Краще смерть, як неволя

КРАЩЕ СМЕРТЬ, ЯК НЕВОЛЯ

I.

Степана Шкребеняка, гуцула, передав жандарм у кримінальську канцелярію, взяв квиток від заряду 1 і пішов. Степана записали в арештантський список важких злочинців, поставили під міру й описали цілу його особу, начеб йому паспорт давали. Відтак повели його в іншу камеру, обстригли довгі чорні кучері, переодяїтіи в арештантську одежу: сіру куртину, штанці та круглу шапчину наділи на голову. Відтак викупали його й оббрили вуса. Тепер знову повели в канцелярію, і директор в'язниці наказав завести до камери № 5. На відході сказав йому директор таку рацію: "Ти тепер арештант. Забудь, ким ти був досі. Поводься добре, то й тобі буде добре, а коли ні, то дивись: у нас на неспокійних духів ось що! — він показав рукою на грубі залізні кайдани із здоровими вертгаймівськими колодками, що висіли рядком на кілочках.— Крім того, у нас ще темниця, тверде ложе, піст... Рушай!"

Степан Шкребеняк — чоловік літ трохи не тридцяти. Кремезний і здоровий гуцул піддався без опору тій усій операції. Дозволив обстригти собі довге чорне волосся, обголити вуса, розстався зі своїми вишиваним киптарем, сардаком та постолами, з клепанею з лисячого хвоста, зі шкіряним, широким, багато цвяхованим ременем, за котрий його прадід застромлював пістолі... Усе те помандрувало до магазину під своїм номером, і Степан побачив себе в арештантському вбранні від голови до ніг.

1 3 контори

З того часу, як сюди прийшов, як за ним замкнули кримінальну браму', він не тямив, що з ним робиться, ходив, мов задурманений. Сьогодні ранесенько прийшов за ним у хату жандарм з письмом із суду, що має його привести "на кару". Зразу налякався, хотів утекти, та не було куди... Жаль йому було розставатися з жінкою та діточками, з маржинкою 1 та з усім ґаздівством. Жаль було покидати рідне село, з котрого він ніколи не виходив, покидати сині гори, ліси, полонини, дебри та провалля, потічки та Черемош. Але годі було впиратися, бо проти сили нічого не вдієш. Він пам'ятав, що його тягали по судах то в Кутах, то в Коломиї, допитували, відтак був над ним суд, і присудили йому шість місяців криміналу. А це, за що його судили, була така марниця, що справді не знати, за що треба аж шість місяців у в'язниці сидіти.

1 Худобою

Жінка налякалася, як жандарма побачила, діти поховалися за піччю, але нічого не помогло, повели, та й годі. Погане воно діло, як жандарми кого через село ведуть; та люди знали, що ані нікого не обікрав, ані не вбив. От напасть на гладкій дорозі.

Зараз за селом треба було переходити через ліс, і жандарм скував йому руки блискучим сталевим ланцюжком. Даремно він божився, що не втече. Жандарм хотів бути безпечним. Ідучи лісом, Степан думав про всячину. От коли б так тепер жив покійний Олекса Довбуш зі своїми легіниками, він би його, певно, визволив, відбив би і відплатив би поганим донощикам за нього, що йому своїми поганими язиками такого лиха наробили. Та тепер Довбушів немає, і шкода про це думати... Треба піддатися біді, взятися докупи, щоб цих шість місяців якось витримати. Хотів рахувати, коли йому кара скінчиться, та такий був задурманений, що не міг дорахуватися. Приблизно виходило воно так, що на Великдень буде вже дома, бо в цю неділю, що прийде, якраз Покрова...

Степан так задумався, що про Божий світ забув. Жандарм кілька разів розпочинав з ним розмову, бо й йому надокучило йти мовчки великим лісом, та Степан начеб води в рот набрав, не відізвався ні словом. Жандарм — то теж його ворог, як і тамті. Пощо йому ланцюги на руки закладав? Таж він ґазда,— і коли забожився, що не втече, то чому йому не повірили?

— Чи ти, чоловіче, забув говорити, що не обізвешся ні одним словом?

— Забув, пане. У мене як руки не свобідні, то начеб мені мову відняло.

— Дарма, небоже, нічого тобі на мене сердитися, бо такий закон є...

— А в мене такий закон, що як не хочеться говорити, то й не буду.

До міста прийшли вже пополудні. Люди ставали по вулицях і дивилися, як жандарм веде закованого гуцула. Та хоч не раз таке бачили, то все ж воно цікаво дивитися. Та й різні люди по-різному думають. Один подумає собі, чому то чоловік чоловікові мусить бути вовком, а інакше люди не вміють жити; другий бідкає над тим, що наш мужик такий страшенно здеморалізований, що без криміналу й ланцюгів жити не може; інший усміхнеться злісно і подумає собі: "Мені краще повелося, бо мене не піймали!" А ще інший почує в собі фарисейське задоволення: "От дивись, Господи, який же поганець цей гуцул, що його аж в ланцюжки закували, а я такий святий та божий". А п'ятий? Ну, годі відгадати думку кожного чоловіка.

Та ще поки був надворі, то ще було півбіди. Та як зайшов у кримінальський коридор, як йому вдарила в ніс вонь капусти, скислої квасолі, змішаних з людським потом та "парашкбю", то йому начеб довбнею в голову зацідив,— стуманів зовсім і не знав, що з ним робиться. Дивився на всіх, мов сонний. По коридору снували, наче духи, дозорці, кримінальники, якісь "цивільні пани"...

Ключник відімкнув казню № 5 великим ключем, що його носив з іншими на дротяній каблучці, відсунув засуви, відчинив грубі ковані двері і впустив туди Степана.

— Там, у куті, твоя лежанка.

— Добре, пане,— сказав Степан, не знаючи, чи це його голос, чи це хтось інший за нього говорить. Сказав так, ке задумуючись, бо сам не розумів, чого од нього хотіли, і стояв біля дверей, не рухаючись, лиш придивлявся до камери та до її мешканців. За ним зачинив ключник двері; заскрипів замок і засунувся засув. .

Казня була невелика. Навпроти дверей було високо вгорі вікно з міцною решіткою і гратами. Під вікном — дерев'яний стіл та дві лави, а попід стіни стояли п'ять лежанок з солом'яниками, покриваними грубими вовняними покривалами.

На лавах сиділо четверо арештантів. Як увійшов ключник, вони всі повставали з пошаною, а відтак, як замкнулися двері, вони посідали знову і стали грати в карти. То були карти арештантські, помальовані сірим та червоним олівцями на шматках рівно порізаного картону. Крім карточних знаків, були ще й фігури. Королів зображали пейсаті шинкарі, королев — розлейбані шинкарки, а хлопців — молоді мішуреси. Малюнки були виконані прецизно і старанно.

Видно, що малював їх карикатурист, який мав доволі свобідного часу.

Гравці зразу не звернули на Степана уваги, а він якось не мав сміливості до незнайомих людей приступати. Він їх боявся. То, певно, злодії будуть, і йому не пара. Стояв так коло дверей, роздивляючись по всіх кутках. Коло дверей стояла залізна пічка, а в другому кутку за перегородкою стояла вонюча "парашка".

Доперва згодом один з гравців підвів голову на Степана й оглянув його оком знавця від голови до ніг.

— Що ж ти, чоловіче, хочеш усю кару відстояти під порогом? Вважай, що тобі присудили відсидіти, а не відстояти, то можуть пани тобі того не врахувати... Ходи ближче...

Товариші засміялися гуртом з цього жарту свого війта, старого злодія, котрого кликали Базильком.

Степан приступив тепер прямо до своєї лежанки з вузликом у руці й ліг на неї. Був дуже стомлений...

— Го, го, небоже, підожди до вечора. В цісарському криміналі не вільно за дня на постіль лягати. Тебе, бачу, ноги болять, то спочинь поки що біля нас на лавці. Вмієш грати в карти?.. Але спочатку скажи, чи в тебе є гроші?

— Не граю, і грошей у мене немає...

— Гм... то зле, не буде, бачу, з тебе нам ніякої потіхи. А за що тебе посадили?

— Я оленя застрілив...

— А ти, безбожнику! — глузував собі Базилько.— Олень такий гарний, мов писаний, а які у нього роги, мордочка, а як він смачненько хлопський вівсик скубе та мужицьке сінце хрупає...

— За те якраз я його застрілив...

— От бачиш, за це тепер покуштуєш. Панського оленя невільно стріляти, хоч би тебе самого хотів ізжерти, не то сіно. На кого ж опісля пани будуть полювати, як ти, хлопе, всі олені вистріляєш? — Базилько говорив з такою насмішкою, що всі арештанти аж душилися зі сміху.

— Правда, що то був олень з панського лісу?

— Камерального,— каже Степан.

— То ще гірше, бо то цісарське. Хіба ти не знаєш? Наш татунцьо-цісар має багато свояків та міністрів-генералів і інших добродіїв, і вони люблять собі так часом постріляти, дай їм, Боже, довгий вік та веселе панування. І що ж вони робитимуть, напрацювавшися важко?

Арештанти зареготали хором. Степан сприймав цю бесіду поважно і став виправдовуватися, начеб перед судом.

— Не можна було витримати. Внадився, шельма, у мій овес, а ніхто не знає, як важко приходиться гуцулові там, наверху, зорати та посіяти мізерненький вівсик... Я ходив пожалітися, що олені мені шкоду роблять.

— Що ж тобі пани сказали, як ти пожалівся?

— Посміялися з мене. Казали, щоб я оленя піймав за роги і привів живого, а вони йому заборонять у мій овес ходити...

— Дуже розумно тобі сказали. Бо цісарський або панський олень може собі куди завгодно ходити.

— Та воно з цього робиться велика кривда людям,—оборонявся Степан.

— Що тут про кривду говорити! Наш татунцьо-цісар нікому кривди не робить, про все дбає,— як про оленя, так про малу мушку... Дивись, гуцуле! Бачив ти великі казарми? А хто їх побудував? Цісар. А за чиї гроші справлено мундири для війська? За цісарські. Хто поставив ті великі кримінали? Цісар. Куди поглянеш на щось велике, то певно цісарське буде. Якби не цісар, дай йому, Боже, довге панування,

ю то жовніри ходили б босі й голі і не мали б де мешкати ані з чого стріляти, а ми, бідні злодії, не мали б де сидіти...

Арештанти стали страшенно реготати, а з ними і Степан, котрий аж тепер пізнав, що Базилько так собі жартує. Вартовий дозорець постукав до дверей і гримнув: "Тихо!"

— І скільки тобі за того оленя подихтували? 1

— Шість місяців. Казали пани, що це крадіжка, хоч я, бігме, чужої стеблинки не рушив.

— Ну, то ти мій товариш, бо я теж за крадіжку сиджу,— каже Базилько, простягаючи до нього руку.— Тільки я не йшов за оленями, лише вивів добру пару коней панських. У тебе, певно, побережники оленя відібрали, а я коня продав і гроші добре сховав. Я за це дістав рік, а тобі трохи забагато вліпили — шість місяців.

1 Дали, всипали

Степан радий був, що з такими веселими людьми стрінувся, легше прийдеться відсидіти.

— Дай вам, Боже, здоров'я, що мене повеселили трохи.

— Ми всі в тій казні з одного цеху ремісники.

— А який же ваш шлях?

— Ми ті майстри, що багачам животи стісуємо, щоб не потовстіли і щоб їх відтак шляк не трафив.