Останній акорд

Панч Петро

Марківський полк поспішно покидав місто. На порожніх вулицях, занесених снігом, пронизливо верещали ковані колеса обозу, тріскали безладні постріли, схоплювалися крики й лайка. Обивателі щільно зачиняли віконниці, замикали двері й, здавалось, затамовували дихання, намагаючись нічим не привернути до себе уваги війська, що тікало перед Червоною Армією.

В квартирі присяжного повіреного Бараха вікна не мали віконниць, і тому в кімнату долітали всі звуки з вулиці. Зарипів дощатий тротуар під важкими чобітьми. Барахова дружина, Федора Михайлівна, обережно опустила на блюдечко чашку з чаєм і прислухалась.

— Зупинились?

Від її здушеного шепоту у Бараха тривожно забігали очі, він витяг до вікна шию і затаїв видих. Крізь сріблясті розводи на мерзлих шибках проступала ніч, десь на заметах стогнав вітер і кидав у шибки сухим снігом.

— Поминули,— видихнув Барах і вже голосно сказав: — Налий чаю, міцного! — І, щоб зовсім загладити враження від щойно виявленого страху, вдавано байдуже заспівав: "Налей, налей бокалы полней..." — але його спів скидався більше на схлипування, і він ніяково замовк.

Настрашений панікою в місті, Барах твердо вирішив і собі тікати з білими на південь. Одна зібрана валізка вже стояла під стіною, а решта речей і скриньок ще валялися серед кімнати. Щоб розвіяти тоскну мовчанку, Барах, потираючи мерзлякувато руки, сказав:

— Ну й мороз, так десь можна й замерзнути!

Федора Михайлівна звела на нього великі з поволокою сірі очі, затінені довгими віями. В кожному русі чоловіка проступала нерішучість, що робило його смішним, коли він намагався говорити байдужим голосом, і це дратувало Федору Михайлівну. Стримуючи себе, вона сказала:

— Засвіти лампадку.

— Що за тон, Доро?

Вразив його не стільки безапеляційний тон, як іронічна глузлива посмішка. Вона глузувала з його вагання у відношенні до денікінської армії, але ж тепер питання вирішено остаточно, і Барах знизав плечима.

— Що значить, засвіти лампадку? Ти все ще боїшся де-нікінців? Що це тобі — матросня, чи що? Кращий полк нашої армії! Нарешті, ми ж з ними, а не з кимсь іншим будемо тікати, а ти якісь заклинання вигадуєш.

— Засвіти лампадку. Слуцькі теж збиралися з ними тікати.

Будинок Слуцьких стояв через вулицю. Сьогодні цілий день навколо нього літало пір'я з випущених перин. Барах навіть підстрибнув на стільці: він уже давно не має нічого спільного з різними слуцькими і сварився, коли дружина забувала про це:

— Ти Слуцьких не став мені в приклад, ми ікони тримаємо не для показу.

Глузлива посмішка, що все ще не сходила з губ Федори Михайлівни, нарешті збурила Бараха:

— Чого ти хочеш, може, краще нехай нас повісять?

— Я хочу заснути й прокинутись у царстві, де не будуть питати ні віри, ні родичів.

— Тобто на більшовиків чекати! Чого ти від мене хочеш, щоб я став "пролетарі*! усіх країн..."? Це не моя програма.

— Не кричи, дитину розбудиш. Табличку зняв з дверей? Я просила тебе.

— Ти мене починаєш дратувати!

З другої кімнати вийшов кучерявий хлопчик у довгій сорочечці. Кулачками він розтирав припухлі від сну очиці й безпорадно кліпав на світло.

— Мамо, і нам солдати будуть випускати пір'ячко з подушки?

Федора Михайлівна підхопила хлопчика на руки й з докором глянула на чоловіка.

— Вони вже поїхали, дитинко, нас ніхто не зачепить, ходім спатки, а завтра й ми підемо далеко, далёко.

Барах наморщив чоло: прізвище, якого він не міг перемінити разом з віросповіданням, стояло під його професією: "Присяжний повірений". Ці слова він вважав за надійну барикаду і тому не тільки не знімав з дверей таблички, а навіть начистив її самоварною маззю, але дружина, можливо, мала рацію, і він мовчки поліз на стілець, щоб хоч засвітити лампадку перед образком Ісуса Христа: не всі ще денікінці вийшли з міста. От знову чути кроки за вікном. Хтось зупинився проти гайку. Барах наставив вухо. Із спальні вийшла Федора Михайлівна і уклякла біля столу. Сріблясті квіти на шибках ураз спалахнули рожевим відблиском, мабуть, од запаленого сірника.

В кімнаті ніби голосніше зацокав годинник, ще дужче зашипів самовар.

Барах обережно зліз із стільця і теж став біля столу, повернувши голову до дверей.

— Хтось, мабуть, хоче прикурити, а надворі такий вітер.

— До нас,— сказала Федора Михайлівна.— Виглянь у сіни.

— Навіщо я буду виглядати—відказав Барах, нервово знизуючи плечима.— Я хочу пити собі чай.— Він присів до столу і щойно підніс до рота ложечку з варенням, як у двері хтось постукав. Барах поперхнувся, а Федора Михайлівна помітно зблідла. Після короткої паузи грюкання повторилось, але тепер уже до кулаків приєдналися й закаблуки, потім зарипів сніг під самим вікном, і шибки знову спалахнули, але вже від пострілу. Федора Михайлівна зойкнула:

— Не відчиняй, Лев, чуєш, погаси лампу!

Барах все ще тримав біля рота ложечку з варенням і не ворушився. Федора Михайлівна навшпиньках підійшла до сіней, тоді він звівся на ноги і, мов заворожений, чіпляючись за стільці, вийшов у сіни. Двері вже тріщали від ударів, і Барах не своїм голосом крикнув:

— Хто там? Прийдіть завтра!

З вулиці забубоніли сердиті голоси. Барах, увесь тіпаючись, почав знімати засуви з дверей.

Федора Михайлівна напружено вслухалася в голоси, вони вже чулися в сінцях. Може, бандити? В кімнаті всі речі були на виду: в кутку стояв рояль з нотами на пульті, під стіною — поточений шашіллю буфет, в другому кутку — етажерка з пожовклими книжками, а біля неї перев'язана мотузкою валізка. Вона була найбільше примітна, а в ній увесь їхній скарб. На стінах залишилися тільки вицвілі фотографії та в кутку під стелею тьмяно виблискувало сусальне золото на образах. Федора Михайлівна машинально звела очі на бліде обличчя з гострою борідкою і прошепотіла:

— Господи, пережити б цю ніч!

Коли йа порозі почулися кроки, вона ступила в тінь під лампадку і, поклавши на грудях иахрест руки, заклякла. Слідом за Барахом, який задкував до кімнати, увійшов з револьвером у руці поручик у сіро-блакитиій шинелі і в папасі з кокардою. На його молодому обличчі, свіжому з морозу, мов ліхтарі, променіли великі карі очі, обведені синцями. За поручиком увійшов вайлуватий солдат з рушницею. У Федори Михайлівни відлягло від серця, вона вже вдоволено посміхнулась, хоч офіцер продовжував викрикувати початі, мабуть, ще в сінях слова:

— Тільки з ваших вікон... Балабухо, ти бачив? Солдат гримнув як з бочки:

— Так точно, ваше благородіє, тільки ссюдова!

— Хто стріляв?

Барах зовсім розгубився і зиркав по кімнаті, ніби й сам шукаючи, хто б міг стріляти з його кімнати в денікінських солдатів, і винувато відказав:

— Самі бачите,— жодної кватирки немає у вікнах.

— Отак нас проводжає вдячне населення!—не слухаючи його, викрикував поручик!—Армія дубіє на морозі, армія проливає кров, а вони,— поручик глянув на стіл,— тішаться біля самовара. Росія гине, а їм байдуже, нехай бог подбає, а вони за це йому свічку поставлять!

Поручик широким кроком пішов поза стіл і стикнувся з поглядом Федори Михайлівни. її очі горіли, ніби жарини в попелі. На тлі чорного плаття, яке м'якими зборами облягало її струнку постать, особливо чітко вирізнялося матове обличчя з грецьким вузлом чорного волосся на голові. Вражений її вродою, поручик навіть ступив крок назад і ґречно вклонився:

— Пардон, пані, пробачте.

Федора Михайлівна відповіла одним порухом довгих вій і бархатним голосом сказала:

— Ви тепер переконалися, пане поручик, що трапилася помилка?

Барах зразу оцінив враження, справлене його дружиною на офіцера, і заговорив уже тоном гостинного господаря.

— Знайомтеся, пане поручик, моя дружина. Теж збирається з вами тікати.

Поручик ображено скинув головою:

— Як ви сказали, тікати? По-вашому, ми не відходимо, а тікаємо перед купкою червоних голодранців, озброєних дрючками? Цвіт Добровольчої армії тікає? Та як ви смієте? — і вигукнув, як вигукували різні чорносотенці, образу, з садистичним задоволенням натиснувши на слово "морда".

Барах пополотнів. Не знаючи, що чекати далі від офіцера Добрармії, він машинально затулив обличчя руками. Федора Михайлівна нервово кусала враз посірілі губи.

. — Для нас теж неприємні ці дні,— сказала вона глухо.— Бачите, і ми збираємось виїздити.

— Ваше ж прізвище Барах. Ви гадаєте, що я повірю вашим іконам, оцій лампаді?

Барах уже встиг опанувати себе і сказав навіть з. нотками образи:

— Прізвище, пане поручик, не може служити перепоною для релігійних переконань.

Поручик саркастично посміхнувся.

— А прийдуть червоні, кого ви замість Христа притулите? Цим мене не обдурите. Ми зараз виведемо вас на чисту воду.— Обличчя йому перекривилось.— Балабухо, як прозивався той аптекар, що через дорогу?

— Слуцький, ваше благородіє!

— Він теж присягався, що православний?

— Так точно, ваше благородіє, в обман ввідеиіє робив.— Солдат вишкірив зуби і фамільярно підморгнув до поручика.— Прикажете починати?

Федора Михайлівна одним ривком заступила двері до спальні, але поручик, не сходячи з місця, показав на ікони. Солдат багнетом сковирнув образок, і він упав йому під ноги. На стіні залишилася чотирикутна пляма і пацьорки старої павутини. Поручик здивовано звів брови і, ніби щойио зрозумівши нетактовність, сердито крикнув на солдата:

— Геть, скотина!

Солдат переполошеними очима глянув на розгніваного офіцера, потім на збентежених господарів і, балансуючи на пальцях, як ведмідь, пішов до передпокою. По дорозі він узяв з буфета срібну сільницю, о'бдйвився з усіх боків і поклав до кишені. Поручик уже байдуже збив на потилицю шапку і криво посміхнувся:

— Трапляється. Мій предок був чи то магометанин, чи то шизофренік. Взагалі, оригінал! Ви злякалися, пані! Пробачте, ми не бандити, і ви ж самі хочете тікати під нашою охороною. Зайшли на вогник, як кажуть. Дозвольте присісти?

Барах нервово засміявся й заметушився біля поручика.

— Будь ласка! Прошу роздягатися, ми так рідко тепер зустрічаємо справжніх людей. Доро!

У Федори Михайлівни на віях блищали росинки сліз. Через силу вона підійшла до столу і указала на стілець.

— Прошу, пане поручик. Дозвольте налити вам чаю? Самовар гарячий.

Поручик розстебнув шинелю, на .френчі золотою оздобою заграв георгіївський хрест.

— Ви справді вірите в бога?

— А чому ні, хіба це незвичайно?

'— Задаремно, панове.

1 2 3