Дзеркало

Вільде Ірина

Фрагмент з роману

Щоразу, коли заходила мова про Ореста Радзієвського, Климентина розпочинала свою розповідь від кінця. Від тієї хвилини, коли гість вийшов з хати дихнути свіжим повітрям і більш не повернувся.

А почалося воно ось як…

Климентина сиділа в кухні при відчиненому в сад вікні і церувала Миколі шкарпетки.

"Люблю цю пору… обідня метушня вже позаду, а до вечері ще далеко".

Спочатку здалося Климентині, ніби хтось постукав у одвірок відчиненої веранди. Коли стукіт повторився, підвелася, згорнула у фартушок шкарпетки, пряжу, "грибок" і вийшла в сіни.

Уже немолодий, але ще й не старий добродій, тобто в літах, які найважче визначити, з русявою борідкою "клинцем", з подорожнім плащем а ля Моріс Шевальє в руці, спитав хрипкуватим голосом, чи застав пана вчителя Поповича дома.

Перше враження в Климентини було, що вона колись уже чула цей приглушений голос, але той, кому мав він належати, був вищий ростом і, ясна річ, не носив борідки, що, як відомо, зразу міняє характер обличчя.

Коли придивилася уважніше до прибулого, скоріше худорлявого, аніж стрункого, з усмоктаними, мов у беззубих, щоками, які вряди-годи нервово посіпувалися, мусила визнати, що сталася помилка. Прибулого бачить вона вперше в житті.

Іронічна гримаса, яка не сходила в незнайомого з губ, не лише не викликала доброзичливості до нього, але навпаки, — насторожувала.

"Хто він і чого йому треба від Миколи?"

— Чоловік дома… Прошу, заходьте, — поступилася в дверях, але гість не рушав з місця.

Розгублена Климентина покликала Дарку:

— Пошукай десь на подвір'ї тата і скажи, що прийшли гості…

— Я теж не відразу пізнав його, — говорив пізніше Микола. — І не тому, що він тоді не носив бороди, а тому, що здався мені гейби нижчим від себе з тих часів.

— В людині під старість стягуються жили, — пояснила Миколина теща, бо він того не знав.

— Але коли він заговорив, то я його зразу впізнав по голосі.

— Ти завжди мав слух… кращий, ніж у мене, — пожартувала Климентина й повела чоловікові долонями по щоках, начеб умивала їх.

— Чекай, Микольцю, Орест прийшов до нас коло шостої… потяг прибуває о-три на десяту вранці. Значить, він півдня валандався по селу, бо не міг допитатись, де мешкає учитель Попович?

— А може, Орест з делікатності перечекав, коли мине обідня пора?

— Але та сама "делікатність" не завадила йому втекти від вечері, коли вже стіл було накрито… А ми з мамою таки добре натоптались, щоб нашвидку приготувати таку вечерю.

— Та він узагалі став якимсь як не люди. Ти кинувся його обіймати, — звернулася старша пані до зятя, — а він — їй-бо, я такого ще не бачила, — як дитина, що гидиться старого, на твоїх очах взяв і витер губи хусточкою.

Дарка про себе: "Не повинна бабця говорити таких речей при таткові".

— Я, мамо, це теж завважив… та бог з ним! Мусив мати свою причину не цілуватись зі мною.

— Я не знаю, яку він міг мати причину, але знаю, що так не роблять… Їхати такий світ… Стільки років не бачити, можна сказати, свого найліпшого товариша…

— А ми, мамо, ніколи не були з ним аж такими товаришами…

— Це ти тепер так кажеш. Певно, час робить своє, але все ж таки… так по-дурному втекти з хати… Не розумію… Нічогісінько не розумію.

— А він тобі казав, чого, власне, приїздив?

— Казав.

"Що це за відповідь?"

Влітку на селі ночі ще коротші, ніж у місті, а дні довгі й заповнені роботою від світання до смеркання.

— Ну, то чого приїздив?

Микола підбиває собі подушку.

— Привозив мені вітання від Галинки.

— І що? Спеціально для цього приїздив з Польщі?

— Та ніби так виходить…

Климентина про себе: "Яким наївним був тому двадцять років, таким і залишився… Що мені робити з цією великою дитиною?"

— Тільки тобі одному вітання? Ані мамі… ні мені? І ти повірив, що воно так?

— Так, — відповідає Микола з чесним переконанням, — повірив, Орест не вміє брехати…

— Ай, війна всіх змінила… не кажи!

— Не всіх, жінко, не всіх…

Климентина раптом повертається боком і притуляється до чоловіка всім тілом. Він начеб тільки чекав на цю хвилину. Одчайдушно обіймає її сильною мужицькою рукою. Приємно йому, що вона сама липне до нього.

"А яка була колись недоторка з відкопиленими губами…"

Лежать, начеб хто зв'язав їх. Зв'язав? Чим зв'язав? Як — чим? А спільною долею? А дітьми? А спогадами юності? А надією на завтра? А вірою у кращу долю?

Всім-всім зв'язані з собою вузлами, які могла б розірвати тільки смерть одного з них.

— Ну, то як мається Галинка? Бо Орест хвалився мамі, що їй ще ніколи так добре не велося, як тепер.

— То правда…

— А ти не знаєш, чому вона не приїхала разом з ним? Невже ж не банно їй за Буковиною?

— Мертві не банують…

— Що ти говориш?!

— Галинка, буде в січні три роки, як померла…

— Але ж Орест казав мамі, що їй ще ніколи так…

— Він казав правду. Мертвим не болить…

Климентина звільняється з його цупких рук.

"Це страшне… Галинки нема і ніколи більше не буде… ніколи… якби це в моїх силах, то я з усіх мов світу з усіх словників викинула б два слова "ніколи" і "запізно"… Галинки вже нема, а я є… але в мене діти… Славочці щойно третій рочок, а Дарка… що Дарка? А може, вона тепер найбільше потребує мами… дурне… на всіх етапах життя потрібна людині мама…"

— А що було Галинці?

— Орест не сказав. Нібито останнім часом сильно банувала за Буковиною… Heimweh[22].

"Тут щось не так… або Орест не сказав йому правди до кінця… туга за рідними сторонами може прискорити смерть, але щоб стати її єдиною причиною… Поки що людина не керує своєю смертю… Я б на місці Миколи не могла так довго затаювати цю страшну вістку… — зовні ніби й не пізнати по ньому… Дарка теж така… "Геймвег"?.. це не могла бути єдина причина… скільки-то старих самотніх людей теж хочуть померти… вимолюють смерть у бога… виглядають як найдорожчу гостю… а вона приходить, коли їй заманеться".

— А власне, чим ще хворіла Галинка, крім ностальгії?

— Орест казав, щось з печінкою, але Галинка, так принаймні він говорив, не хотіла ніяких ліків. Ні аптечних, ні домашніх…

Микола повертається до жінки і обіруч втискає її в подушки. Потрібна йому в цій хвилині її безпосередня близькість… Хоче сховати лице в неї на грудях. Адже груди — це передусім мама. Місце безпечного сховку, фортеця перед всіми знегодами життя.

— Я не маю чим дихати… відхили голову…

— Ти завважила, який Орест нервовий?

— Ага, мама теж запримітила…

— О, і мама помітила…

— Ну й що?

— Я ніби про те, що не можна всього, що він говорив, брати за чисту монету…

— А він нічого такого не говорив… Принаймі мені й мамі. Хіба що тобі…

Микола не відзивається.

"Хай буде й так… помовчимо трохи… ми й так на похороні, а не на весіллі".

— Він говорив, але я не вірю цьому… Аж ніяково повторювати…

— Перед ким ніяково? Перед шлюбною жінкою?

— Ти жартуєш, а то поважна річ… Він казав, але це, певно, його фантазії…

— Які фантазії?

— Він казав… мені, слово честі, аж ніяково повторювати, — він казав, ніби Галинка все життя…

"Добре, що хоч в останню хвилину я стримався і не повторив за ним дослівно: була в мене "закохана", "пам'ятала мене…"

— Ти хочеш сказати, — була закохана в тебе?

— Я нічого не хочу. То Орест казав…

— Все це байка, — впевнено стверджує Миколина дружина. — Або… може бути й таке, що ти його не так зрозумів. Бо то ніби як? Виходило б, що вона з любові до тебе пішла з цього світу? Байка це все… Або в нього не всі дома…

"А я на твоєму місці, жіночко, не був би аж таким упевненим…"

— Я хотіла, Кольцю, щоб ти зрозумів мене, як треба…

"Жінко… жінко… тебе я розумію, але ти не розумієш… не хочеш чи не годна мене зрозуміти… а може, Миколі Поповичу було б приємно… а може, йому навіть хочеться, щоб його жінці здавалося, ніби його ще хтось любить, крім тебе…"

— Ти не ображайся, Микольцю…

— Я? Ні… Та ніби й чого?

— Я не сказала, що в тебе не можна було закохатися. Найкращий доказ — твоя "жертва", але я про те, що, якби Галинка щось почувала до тебе, то я знала б…

— Інтуїція?

— Ні… ні.. Вона була б мені сама призналася. Між мною і Галинкою, ти ж знаєш, були такі стосунки, що вона не втаїла б навіть цього. Даю собі голову відрубати…

Миколі плутаються в пам'яті самі слова без мелодії: "Товаришка з товаришкою товаришувала… товаришка товаришці правди не сказала…"

— Ти щось сказав?

— Ні, нічого, припленталась мені на думку одна співанка…

— Цікавий ти чоловік, Миколо…

— Я б такого не сказав про себе…

Лежать поруч, а їх мислі, як і тіла, поволі віддаляються від себе.

— Я хотіла б тебе ще спитати: ти знав, що Галинка закохана в тебе?

— У таких речах, люба, ніколи не можна бути абсолютно впевненим. Навіть коли і є деякі ознаки… Мені, наприклад, один час здавалося, що ти мене трішки ревнуєш до Галинки… Правда, смішно?

— Зовсім не смішно… Бо воно таки так було. Зрештою, я тобі призналася в цьому зараз по шлюбі, невже ж ти забув?

— Знаєш, я міг і забути… Бо я тоді мав тільки одне на думці: як би скоріш повечеряти й піти до спальні.

— А мені чомусь спокою не давало те, що ви з Галинкою жили під одним дахом і відділяли вас тільки вузеньки сіни.

— Але ж на Галинчиній половині жила баба з онукою.

— Так, але долівка була глиняна…

— Ну, і що з того?

— Не чути було б кроків…

— Ах ти, панночко з "доброго дому"!

— Дай спокій, завтра будуть синяки на шиї!

— Я вже колись тобі говорив, що Галинка не була моїм "типом"…

— Але вона була дуже гарна… Якоїсь, я б сказала, аж витонченої вроди… Все гармоніювало в неї… До її блискучого воронячого волосся, здавалося, так і пасували тільки ті єдині широкі брови, а не інші. Тільки ті скісні, наче злегка підпухлі, трав'янисті, а не іншого кольору очі.

— А мені найбільше імпонував у ній її характер. Не гнівайся, жіночко, але я не зустрічав у житті другої такої вольової дівчини, взагалі, жінки… "Їй би вродитись мужчиною" — от що про неї можна було сказати. А ти без провокацій… Найперше я був по вуха закоханий у тебе. Таке ходило собі нахмурене… таке неприступне, ніби ласку робила людям, що живе на божому світі…

— Не вигадуй! Ну, а що тобі не сподобалося в Галині?

— Я ж тобі щойно сказав, а крім того… Ти що, справді не здогадуєшся?

— А-а! Тільки мені здавалося, що той чорний пушок над верхньою губою, навпаки, додавав їй деякої пікантності…

— Може, для декого з більш рафінованим смаком то так, але для мене, мужицького сина… той делікатес був ні до чого.

1 2 3