Повість наших днів

ПОВІСТЬ НАШИХ ДНІВ

Повість

Редактор Круг сидів у себе за столом над поштою і довгими ножицями зрізував краєчки конвертів. Одним оком він зазирав усередину конверта, а другим час від часу зиркав на художника, що з ображеним виглядом сидів на підвіконні й похмуро дивився на протилежний будинок із вивіскою ВРНГ* (* Вища рада народного господарства.). Огрядний критик, заклавши одну руку за спину, нервово ходив по кабінету. Натикаючись на крісла, він відкидав їх ногою й після цього ще енергійніше жестикулював вільною рукою.

Вступивши до кабінету, я довго не міг розібрати, про що йшла мова. Критик своїм остудженим голосом викрикував:

— Коли вашу школу визнала, як ви говорите, навіть Європа, то це тільки свідчить про те, що ви, товариші, потрапили на смаки буржуазії. Вимоги ж пролетаріату, як вам відомо, зовсім інші. Мене просто дивує, як ви й досі не можете зрозуміти, .що ви своїм формалізмам, своєю школою тягнете революційне мистецтво назад2. Ну, скажіть, будь ласка, кому тепер потрібні ваші дерев'яні плескаті люди, корови й інша нісенітниця, на зразок володи-мирських ікон? Ви ж самі не захочете їх повісити в своїй хаті, бо знаєте, що навіть мухи не витримають і повизди-хають від цієї мерлятини.

Тепер мені стало зрозуміло, що критик вів наступ на представника цієї школи — присутнього тут художника. Художник різко обернувся на підвіконні й проговорив:

— Монументальне мистецтво теж давало шедеври. Критик з серцем кинув за вікно цигарку і, широко розставивши ноги, тим же роздратованим тоном відказав:

— Та зрозумійте ж нарешті, що революція — не плеската форма з застиглими очима ікони, а нестримний рух, повний героїзму, піднесення й боротьби. От коли б ви користувались класичними формами попередніх стилів для створення нашого нового, пролетарського, тоді інша річ. Для цього настали вже і час, і обставини. Але я не бачу навіть спроб у вас

— Ви не бачите спроб,— відказав художник,— а я не бачу відповідних, як ви говорите, обставин.

— Як-то не бачите? — одірвавшись від своєї пошти, здивовано проговорив редактор.— Як-то не бачите? Ви, голубчику, все ще спите! Ось тут у мене лежить,— і він висунув шухляду,— інтересний документ.

— Знаємо ці документи,— зневажливо відказав художник.— Ваші робкорівські панегірики якщо не вбили ще, так уб'ють у суспільстві останню довіру до друкованого слова.

Редактор шпурнув на стіл ножиці і, ще більше висунув* ши шухляду, вихопив звідти якийсь рукопис і потряс ним над столом.

— Які панегірики? — фиркав він у вуса.— Справжні до-^ кументи про живих людей, яких я знаю.

— А я вірю тільки фактам.

— Факти самі до вас не прийдуть, ідіть на фабрики й заводи, їдьте в індустріальні центри, подивіться, що там робиться,— і будете мата факти. "Панегірики"! Я ж його за язик не тяг.

— А хто це вас так переконав?

— Хто? Робкор, а в майбутньому, може, і письменник* Я навіть прізвища його не пам'ятаю. Ось,— редактор хутко перегорнув рукопис,— Тур якийсь. І цих документів, товаришу, я не проміняю на всю вашу виставку.

Художник .поблажливо посміхнувся, зсунувся із підвіконня і вже спокійнішим тоном сказав:

— Ну, добре, що ж це за документи?

— Та більш переконливі, ніж ваші шедеври.

— Мабуть тому, що червоним атраментом написані? Редактор витріщив очі і, здавалось, задихнувся. До столу підійшов критик.

— А ви навіть кіновар'ю пишете,— сказав він,— і все-таки користі ніякої. Велика річ? Прочитайте, Круг.

— Я вже читав,— сказав редактор, усе ще фиркаючи у вуса.

— Тим краще.

— Самі читайте, я не маю часу...

— Ну та почитайте, у вас же не голос, а гучномовець

— Тоді сідайте і слухайте. Тільки я маю в своєму роз" порядженні півгодини. Коли сьогодні не закінчу, продовження буде завтра.

— Гаразд.

Ми з критиком розмістились на канапі, а художник, запаливши цигарку, почав ходити попід стіною кабінету. Редактор прокашлявся.

— Допис названо "Історія зеленої пляшки". Що за історія, побачите самі. Так-от:

"Там, де на прокуреному степу простяглися в різні кінці стальні рейки, сотні димарів стирчать у небо, як старі палі над водою.

У тій балці, про яку я маю сказати, лежало в ряд сірими брусами вісім заводів, а довкола, по долині, ніби хто розкидав стару цеглу під сонцем, наспіх розташувалися старі робітничі селища. По вінцях долини на стальному пружку метушливо бігали засмальцьовані паровози й хрипко перегукувались із заводами, аж доки одного разу не розтав у небі останній дим. Вся ця група заводів належала акціонерному товариству.

Шкіряні й металургійні випускали і під час війни свою продукцію, але дві гути дзеркала й пляшки замінили на хімічну начинку для снарядів. Акції товариства хутко почали вкриватися дивідендами, як бойовища трупами, але вибухнула Жовтнева революція і здула адміністрацію разом із пайовиками.

Всі повтікали до Європи.

З того часу на верстатах гут безпечно забігали миші. Старий майстер, якого звали просто — Митрич, ще довго згадував:

— Бувало, зайдеш та як глянеш, так на тебе й посуне сум: кругом павутиння, як пацьорки, у ваннах повно соломи, а навколо по коліна кізяків. А вночі краще й не заходь: сови, мов відьми на Лисій горі. І на селище глянеш — теж мов кладовище. Неуладиця пішла — тільки мать та бог, та все' щоб триетажне, та все щоб у "канцелярію".

— Воно й не дивно-— кивав головою Автоном, його приятель.— Фронт усю силу забрав, а не на фронт, так у партизани пішли, бо дома сидіти й не думай.

Під час громадянської війни селище разів із двадцять переходило з рук до рук. Машини й апарати зникли безслідно, а двір поверх бруку вкрився бур'яном, мов удовине подвір'я.

— А що таке завод без апаратів? — питав Митрич.— Те ж саме, що й робітник без заводу.

Склодуви не могли жити без гути, як рослина без води, як тіло без душі. Сидіти ж у своїх закамарках у Собачіївці без діла і сваритися з старими зголоднілими батьками для всіх, хто залишився ще в селищі, було важче за десять фронтів. Коли нарешті прогнали денікінців, почали скликати мітинги, говорили на них до хрипоти, і кінчались вони здебільшого лайкою.

— Що ти зробиш без голови? — кричав один.

— Може, ти будеш за командира? — єхидно питав другий.

— І я можу,— задерикувато відповідав який-небудь комсомолець.

— Які розумні стали! Мабуть, в партизанах набралися розуму!

— Та на чорта нам командири? — говорив дивуючись Автоном.— От Митрича наставимо — і все!

— Що ж Митрич — і Митрича знаємо.

Проте за кілька днів знову скликали мітинг. Навіть зробили декілька суботників і поставили на площі арку, а над братською могилою розстріляних товаришів — щось подібне до монумента з битого скла. Але гута все ще стояла, мов катафалк, і задубілий димар сумно дивився на порослий бур'яном двір.

Одного дня на селище долинув із вітром гудок. Він ніби аж захлинався від задоволення й гукав незвично довго. Все, що було живого в СобачіївцІ, поквапливо виповзло із своїх закамарків і заздро напружило слух. Гудок, як далека музика, вигравав за горою, а димар старої гути все ще тільки марив про теплий дим усередині, про гамір на подвір'ї.

Того ж вечора через селище пробіг хлопець із клепач-кою, вигукуючи:

— На мітинг! На гуту! Всім до одного!

— Знову, мабуть, суботник загадують? — крутив головою Митрич.

— Отих клятих партизанів і голод не бере!—вторив йому Автоном.

Партизанами прозивали всіх, хто носив сірі солдатські шинелі.

З початку громадянської війни більшість з них дійсно побували в партизанах, потім вони встигли побувати і на всіх фронтах у Червоній Армії, проте назва "партизани" залишилася за ними ще на довгий час.

На цей раз у гуті, коло ванни, крім своїх хлопців, топталось іще двоє сторонніх. Одного вже знали — Василь Павлович, секретар окружкому партії. Другий був незнайомий, одягнутий у потерту шкіряну куртку і з польовою сумкою на тоненькому ремінці, він хазяйським оком розглядався навколо.

Під вікнами баранцями закрутилися білі замети снігу, в розбиті шибки задував вогкий вітер, а дверей і зовсім не було. А робітники придивлялися до незнайомого. Він був кремезний і широкоплечий, трохи кирпатий, з маленькими, глибоко запалими очима.

— Що воно таке? — спитав Автоном.

— Мабуть, оратор,— відказав Митрич.

— Говорити — не ціпом молотити.

— А що, тобі часу немає, нехай балака, про хліб менше буденидумати.

Коли в гуту набилось уже повію людей, секретар окружкому вийшов на край помосту й гукнув:

— Товариші, ану тихо! Ви вже знаєте, що ворог розгромлений на всіх фронтах. Побили ми Колчака3, побили Юденича 4, побили Денікіна і Врангеля 5, побили Петлюру, набили й білополякам 6. Але й у самих морда в крові. Кожен гад, кожна контра щось та зруйнувала, розбила, спалила. Гадали, може, хоч цим нас доконають. Мовляв, не виживуть. Брешуть, виживемо! Впорались із одним ворогом, упораємось і з другим — з розрухою. На себе тепер робимо, а не на когось. Тільки коли всі так будуть повертатись, як ви, то доведеться нам ще тугіше затягати паски. Треба братися за гути. Доки тут блиматимуть сови? Коли серед вас немає такого, щоб узявся до справи по-більшовицькому, так я вам ось привіз товариша Свира. Він хоче працювати.

— Де? — гукнув хтось із натовпу.

— У вас на гуті,— відказав Свир.

— Ми б, чоловіче, і без тебе працювали, коли б було біля чого.

— З цього й почнемо.

— То це ти того й приїхав? — зневажливо сказав Софрон, у якого із копиці рудого волосся виглядав тільки широкий ніс.— Чи, може, капітал маєш?

— Тепер капітал — ми з вами. То тільки хазяї на гроші надіялися. Треба починати відновлювати гути. '.

— І ми так кажемо] — гукнув один із колишніх партизанів. Інші поки що сопіли й мовчки зітхали.

— Чим? — вискалився Софрон.

— Руками!

— Голими?

— А на що ви чекаєте? — спитав Свир.— Доки іржа поїсть і ті верстати, які ще можна направити, доки повитягають останні шибки? Тоді підете шукати роботи на інші заводи? Там свої знайдуться. Вони їх зберегли, вони тепер там хазяї.

— А ми хіба не берегли? Що ти нас попрікаеш? — огризнувся Митрич.— Не тебе, а нас розстрілювали дені-кінці через десятого!

— За віщо ж ваші товариші вмирали? Щоб через розбиті шибки сніг засипав ванни? А ви дивитесь та тільки підсмикуєте штани. Звичайно, зробити запальничку, олов'яну ложку чи назбирати десяток недобитих пляшок легше.

І олов'яні ложки, і запальнички робили потайки, бо це ображало гідність кваліфікованих майстрів, що зоставались у селищі.