Із записної книжки Дмитра Підлісного

Вільде Ірина

28 травня

Грицько дурень.

1 липня

Ходили в ліс по гриби. Валька назбирала поганок. Хлопці дражнили її і прозивали Валька-поганка. Вона ганялася за ними з кропивою. Грицько знову хизував. Ніби він бачив справжню бомбу. Ніякої бомби в лісі не було. Це він просто — хвалько нещасний. Я йому сказав, що як не перестане видумувати, то буде битий.

5 липня

Хтось наябедив моїй мамі. Буцім збираюся бити Грицька. Мама відразу взяла і зчинила лемент. (Коби вже тато скоріше повертався з війни). "Не смій його чіпати, — так кричала, аж жили їй набрякли на шиї. — Не смій! Він сирота безталанний!"

— А як сирота, то хвастатися можна? Так?

— Не смій нікого бити, — а сама так і вимахує мені кулаком під носом. — Досить фашисти людей мучили… Не смій!

От мама. Та хіба можна бути хлопцем і ні з ким ніколи в бійку не встрявати?

8 липня

Хлопці тепер стали дражнити Грицька: "Сирота, сирота, а рот, як ворота". А дурень знову вихвалявся. Прийшов на вигін. Весь у пилюці і чванився, ніби їхав на танкові. Все це брехня. А Грицько таки дурень. "Сирота, а рот, як ворота".

— Ти чого знову хвастатися став? — спитав я, щоб хлопці чули. (Валька-поганка теж була там).

— Бо я таки їхав на танкові.

— Неправда. Кажи, — говорю йому, — "я брешу", а то дістанеш позавуш. — А він ще й гороїжиться.

— А чого це я маю наговорювати на себе? Я таки їхав на танкові.

Я розмахнувся (страшенно не люблю, як хтось бреше у живі очі) і…

Грицько був би дістав своє, якби дядько Данило не сіпнув мене за вухо:

— То твій батько на фронтах, можна сказати, кров проливає, а ти тут хуліганиш? Ану, марш до хати, допоможи матері дров наколоти!

А у мене вухо не дуже-то боліло. Зате дядько Данило зовсім політично неграмотний. Навіть не знає, що війна закінчилася ще дев'ятого травня. Як повернеться мій батько, то спитає дядька, яким правом він чужого сина та за вухо тягав. А їхньої корови не буду пасти більше. Хай пильнує її "сирота".

22 липня

Грицько став оминати мене на вулиці. А я й радий. Хвастався перед Валькою, що дістав листа від танкіста. Все це неправда. Колись тут я його перший зачепив:

— Ану-ко, покажи свою пошту?

— А мені не хочеться тобі показувати.

— Бо не маєш що…

— А маю…

— Ага, якби мав, то давно похвалився б! Такий чванько, як ти… хіба втерпів би?

— А от втерплю.

— А я не вірю.

— А мені що? То не вір. А танкіст пише, що колись заїде в наше село. Тоді забере мене на танку у Львів.

— Ти хочеш обірвати від мене?

— А хіба я говорю неправду? То ти сам брехун, коли нікому не віриш…

А може, й справді танкіст написав Грицькові? Не може такого бути. Все це неправда і чванство. Хіба ж танкіст не має що робити, як писати листи до хлопчаків? Грицько знову все видумує. Але він таки колись дістане від мене.

3 серпня

Наш тато змінив номер польової пошти. Напевно, перекинули його з піхоти у танкові частини. Ох, коби воно насправді так було! Втер би я тоді носа Грицькові-сироті!

Стоп, машина! А чому ж бо то мені хоч раз не обманути обманця? Йому можна видумувати, а мені зась?

Я таке розмірковую, а тут надходить сам Грицько.

— Ну, що там пише твій танкіст? Коли збирається тобі Львів показувати?

— А він ще не писав другий раз до мене. А потім, знаєш, як довго мусить іти польова пошта?

— Знаю, не бійся, сам пишу до тата на польову. А мій тато тепер у танковій частині. Оце писав, що скоро приїде в село на танкові і буде мене катати.

Як тільки я це сказав, а Грицько чогось закліпав очима і відразу пополотнів. Невже аж так здорово заздрить мені? А потім, як минуло його, буркнув під ніс:

— Якби мого тата не вбили фашисти, то він був би не танкіст, а льотчик. І на вертольоті приїхав би до мене.

І тут хвастнув. От чванько, так чванько! Міг я за хвальство дати йому раз поза вуха, але чомусь не захотів. Хай там.

Увечері розповів я матері, як пожалів я хвастуна. Я думав, що мати похвалить мене, що я вже перестав битися. А вона як тримала мокру шматку в руках, та нею і бац мене по потилиці. (А ще сама говорила: "Не смій бити, не смій!").

— Ах ти, погань, — так мама до мене, до свого рідного сина, — то, замість розрадити безталанного сироту, ти ще йому солі на рану сиплеш?

Я змовчав, хоч ніякої рани я йому не робив і ніякої солі не сипав. Коли мати розсердиться, краще не відзиватися.

5 вересня

Почалося навчання в школі. А хлопці і не думають вчитися. Страшенно цікаво. Попри нашу школу день і ніч їдуть військові машини і танки. В селі така курява, що аж листя на деревах і кукурудзі попелясте від пилюки. Наша класна керівничка казала заліпити вікна білим папером. Дівчата заліпили. Хлопці пробили "очі" в папері і однаково дивляться на дорогу. На танках часто написано: "Наше дело правое — мы победили!" А що, як і справді побачу я одного дня тата на танкові?

10 вересня

"Сирота, сирота, а рот, як ворота" взагалі перестав відвідувати клас. Пильнує при дорозі, коли його танкіст проїжджатиме селом. Сьогодні на останньому уроці всі хлопці до одного вибігли на вулицю зустрічати військових. В класі на дошці хтось виписав великими літерами: "Наше дело правое — мы победили!"

А може, й справді у Грицька є свій танкіст? Я волів би, щоб він і цим разом вихвалявся.

Пропущено багато днів.

7 жовтня

Повернувся мій батько. Все відбулося зовсім інакше, ніж я собі уявляв. Найперше мій тато — ніякий не танкіст. Потім — він мало подібний до того фото, що висить на стіні. На фото тато молодий і красивий. Тато мене зовсім не пізнав. Я його теж ні. Я ж бачив, як він проїздив машиною біля школи, — і нічого. Думав собі, що то якийсь чужий дядько, як інші солдати.

Дома мама стала заводити, що твориться на світі… син батька не впізнав.

А те, що мене батько не пізнав, то нічого.

Орденів батько теж не привіз з війни. Тільки дві медалі. Я спитав мами, чи багато тато подарунків навіз і де мої? Я не знаю, що ж я такого смішного сказав, що мама почала сміятися і приговорювати:

— О босяку ти мій! То ти не радий, що батько повернувся цілий і здоровий, тобі ще подарунків багнеться? А якого тобі подарунка кращого треба, як сам батько?

Але тато не сміявся. Він сказав:

— Молодець, Дмитрик! Бив фашиста — давай трофеїв! Нічого, синку, я тобі власними руками такий подарунок зроблю, що тільки гляди! А трофеї — біс з ними! Не задля них воювали ми. Ми з тобою як-небудь проживемо і без них, правда?

Та воно ніби правда, але все ж таки хотілося б мати якийсь німецький трофей. Не розумію теж, чому мама кинулася до батька, стала його цілувати і приказувати:

— Такий, як був… Такий, як був. І війна не змінила його характеру…

А що мені з того, що характер у батька не змінився, коли мої подарунки пропали? Найгірше, що не знаю, як Грицькові на очі показатися. Засміє мене "сирота".

12 жовтня

Грицько ні одним словом не спитав мене про подарунки. Я захотів теж зробити йому щось хороше.

— Давай, Грицьку, — сказав я, — підемо за село виглядати твого танкіста.

Грицько потупив очі й не захотів.

— А знаєш, його, напевно, вбили, — сказав, і відвернув від мене лице.

— А як же ж його вбили, коли він вже по війні катав тебе на танкові?

— А різні банди? Хіба ти не чув, як говорила в класі Марія Іванівна?

— Може бути, — не перечу, бо мені чогось по-справжньому стало шкода Грицька.

І мені так захотілося, щоб він більше ніколи не говорив мені неправди. Хай би видумував комусь іншому, а мені щоб тільки одну правду.

— Грицьку, — повертаю його обличчя до себе, — а бомби ти таки не бачив?

— Якої бомби?

— От і забув, що набрехав. А тієї, що в лісі.

— А, тоді в лісі? Бачив. Присяй-бо, що бачив!

— Божиться, а ще піонер!

— А ти чому не віриш?

— Грицю, — говорю йому, — ти іншим видумуй, а мені не треба, хочеш? Ну, признайся, ну, по-хорошому: не бачив бомби? Вигадав, правда?

— І чого ти присікався до мене? Кажу, що бачив! Що не вигадав! Аби мені повилазило, коли не бачив.

— А може, то не була бомба, а… каска?

— От смішака! Хіба я не знаю, що таке бомба, а що таке каска? Коли вже так дуже кортить тобі правду знати, то скажу. Бомбу таки бачив, а от танкіста видумав.

— Та ні… Це ти навмисне так говориш, — раптом мені дуже захотілося, щоб Грицько мав свого "живого" танкіста.

— Видумав, Дмитрику. Правду говорю.

— А ти ж дістав польову пошту. Валька-поганка казала, що бачила адресу на твоє ім'я.

— І що з того? Як хочеш, то я і тобі зроблю польову пошту. Я сам, розумієш, написав до себе.

— А номер? Польова пошта має свій номер.

— Ти знав того солдата, що стояв у тітки Ярини на квартирі?

— Знав. І що?

— Ось я і попросив, щоб він дав мені номер своєї польової пошти. А ти не віриш…

— Таж ти приїхав тоді з танка весь у пилюці…

— О, теж мені! Я ж сам обсипав себе пилюкою. Чесне піонерське. Може, зо два відра висипав на себе.

Ось воно як! Який він — той Грицько! Мовчимо обидва. Ще ніколи не було такої відвертої розмови між нами.

— А твій батько — піхота? — перший починає Грицько.

— Піхота.

— А ти казав…

— Давай не будемо.

— А орденів багато у твого тата?

Отут вже Грицько показав себе нерозумним. Та хіба, якби в мого батька були ордени, я б мовчав про них?

— Значить, одні медалі привіз з фронту.

— Умгу… — мугикаю, а самому неприємно-неприємно за батька.

— А скільки?

— Дві.

— Малувато, — каже Грицько.

— І сам знаю, що малувато.

Грицькові, мабуть, теж не дуже весело, хоч і свистить. Я колупаю грудку носком черевика.

— Грицьку, — говорю, бо ж як довго можна так по-дурному мовчати, — давай будемо з тобою заодно.

— Як — заодно? — не розуміє, а може, прикидається, що не розуміє, Грицько.

— Ну, будемо дружити.

— А ми що, хлопець і дівчина, щоб дружити? — сміється Грицько і показує свої рівні, як зубки часнику, зуби.

— Тю на тебе, — злегка штовхаю його у плече. — А хіба з дівчиною можна дружити?

— Правда, що не можна, — погоджується зі мною Грицько. — Добро — дружім. Тільки… тільки ти не приставай більше до мене з тією бомбою.

Аж тепер вірю, що він її дійсно бачив. Все було б добре, тільки чому він натрапив на бомбу, а не я?

15 жовтня

Беру своє слово назад. Грицько — не дурень. Грицько — мій найперший друг.

16 жовтня

Новина! За селом будують вишки. Будуть добувати нафту. Смішно. Навіщо нафта, коли є електрика?

18 жовтня

На нашій вулиці за ніч виросла хата. Чесно. Кілька днів там лежало якесь тесане дерево.

1 2 3