речі, виборці в Бібрці мені оповідали, що в їхньому містечку донедавна показували казан, в якому працівники НКВС "варили людей". Звичайно, усі ці розмови, свідчення, фотографії, чутки, належить детально уточнити, знайти винних, дати оцінку вчиненому. А загалом громадськість України, у тому числі й західних областей, ще не знає глибини трагедії, пережитої народом у 1940—1941 роках. "Золотий Вересень" виявився кривавим.
Трагедія сотень тисяч складається з трагедій особистостей.
У Луцьку мені розповідали про молоду дівчину Галину Олексіївну Стельмащук, яку разом із трьома її подругами енкаведисти облили бензином і спалили живцем. Я досі чую їхні крики і люте сичання полум'я; я знаю: ріку сліз виплакали дівчата перед смертю... і кожна їхня сльоза залишила глибоку рану на Волинській землі. Уявляєте: земля пропалена людськими сльозами. Це страшно! Це страшно тим паче, коли говоримо про Волинь, про "Червону Волинь", де Комуністична партія Західної України на відміну від Галичини мала особливо сильні позиції. ЦК КПЗУ на початку тридцятих років був змушений послати на Волинь своїх представників, щоб стримувати революційно-повстанський порив за возз'єднання з Радянською Україною. І ось цих "червоних", "героїчних" волиняків у 1940-му "чорні ворони" почали збирати докупи. Влітку 1941 року всі вони знайшли смерть у луцькій тюрмі.
На моєму столі лист із підписами сімнадцяти громадян із м. Дрогобича. Вони свідчать, що були очевидцями масових арештів у місті в 1940—1941 роках і називають прізвища арештованих людей, яких у Дрогобичі добре знали. Серед них священик Баранюк, а також Сеньків-ський, Мирослав Колодрубець, Ольга Кобрин і десятки інших. Автори листа свідчать, що в перші дні німецької окупації (1—2 липня) бачили розкриті ями з трупами закатованих людей — одна яма на но-ворму єврейському кладовищі, друга — на подвір'ї колишнього НКВС (Стрийська, 3). Трупи були так понівечені, що ідентифікувати їх не було змоги. Крім того, трупи в ямі на подвір'ї НКВС уже розклалися і не могло бути й мови про переховання. Згідно з даними "Меморіалу" в Дрогобичі закатовано понад 300 осіб. Очевидно, це далеко не повна інформація. Є відомості, що на початку війни з Дрогобича на Схід було відправлено кілька арештанських ешелонів; один із них начебто застряг в Умані, де в'язні були розстріляні.
Мені вже доводилося розповідати про жертви — тисячі трупів, якими влітку 1941 року були переповнені львівські тюрми. У статті "Свіча перед образом мученика Михайла" ("Жовтень".— 1989.— № 10), в якій оповідалося про життя і смерть відомого діяча КПЗУ Михайла Заяця, була наведена розповідь його доньки Ірини Михайлівни, котра разом із матір'ю розшукувала серед закатованих свого батька. В тюрмі "На Лонського" дівчина.бачила розіп'ятого на стіні священика з розпоротим животом, у який встромили... мертву дитину. Цей факт, до речі, підтверджує у листі до львівського "Меморіалу" Б. М. Сенів, який теж тоді розшукував брата Ярослава. Він пише, що бачив тюремні каземати, до стелі заповнені трупами. Були камери з позамурованими віконницями. Людей у них поховали живцем — вони задихнулися. Очевидці свідчать, що розстріли в усіх трьох львівських тюрмах почалися задовго до початку війни. Помордованих таємно вивозили в навколишні ліси і замітали за собою слід. Вони, ці невідомі могили, ще чекають, коли ми прийдемо до них і розкопаємо їх. Чекають людських молитов, нашого болю і сліз.
Щоправда, частину в'язнів намагалися вивезти вглиб країни. Львів'яни потрапили до Бердичева. Тут теж чекала смерть: коридори тюрми і двері камер облили бензином, нафтою і... підпалили. Що там робилося — треба собі уявити. Чоловіки плечима розбивали свої і жіночі камери, обпалені вискакували на подвір'я, а тут їх зустрічали кулеметні черги. А все ж деяким щасливцям удалося врятуватися. Серед них Володимир Хома і його сестра Людмила. Місцеві жителі прийняли їх до себе; надали першу допомогу, переодягли.
Розстріли у львівських тюрмах ще чекають свого дослідження. Не може бути, щоб не збереглися документи, а в них — прізвища катів, котрі брали участь у масових розстрілах. Живі ще свідки — їх сотні й тисячі, які власними очима бачили гори трупів на тюремних подвір'ях, у підземних казематах і просто в камерах — їх спогади треба конче записати для нащадків. Повинні й наші правнуки знати, хто копав могилу для України; ми вже сьогодні хочемо знати імена безневинних жертв, які перед Радянською владою не мали ніякої вини. Чим, наприклад, завинили перед "возз'єднаною Україною" директор Львівської школи імені М. Шашкевича Василь Бень, ректор Львівського медінституту Євстахій Струк, відомий у нашому краї співак Юрій Шухевич і рядовий бухгалтер Григорій Кухар? І таких людей — тисячі й тисячі...
Це стосується, ясна річ, не тільки жертв львівських тюрем. У Щирці, наприклад, стражі в синіх кашкетах убили влітку 1941 року студента Івана Шеремету і ще трьох хлопців; усі вони вмерли мученицькою смертю: їм у вуха позабивали цвяхи...
Жахливі історії розповідають про катакомби Добромильського сільзаводу — "Саліну".