Малолітній

Чайковський Андрій

МАЛОЛІТНІЙ

(Друкується за виданням: Станіславів — Київ, в-во "Бистриця" — "Вернигора", 1924 р.)

І.

Відколи найстарші люди затямили, була коршма "Під кобилячою головою" або коротко "Кобиляча голова" збірним місцем відпочинку і попасу для тих людей, що вертали з четвергового торгу з міста. Коршма стояла посеред німецької кольонії Кайзерфельду на перехрестю доріг, що там розходилися в ріжні боки.

"Кобиляча голова" відбивала від усіх сільських коршмів своєю огрядністю та чистотою так само, як і ціла німецька кольонія відріжнялася цим самим від других сіл. Місцеві Німці називали її не коршмою, а віртсгаузом, ставили до неї инші вимоги, як прочі галицькі селяне до своїх коршмів і вона мусіла примінитися до загальної фізіономії німецького села.

Коршма була мурована, але без заїзду у сінях — на два боки. З одного боку сіней — праворуч були дві гостинні кімнати, з другого боку — ліворуч — теж дві кімнати, де мешкав орендар з своєю сім'єю. Друга гостинна кімната була краща першої. Столи були застелені коліровими скатертями, не було тут звичайних коршемних лав на вбиваних в землю ковбицях, лише деревляні ясеневі крісла.

Перша кімната була призначена для поспільства і фірманів, у другій приймали дооколичну малоземельну "ходачкову" шляхту, економів, лісничих, та місцевих Німців кольоністів.

Орендарем у цій коршмі був під той час Хаім Трахтен. Вже від дуже давного часу сиділи на цім орендарстві Трахтени. Коршма переходила з батька на сина.

Теперішній орендар Хаім, або Хаімко, не старий ще чоловік, теж не подобав на звичайних сільських коршмарів. Носився гарно, говорив добре кількома мовами, ходив у чистій сорочці, в шовковій ярмурці, носив коротенькі пейсики, а для своїх гостей був незвичайно чемний. Орендарство не було його одиноким заняттям. То був у його так сказати б інтерес основний, а попри нього вів широку торгівлю збіжем і рогатою худобою.

У звичайні дні була коршма звичайно пуста, бо в німецькому селі не було пяниць, котрі з коршми не вилазять. За це в неділі і свята забавлялися тут Німці, а в торговий день ці, що вертали з міста.

У Хаіма кромі простої сивухи були инші кращі напитки. Тут можна було дістати ріжних запіканок з корінням і без коріння, меду, вина, пива і чаю з добрим пахучим ромом.

Зараз, як тільки стали люди з торгу вертати, площа перед коршмою заповнилася фірами, візками, економськими тарадайками, та бричками, натачанками, якими їздили богатші шляхтичі.

Знатніші гості заходили до гостинної з сіней другими дверми і тут засідали при столах, де кому було до вподоби. Тут творилися гуртки знакомих при окремих столах, гуторили, перечились, робили між собою умови, тощо. А коли часом приходило між підхмеленою шляхтою до гострішої суперечки, то зараз являвся там Хаімко між ними, кланявся шовковою ярмуркою і вмів "відразу або якусь нечувану, нераз видуману на борзі новину сказати, або щось веселого доповісти, або чим иншим заговорити, а все так, що суперечка перепинялась. Хаім ніколи не допускав до такого, щоб його дім споганити коршемною бучею або бійкою...

Якраз того четверга, коли наша повість починається, сиділо тут пополудни кілька шляхотських гуртків заріцької та підмочарської шляхти і попивали свіже бачинське пиво...

Поміж заріцькою шляхтою визначався пан Яким Гринів Тучко. Грубий широкоплечий у шляхотській суконній капоті і шляхотськім округлім кашкеті. То був чоловік певен себе, резонний і дотепний на всю губу. Як він став говорити, то всьо мовчало і пильно слухало. Він був депутатом шляхотської громади Заріче і вертав саме з міста з бецирку, де відбувалася сервітутова комісія над розмеженням пасовиска громади від двора. Він як раз оповідав Зарічанам про сю комісію, як він там обстоював громадську справу, як перечився з адвокатом двора і самим сервітутовим комісаром, поки на свойому не поставив.

А тим часом приходило в гостинну чим раз більше шляхти, і кождий приставав до стола до своїх знакомих, витався з ними, казав собі подавати пива.

Аж показався на порозі високий кремезний шляхтич пан Михайло Тачинський з Вербинців. Вклонився всім і зараз присів до Тучка, котрий його до себе запросив. Вони були собі кумами, бо Тучко держав до хресту найстаршого сина Тачинського.

Тучко не перепиняючись оповідав далі Зарічанам про комісію. Як скінчив, почув з усіх боків слова признання, бо таки для громади виборов більшу пайку, чим усі надіялись...

Тачинський, котрий лише кінця дослухався, аж в долоні плеснув:

Браво, пане куме, вам справді коморніком бути, не то що. Що й казати, неодного комісари ви би в кут загнали, ми всі це добре знаємо.

Ет! Що й казати,— говорив Тучко поправ-ляючи свій кашкет на голові і обтираючи рясний піт із свойого грубого карку цвітистою хустиною,— ко-либ я був покінчив школи... бодай тільки, що ви, куме, шо й до лацінської ходили... а я собі ось так самсучок, але що я знаю, то не лише для себе, але і з другим поділюсь, і другому радою послужу...

Та що мені з моєї науки, з моєї лаціни,— каже Тачйнський,— хиба з гусьми та з телятами буду по лаціні говорити...

Але маєте, куме, діти, то може і їм із вашої науки дістанеться, а у мене Бог дітей не дав, ні від першої, ні від другої жінки...

Не журіться, ще будуть. Ви ще не старі, і ваша "малжонка" теж.

Та воно так, що Господь не може людям догодити: одному недогода, що дітей не має, а другий марикує собі, що забогато дітей...

Тим зовсім не маєте чого, пане куме, журитися. Дав Бог діти, то дасть і на діти...

Шляхта почувши кінець висліду комісії не цікавилась вже більше дальшою розмовою Тучка з Тачинським і стали між собою про инше гуторити. В гостинній настав гамір, а куми вели між собою дальшу розмову, ніким не підслухувані, приблизившись до себе.

— Так воно, куме,— каже Тачйнський,— ви правду сказали, і я маю в Бозі надію, що мене з моїми дітьми не покине, а поратує, а всеж таки у мене журба з ума не сходить. У мене дві дочки, вже й процвілі трохи, а нічого їм не трафляється. Доведеться дивитись на старости літ на їх сиву дівочу косу. До того ще треба моїх чотирох хлопців у школу давати, та хоч не всі вони будуть з науки хліб їсти, та підучити таки треба, щоби не схлопіли на селі до разу...

— Не журіться, якось воно буде і ви ще добре дочок повіддаєте заміж.

Тачинський прикликав Хаімка і казав поставити кварту доброго меду і дві шклянки.

— На таке: якось воно буде,— говорить Тачинський,— розумному чоловікови годі спускатися. Треба самому щось робити, а тут ані руш! На торг дівчат вести годі, а у хату ніхто путній не трафля-ється...

Тачинський поналивав шклянки медом і торкаючись з Тучком присунувся до його блище.

От ви, пане куме, коли б ласка, могли б мені помогти, та якого дебелого зятя висватати. Ви чоловік бувалий, маєте широкі знакомства, то вам при добрій волі не було б важко, а мені ви зробили б велику прислугу.

Признаюся вам, куме,— каже Тучко,— що я такими справами не занимаюся. У мене громадських діл доволі, але коли б що доброго попало під руки, то радо послужу, я не від того...

Так не говоріть, пане куме,— у вас женихів до вибору. Тому, що ви своїх дітей не маєте, суд заєд-но наставляє вас опікуном. Маєте кількох таких пу-пілів, це всі знають. Ви маєте знакомства скрізь по шляхотських селах, то моглиб якого для моєї дочки вибрати...

Тачинський говорив це немовби жартом і знову торкнувся до повної шклянки Тучка.

— Гм! Куме, мої пупілі, то ще не женихи, а жов-тодзьоби, а як вже підростуть і стануть повноліт-ними, то я їм вже не опікун і самі про себе промишляють.

— А хибаж малолітні не женяться? І так би можна зробити, а я би вам був за це дуже вдячний і знавбися на чемності...

У Тучка зачало вже з чуба куритися, бо з міста виїхав по кількох чарках вина від Іцка. Тепер вицідив кілька шклянок доброго хмельного меду. На підпитку Тучко був все добре настроєний, ставав ніжний і любив пожартувати. Тоді він не міг відмовити людям, о що його просили, оскільки це не зачіпало його кишені.

Тепер він підкрутив одного і другого вуса і каже:

— Добре, я попробую, і ось зараз вам одного такого жениха представлю.

Тучко повернувся до Хаімка і казав прикликати з надвору свойого фірмана Андруся.

Хаім пішов перед коршму, а Тачинський думав, що Тучко так собі жартує.

За хвилю війшов в гостинну молодий головусий хлопець, яких вісімнайцять літ віку з батогом в руці. Він був одягнений в шляхотську полотняну капоту, суконну камізелю і "пасові" шляхотські чоботи. Він зняв з голови кашкет, вклонився шляхті і приступив до Тучка:

Вуйко мене кликали?

Як ти там лишив бричку?

Скрив усе під сидження, а знакомих попросив, щоб уважали на коні...

Так, то мені подобається. На, шляхтичу, випий шкляночку меду! — Тучко наляв меду у свою шкля-ночку і подав парубкови...— Пий хлопче, аби тобі пси писки лизали!., і махай до коней.

Так звичайно говорив Тучко, коли був на підпитку. Часом любив ще додати: ти гунцвоте оден.

Андрусь випорожнив шкляночку і подякував, а опісля вклонився шляхті і вийшов. Тачинський придивлявся йому пильно. У хлопця було гарне лице і розумні очі...

^ А що негарний хлопець? — каже Тучко підморгуючи до Тачинського.— Дівчина як гляне на його, то аж горить...

Хлопець справді гарний, та чи не замолодий він для моєї Зосі?

Скажіть, куме, правду, бо може я помиляюся, але вашій Зосі буде вже 26 літ?

—— Правду кажу, її вже двайцять вісім. Бо то так: перша Анна має вже трийцять не цілих, опісля була Зоська, потому було ще троє, шо повмирали. Ясько, ваш похресник має тепер дванайцять, ну... і так далі...

А Андрусеви як раз минуло вісімнайцять. Скажіть мені ще одну правду: чи він вам подобався? Він не то що гарний, але який у його розум? До того й письменний, бо я його через три роки до дяка на науку посилив...

Все добре,— каже. Тачинський,— але з оже-ненням йому би ще підождати, а опісля то моя Зоська ще більше відцвите.

Видно було, що Тачинський зачинав холоднути. Навпаки Тучко що раз більше запалювався. Пізнав, що коли це склеїться, то Тачинський буде знатися на чемности і перекине йому дещо...

— Що молодий?! Не кайся рано вставати, а замолоду женити... Я його таки мушу оженити, щоб хлопець не нівечився. До війська він не піде, бо одинак. Він сирота і вже від десять років живе в добрій господарській шляхотській школі під моєю рукою.

1 2 3 4 5 6 7