Quid est veritas? (що є істина?)

Наталена Королева

Слово від автора

Ця повість являє собою ще одну спробу (яких ніколи не буде забагато) висвітлити частину духовної атмосфери, що в ній відбувалися події, які хвилюють уже майже 2000 літ світ, і то не тільки християнський. Матеріалом для цієї праці, заснованої на підкладі археологічних студій, послужили авторці також численні еспанські та провансальські леґенди й апокрифи, які вона розшукувала і збирала протягом майже цілого свого життя.

Є це нарис драми "типової людини" — прокуратора Юдеї Понтія Пилата, що й після смерті лишився жити у християнськім "Credo" ("Вірую"), згадуваний Побіч з іменем Божим. Читаючи цю повість, не слід забувати, що, хоча в ній увесь час іде мова про події, споєні з життям Христа, та про особи, більшість яких нині визнані католицькою церквою святими, все оповідання освітлено з погляду тодішнього світу ще не християнського, а поганського або юдейського.

Родом Понтія Пилата я зацікавилася тому, що в Еспанії існує легенда, ніби рід Медінаселі (Medinaceli), з якого походила моя мати (Maria Clara de Castro Lacerda Fernandes de Cordoba Medinaceli y Figeroa), споріднений із родом Понтія Пилата.

Звичайно, постала ця легенда з того, що один із палаців, які належать родові Медінаселі, зветься: "La casa de Pilatos" — "Дім Пилатів". Зветься ж цей палац так тому, що є він точною копією Пилатової Преторії з бюстами римських цезарів і з балконом, з якого Пилат показував народові Христа зі словами: "Ecce Homo!" Є в цьому палаці і "стовп бичування", оригінал чи копія — то вже інше питання! Але, власне, цей стовп і дав підставу для легенди.

Історично відомо лише те, що йього стовпа, справжнього чи копію, подарував колись неапольському віце-королеві з роду Медінаселі римський папа Юлій ІІ.

Отже, рід Медінаселі вирішив створити достойне оточення цій дорогоцінній реліквії.

До каплиці, де вона була поміщена, додали цю точну копію Пилатової Преторії.

В самому палаці, поміщеному на дуже непоказній вулиці, зверху немає нічого особливого, ні пишного. Але всередині він прекрасний. І щороку, протягом Великого Тижня, він відчинений кожному, хто хоче поклонитися "стовпові бичування". Звичайно, відвідують його численні туристи-американці тільки з цікавості, а не побожності.

Старі еспанські роди мають не одну таку легенду.

Наприклад, рід д’Альба (d’Alba) дістав свою назву тому, що, на думку еспанського короля Фернанда Святого, долю Севільї вирішить його двобій із мавританським королем Аксафатою без свідків, ранком. Коли ж дон Фернандо вийшов, помітив, що за ним іде, криючись, еспанський вояк. Виявилося, що цей вояк вийшов за королем, боячися зради.

— І ти не боявся за себе? — спитав король.

— Ні. Бо Вашої Величності й мене вистачило б на два десятки маврів! А там і поміч уже підійшли б!

— Так вийшов ти як звичайний вояк, а вернешся зі мною вже як герцог! Вітаю ж тебе, герцогу д’Альба! (Alba означає по-еспанському "світанок".)

Але рід Santa Maria має рекорд у цих легендах, бо уважає себе спорідненим… із самою пресвятою Дівою Марією! Звичайно, через її двоюрідну сестру чи сестриницю!.. Вони ж бо добрі католики! У цьому роді мали навіть додаток до молитов до Пресвятої Діви "Senora у Prima mia" — "Пані й сестриниця моя".

"Prima" означає по-еспанському "кузинка", "сестриниця", "двоюрідна сестра". Настільки любить андолузійська фантазія (легенди переважно андалузійського походження) барвисті, чудесні казки!

Щодо споріднення роду Медінаселі з Пилатом, то це заперечує факт, що рід Пилатів походив з Таррагони, а рід Медінаселі, як це показує одна частина його прізвища, походив із Кордоби (de Cordoba).

Одне тільки в’яже мене з Пилатом: як і він, не люблю, щоб мене "виправляли"…

— "Quod scripsi — scripsi!"

Наталена Королева

І. РУХИ СТИХІЇ

— Встань же, Господи! Кинь їх на землю! І спаси душу мою від нечестивого мечем Твоїм! — захоплений екстатичним поривом молитви, Єгонатан, скриб єрусалимського первосвященика Каяфи, на мить ніби здерев’янів.

Його повіки, прозорі і бліді, як у хижого птаха, впали й згасили палаючі вогнем чорні очі.

Сухе, темне, аскетичне обличчя молодого писаря на хвилину стало маскою мумії, що, нарешті, знайшла відпочинок у мовчанці гробниці. І неначе дійсно мертва тиша охопила Єгонатана: зовсім не чув галасу буйного життя, що аж пінилося. Не бачив, як усіма барвами й безліччю відтінків блищить, виграває, сміється під золотим дощем сонячних променів найгарніше палестинське місто Тиверіада, східна перла в короні римського цезаря.

Ще-бо зранку запив усі головні вулиці незліченний натовп своїх і чужих, місцевих і здалеку прибулих людей, завжди ласих на видовиська.

Сьогоднішні ж урочистості в Тиверіаді мають відсунути в чорну тінь усі забави та гри, що від часів римського панування і в Палестині стали звичайним явищем.

Причина ж до святкування — аби лише бажання! — знайдеться завжди.

От і нині: драма що починається тільки шістнадцятий рік панування Тиберія, а подібні святкування відбуваються в десятиліття — decennia.

Можна і слід, не чекаючи зайво аж чотири роки, вже й сьогодні славити цезаря, коли в день його вступу на трон вірний цезарів слуга Ірод Антипа, тетрарх галилейський, подарував "своїй" Тиверіаді новий амфітеатр[1].

Подарунок, дійсно, вартий імені великого цезаря.

Тож і врочистості мусять бути варті Іродового подарунка…

Вже давно по всій Палестині й далеко-широко довкола всі говорили про красу, неймовірні розміри[2] та небувалі вигоди нового амфітеатру[3]. Без сумніву, затьмить він славу всіх театрів і амфітеатрів римських провінцій, не виключаючи й славнозвісного Помпейського! Без сумніву, ще вище підійме в Римській імперії значення збудованої Антипою Тиверіади!

Як же не святкувати відкриття цього цирку?

Рух і галас, поголоски й чутки про цілком нові розваги та щедрі подарунки кожному присутньому п’янять на борг святкову юрбу.

Забулося, за чий рахунок дарує тетрарх і цей амфітеатр, і м’ясо, і вина, і солодощі…

Не в голові юрбі, що своїм захопленням допомагає мудрому ідумейцеві Іродові здобувати нові симпатії в Римі та поновлювати прихильність неізраїльського населення Галилеї.

Симпатіями ж гебрайськими, принаймні від народних "верхів", тетрарх журитися не потребує.

Хоча походженням ідумеєць і, навіть, син самарянки[4], доньки упослідженого народу, Антипа так гордливо визнає закон Мойсеїв і виявляє таку прихильність до Єрусалимського храму, що й головний жидівський первосвященик, обережний і твердий Каяфа, прилюдно називає Ірода Антипу певним стовпом правої віри.

Ці ж слова криють перед очима вірників густою заслоною різні помилки… І проти народу… І проти віри, чого не похвалює навіть панівний Рим[5]. Але Рим далеко!

А тут… тут сьогодні день ігор з наказу Ірода!., і ось-ось почнеться небувалим ще в Тиверіаді показом — процесією Гекатомби[6] на честь Тиберія. Та не на те прийшов сюди Єгонатан, щоб прислухатись до бурхливих святкових проявів життя в Тиверіаді… цій новітній Содомі й Гоморі!..

Не на те, як меч у піхву свою, вклинився худий та кощавий Каяфів скриб у затінену нішу між колонами в сусідньому з цирком домі.

Як донька Євтаєва, вирішив Єгонатан принести себе в офіру для щастя свого народу.

І на цю Сенахерибову гидь, як у дусі називав поганське свято, прибув він не як грішник, що дивиться й зору очей своїх наповнити не може, але як меч живий, що його затис у правиці своїй Господь Саваоф, володар боїв і смерті…

— Коли б уже швидше!..

Вдихнув повітря в легені, але уста й горлянка пересохли, як криниця, що в ній джерело водне спинило біг свій.

Набрав повітря й затримав дихання.

— Не дихав би цим повітрям поганським! Радше вмер би удушений, але чистий від поганських огид!

Адже обов’язок святий і служба Богові Живому привели його сюди й велять чекати, поки надійде хвилина, коли він зможе виконати святий чин помсти. І знову згасив Єгонатан у своїй душі нестерпне світло радісного дня заслоною прозорих повік своїх. І беззвучно шепотів молитви-псальми вузькими, щільно стисненими устами:

— Встань, Господи! Спаси мене, мій Боже! Боти розбивав щелепи ворогам моїм! Ти трощив зуби беззаконним!..

З погордою відвернувся від урочистостей і замкнувся, немов у прохолодній келії, у глибокому своєму мовчанні, що приніс його сюди з Єрусалима.

Бо ж і свого патрона та пана Каяфу втаємничив тільки частинно у свої плани.

Боявся, що не пристане на них аж надто обережний старий первосвященик, призвичаєний тільки приставати на те, що певно й твердо вираховане.

А Єгонатанів план занадто одчайдушний. Тож мусив скриб піти на власний риск.

Спирався тільки на силу правиці Всемогутнього. У жадній людині не шукав підтримки, ні помочі.

Каяфі тільки сказав, що треба ж комусь гідному довір’я й наскрізь певному бути в цім місці ганьби й прокляття, щоб виплести з багниська тяжких гріхів густі, ба найгустіші сіті, з яких уже не вимотається Пилат, цей новітній Фараон-гнобитель Ізраїлю…

І мудрий Каяфа згодився з довіреним своїм писарем, побожним слугою Господнім: послав його в Тиверіаду.

Не знав-бо й не догадувався, що в душі своїй Єгонатан постановив:

— За всяку ціну вловити відповідний мент і, мов Ангел помсти, як меч із руки Господньої впасти тягарем смерті на безбожного гнобителя народу вибраного, вбити Пилата, прокуратора Юдеї!

Ця жагуча думка світила єдиною провідною зорею Єгонатанові. За неї з радістю віддасть він, новий Маккавей, своє життя…

Непомітним рухом намацав пальцями правої руки тонке лезо отруйного кинджала, схованого в лівому рукаві широкого гнідого сирійського плаща.

Та смерть ворогові — свята мета.

Одночасно великим пальцем лівої руки діткнувся персня на правиці. Тільки легесенько притис — і гостряк, стримуваний вразливою пружинкою, впустить в Єгонатанову кров смертельну отруту та увільнить з тіла душу доброго сина свого народу…

А настрій святкового ранку, п’янкіший за саме свято, підносився в натовпі…

Он уже перейшли сто білих биків та двісті прикрашених стьожками й гірляндами білих овечок у супроводі тетрархової варти, невільників і невільниць.

Он молоденькі дівчата, гарні, мов танагрійські статуетки, пронесли воскові смолоскипи…

Співають!..

Але всі голоси покривають радісні вигуки:

— Xenia! Xenia![7] Дари! Дари! Привітальні дари!

По офірі жерці будуть роздавати їх народові на привітання.

— Apophoreta![8] Подарунки пригостювання!

Радісні вигуки перелітають, мов хмари ластівок, над головами.

1 2 3 4 5 6 7