Сивий вітер

Роман Федорів

Сторінка 17 з 18

Бессера, ботаніка й зоолога, котрий на початку минулого століття заклав Кременецький ботанічний сад.

Якщо ви спитаєте хлопчаків, котрі неподалік від краєзнавчого музею ганяють м'яча, що це за хрести біліють на пагорбі, то вони трохи іронічно оглянуть вас (мовляв, великий виріс, а питаєш, як малий), потім скажуть незлагодженим хором:

— Та це ж козацькі могили...

Я прямував крутою стежкою вгору на П'ятницький горб до козацьких могил і думав про тих упереджених істориків, котрі в передвоєнний час злагодили і видали у Вільнюсі путівник по Кременцю. Він увесь — від першої до останньої сторінки — дихає шляхетським духом: знайдете в ньому чимало хвали "мудрому" господарюванню в Кременці "крульови Бони", захоплення від щедрості доокружних шляхтичів, на пожертвування яких був створений і функціонував Кременецький ліцей. Прочитаєте в путівнику також кілька слів про П'ятницьке кладовище. Мовляв, вросли в землю біля підніжжя гори Черче кам'яні хрести, але хто під ними лежить — то про це ні від кого не довідаєтесь, бо навіть переказів ніяких не збереглося.

Справді: хто не хоче слухати, той глухий.

Тимчасом з покоління в покоління передавалося: спочивають там козаки полковника Кривоноса, які в жовтні 1648 року загинули при штурмі кременецької фортеці.

Сьогодні теж жовтень, але жовтень 1971 року. Понад триста осеней минуло відтоді, коли на П'ятницький горб спозаранку сходилися міщани й довколишні повсталі селяни, козаки-кривоносівці. Усі при зброї, із заступами... Ще вчора вони дивилися у вічі смерті, і завтра-після-завтра, може, теж поляжуть у битві. Це буде завтра... а, сьогодні вони віддають шану бойовим побратимам. Скрегочуть лопати об крем'янистий грунт. Ями копають рядами, лава за лавою, начебто й мертвим козарлюгам належить бути в бойовому строю, як за життя.

Мертвих несли у відкритих домовинах...

Вітер бавився червоною китайкою...

Не було, мабуть, промов, і не було сліз. Живі знали, що боротьба за волю вимагає жертв. І пішли...

Пішли, бо сурма кликала в новий похід.

Дивне почуття охопило мене на козацьких могилах. Я блукав між присадкуватими білими хрестами (їх ряди простежуються ще й тепер), і чомусь не відчував, що перебуваю на сумному місці. Може, "винен" був погідний день, може, сам цей дуже мальовничий П'ятницький горб. Та досить того, шо сотня хрестів не була для мене просто знаком скорботи, могили за століття стали символами слави, вікового прагнення народу до волі. Чомусь уявлялося, що мертві обернулися в білі камені для того, щоб звідси, з П'ятницького горба, не боячись ні дощів, ні граду, ні куль, ні невблаганного часу, вартувати здобутий ними у жовтні 1648 року неприступний Кременець.

Могили бачили багато: гноблення шляхтою селян, вперті спроби окатоличення і спольщення місцевого населення, жорстоку пацифікацію, глумлення над українського мовою і культурою. І хоч новітнє уже панство у двадцятих-тридцятих роках нашого століття затято волало, що "відзискало" східні "креси" навічно, білі камені знали: навіть крапля крові пролита за волю народу не пропадає марно. Ті, що лежали під стеллами на П'ятнику, жили в помислах нащадків, які протягом століть прагнули повернути собі волю.

Так було за часів Гайдамаччини...

Так було в 1917—1920 роках...

Так було завжди.

Тому не заростає стежка народна до святині на П'ятниках. Був тут Шевченко восени 1846 року, були Костомаров, Драгоманов, Коцюбинський, а пізніше — Тичина, Рильський. У будь-який день побачиш тут або групу піонерів, або гурт туристів, або просто самотнього подорожнього. Ходять вони поміж білими хрестами, шукають написів — і не знаходять ні рисочки. Шкодують, що десь запропастився той "головний" хрест, на якому, за переказом, були викарбувані якісь письмена, не відаючи що, власне, білі камені і є нестертими карбами на скрижалях нашої історії.

А білі запорізькі вартості стоять собі, німують, споглядаючи з пагорба на Кременець, що розтікся долиною між двома пасмами гір. Стережуть.

З вершини Замкової гори місто справді подібне до широкої ріки, зеленої, запрудженої садами й парками. Ріка починається десь там, біля гори Куличівки і губиться ген-ген серед горбатих полів Білої Криниці. Я не випадково згадую Куличівку. Вона уявляється мені тим первісним джерелом, з якого випливає історія Кременця. Саме на цій горі археологи розкопали найдавніше на Тернопільщині людське житло, нижня частина якого була споруджена з кам'яних брил і масивних кісток мамонта. Цікаво, що тут ніколи не завмирало життя. Це ніби Вічна Гора: на ній жили люди раннього палеоліту; потім — пізнього, за ним іде шар знахідок ранньо-залізної доби. Археологічні розкопки тривають на горі кілька років і ще триватимуть довго. Не охоче, поступово розкриває Куличівка свої таємниці.

Жде також лопати археолога Замкова гора. Розвідувальні розкопки відомого в Кременці археолога М. Островського були досить результативними. В місцевому музеї зберігається кілька уцілілих кахлин із Замкової гори, які датують ХУІ-ХУИ ст. На них — солярні знаки, воїни з самопалами, виноградні грона. Кахлі свідчать про високе мистецтво тутешніх гончарів. Якби розкопки велися у більш широких масштабах, то, очевидно, українське мистецтво знало б сьогодні й про кременецьку школу кахлярів або ж гуцульську школу. Більш детального вивчення потребує і сама фортеця. її вік датують IX—XVI ст. Буржуазні історики твердили, що кам'яна фортеця побудована тільки в першій половині XVI ст., коли Кременцем володіла дружина польського короля Сігізмунда і Старого — Бона. Чи так воно насправді? Хіба не щось подібне говорилося про Кам'янець-Подільську фортецю, а тимчасом археологічні дослідження останніх років спростували цю безпідставну версію і довели, що Кам'янець був кам'яним ще в добу Галицько-Волинського князівства.

Чомусь вважається, що всі стародавні руські фортеці були неодмінно дерев'яними. Сумнівно однак, що у 1226 році полки угорського короля Андрія, а в 1240 році орди Батия злякалися лише стрімкості Замкової гори й не спробували б узяти списом дерев'яну фортецю. Мусила це бути справді неприступна кам'яна твердиня.

Треба сподіватися, що в найближчі роки, в зв'язку з наміченою консервацією замку, будуть одночасно проведені археологічні дослідження. Це має чимале значення для історії нашого народу.

Замкова гора — з грубезними мурами, в'їзною брамою, рештками Черленої вежі — орлине гніздо. Дихається тут вільно, широко. Звідси місто — як на долоні: ось там нова школа, новий кінотеатр, нові житлові масиви навколо найбільшого на Україні цукрового заводу, нові вулиці індивідуальних котеджів.

Новизна ця уже теперішня...

Споглядаючи із Замкової гори на його сьогоднішній день, мимоволі думаєш про тих, хто в жовтні-листопаді 1648 року штурмував фортецю. Було їм нелегко. До замку збіглася шляхта з Поділля і Волині. Боронилися шляхтичі затято, бо пам'ятали: пощади від кривоносівців не чекай. В штурмові загони Кривоноса летіли кулі, ядра з тридцяти п'яти замкових гармат, лилася гаряча смола. Добрим союзником шляхти була крутизна гори, її висота (397 м). Та велика зненависть ярилася в грудях повсталого люду до поневолювачів. Ненависть була більша, ніж страх бути похованим під кам'яним хрестом на горбі П'ят-ники. Козаки й повстанці вперто пнулися вгору до мурів і брам, поки врешті на вежах не замайоріла малинова корогва. А щоб у майбутньому не повторювалися смерті, щоб замок раз і назавжди перестав служити шляхті, в багатьох місцях мури були зруйновані.

Уже в сутінках я вертався до міста. Стежка серпантином звивалася поміж молодими соснами, поки не впала у крутий яр-вулицю з рештками бруківки та пощерблених східців. Там, наверху, ще дотлівав день, а яр уже засновувала темрява: бовваніли турми здичавілих садів, бузкові гущаки. Тут і там понад яром світилися вікна хат. Однак чомусь не вірилося, що це електричні вогні. Досить було стулити повіки — і в уяві виринали вогнища побіля халуп давніх русичів: десь тут між цими ярами жили гончарі і кричники, кремен ярі й каменярі, жили і живуть досі, бо глибоко пустили своє коріння у цю крем'янисту землю. І десь тут жили творці легенд.

Мусили вони бути людьми поетичними, бо кожний горб, скелю кременецьку, потік, стежку одухотворювали, давали їм імена, підносили до символів. Візьмемо, наприклад, потік Ірву, той самий, що кволо сльозиться у жолобищі під моїми ногами. Вслухайтесь у цю назву: Ір-ва. Що означає це незнане в тутешніх краях дівоче ім'я? Звідки прийшло сюди? А може, нізвідки й не приходило? Може, є відгомін історичного факту в оцій ось легенді?

Послухайте:

Діялося це в сиву давнину, коли ще Київ не був Києвом, коли люди слов'янські жили окремішньо племенами, і єднало їх, ріднило тільки Слово. Кременцем у той час володіли дуліби. Мали вони свого Старійшину, хоробру людину...

І була в Старійшини вродлива Ірва.

Якогось століття, якогось року впали на землю дулібів полчища обрів. Облягли вони смертельним перснем Кременець і мовлять:

— Каган наш милосердний. Хай віддасть Старійшина свою доньку заміж за нього. Тоді підемо собі з миром.

І свати обрів подали Ірві бобряну хустину, ткану в східних краях.

— Що будемо чинити, доню? — спитав її Старійшина. Ірва розірвала хустину навпіл і сказала:

— Коли хустина зростеться — стану тоді жоною кагана. Не можна купувати волю народові ціною безчестя його доньок.

— Правду мовиш, дівчино,— хитнули головами сивочолі думці. І почалася січа.

Вдень і вночі літали над городами ворожі стріли, дзвеніли мечі й списи, текла струмками кров. Трупів там лежало, як снопів на житньому полі. Ось полягли старі думці, впав Старійшина...

І тільки Ірва з батьківським мечем у руках металася на побоїщі: де впаде її меч — там сто ворогів гине.

Давно обри прошили б її білі груди отруйною стрілою, якби каган не перестеріг:

— Живою її візьміть. Люба вона мені. Дивіться, яка краса. Обри звужували навколо неї кільце.

Обри волали: "Здавайся!"

Вона ж замість полону вибрала смерть. Кинулася з високої скелі додолу. І там, де дівчина впала,— пробилося джерельце. Потекла з нього вода — Ірвині сльози.

Правда це? Поетична вигадка? А може, історична правда вдяглася в поетичні шати? Хто знає... Мабуть, зеренце істини тут є, як є воно в переказі, що на горі Божій під Кременцем був переможений готами і розіп'ятий разом з сімдесятьма своїми прибічниками вождь антів Бож, гой самий Бож або Бус, про якого ще в XII столітті пам'ятав автор "Слова о полку Ігоревім..

12 13 14 15 16 17 18