Козацька помста

І

Хоч би ви й знали Красноставці на правобережній Україні, то вони тепер не те, ідо в давнину. Тепер усе на світі перемінилося, переіначилось, а з колишніх Красноставців тільки й слави, що став великий, розлогий зостався та й той став не такий тепер, як колись-то, не та й глибина. Здебільшого комишем поріс, а то й висох зовсім. В давнину тут було інакше. Став був ширший і більший, а вся околиця поросла старим дубовим лісом з великими та глибокими балками, в яких могло кілька сотень людей враз із кіньми сховатись. За ставом стояв тут в давнину пишний кам'яний замок пана Овруцького. Замок оточений високим муром та глибоким ровом з того боку, де не було ставу, звідкіля запливала вода в той рів. У тім красноставецькім лісі починається наше оповідання. Про те красноставчани, хоч і саме село не на тім місці стоїть, добре тямлять. Столітні діди показують своїм малим правнукам те місце, де стояв панський замок. Оповідають, що зостались там ще глибокі темні муровані льохи, а в них скарби заховані, та ніхто б не зважився їх шукати, бо пильнує їх якась нечиста сила. Красноставчане обминають з острахом те місце, поросле бур'яном і терниною, а кому вже пильна потреба туди переходити, то хреститься, хоч би й удень. Є такі люди в Красноставцях, що чули в своїй замковій руїні серед бурливої ночі пекельні стогони, крики та зойки, начеб кого мучили. Говорять, що це душі замучених людей так голосять, та хіба що не за собою, а за тим паном, що тут у давнину жив та людей катував.

Та цур йому й пек! Дух святий при нас хрещених! А ми вертаймо в ту давню давнину, яких три сотні літ від нас, в ті страшні часи народного одчаю й лютого гніву на панів-гнобителів, в часи нашої славної козаччини.

* * *

Було се одної літньої ночі. Місяць уже запав, блищали тільки на блакитному небі ясні' зорі, неначе хто дукати розсипав. На дворі було тихо, навіть вітрець не дув. Навіть нічна іггицл заснула. Малою доріжкою красноставчанського лісу їхало двоє козаків і стиха між собою розмовляли.

– Так ти, Карпе, справді не знаєш, якою смертю твій покійний батько загинув?

– Не знаю. Як мені се знати? Тоді я ще дитиною був, та й то ще не діждав кінця його кончини, бо мусів утікати від панського гніву. Я тільки це тямлю, що того страшного дня вернувся покійний батько з замку якийсь не свій. Був знеможений, лице подряпане; блідий, з скаліченою рукою, з якої кров ішла. Мама питає:

– Що тобі, Петре, таке приключилося?

– Нічого, – каже, – пригоду з конем мав. Чортівський кінь трохи мене не роздавив. Не міг мене з сідла скинути, так упав враз зо мною на землю, потовк мене, притолочив. Я ледве видобувсь з-під нього, кости собі нам'яв та руку скалічив…

– Дати тобі їсти? – питає мама.

– Чогось не хочеться.

І сів батько кінець столу, спер голову на руки й чогось важко задумався. А я сиджу біля печи на землі та дивлюсь на батька. Мені жаль стало, що батько не взяв мене на коліна, не погрався зо мною, навіть не глянув сим разом на мене. Та не було мені часу заплакать, бо в сій хвилі скінчився під нашою хатою якийсь гамір. Мама глянула крізь віконце та тільки руками сплеснула, мов нежива стала.

– Ой лишенько, панські гайдуки йдуть.

А в нас, коли було хто кликне: панські гайдуки йдуть у хату, то те саме, як би сказав: татари йдуть.

Батько прокинувся з задуми й підвів голову.

Увійшли гайдуки в хату, вхопили, мов чортяки, мого батька та й вивели. Батько, мов неживий, не оборонявся. Мама стала голосити та не давати. Її потягнув гайдук. нагайкою по плечах, аж кров крізь сорочку виступила, а другий штовхнув кулаком у груди. Вона впала на землю, а батька повели на замок. Я страх налякався й увесь задубів.

За батьком побігла й мама, а я став плакати. За якийсь час убігає в хату Прокіп Верета, побратим мого батька, а мій хрещений батько, й ухопив мене на руки.

– Утікаймо, – каже, – Карпе, бо біда буде.

Він поніс мене поза хатами, огородами, аж заніс мене до лісу, де ми тепер є. Тут вів мене за руку, бо аж захекався, несучи мене. Ми ввійшли в таку гущавину, в якій я ще до-сього часу ніколи не бував. Не тямлю, як довго ми йшли, поки не зайшли в хату старого лісника Прокопа Самійленка. Я його добре знав, бо він не раз приходив у нашу хату й приносив мені кришку меду. Тепер вони щось пошептали між собою, й мій хрещений батько вернувся в село, а мене залишив тут. Я плакав та рвався до мами. Старий заспокоював мене як міг, дав меду, хліба, а коли се не помагало, став мене лякати гайдуками. Вони певно прийдуть і мене заберуть, коли не перестану плакати. Се помогло. Я затикав рота руками, щоб плачу не чути, поки не заснув. Не знаю, як довго я спав. Мене розбудили серед ночі. В хаті побачив я двох козаків. Один сивоусий уже, а другий молодий. Коли вони в хату прийшли й звідкіля взялись, я не знаю. Сей старший став зараз до мене підморгувати, забавляти, всміхатися та пестити.

– Збирайсь, козаче, в дорогу, – каже, – поїдемо…

– До тата?

– Еге ж, до тата, до мами, – ну, швидко! Тоді я цілком зо сну очунявся, бо заспаний був.

Мене загорнули в кожух і посадовили на коня. Сивоусий козак Охрім Чепурний держав мене наперед себе на сідлі.

– Здоров будь, Прокопе! – гукав Охрім.

– Благослови, Боже, в щасливу дорогу, – відгукнувся Прокіп.

І ми поїхали лісом. Така їзда вколисала мене, й я заснув. Прокинувся я удосвіта, коли ми стали серед ватаги козаків.

– А ти що, Охріме, хлопця придбав? Чиє воно? – питає отаман.

– Козацька дитина, – каже Охрім… – Таке мале, а вже від мученицької смерті втікати мусить.

Я того всього не розумів. Від якої смерті втікав? Хіба ж дід Прокіп мене вбити хотів? Він був для мене все такий ласкавий, меду мені приносив… "Щось старий Охрім не так говорить", – думав я.

Побули ми там один день, відпочили. Я звик до козаків, вони до мене. Граються зо мною, голублять, на коня садовлять, дають пістоль у руки, шаблю та сміються, що не можу вдержати.

А мені від часу до часу нагадається мама, то й заплачу.

– Не плач, козаче, – кажуть мені, – не личить козакові плакати. Ми тебе завеземо до мами, що пригорне, приголубить, мов рідня, та ще й до сну заколише, пісеньку заспіває… не журись.

Ми рушили в дорогу. Їхали цілими днями-ночами, вже не тямлю, як довго. Та мені в дорозі дуже подобалось. Б степу так було гарно, сонячно, тепло. А вони, мої рідні, берегли мене, мов ока в голові. Та що тобі про се говорити!.. Хіба ти не знаєш, як наш брат дітей любить?

Завезли мене спершу до якогось зимівника, де жив старий Охрім Чепурний. Коли старий ішов у похід, то віддавав мене на Січ, між ровесників. Але звичайно він ніколи зо мною не розлучався. Було верне звідкіля, то навезе мені цілу копицю всячини: іграшок, коників, буханців, калачів, медівників, що хоч греблю гати. А мені раз у раз говорить: "Слухай, Карпе, пам'ятай, що ти козацька дитина, що твого батька пан замучив. Знай, що ти з Красноставців, Петра Кожуха син, що з тебе має вирости козак на славу. Служи вірно товариству січовому, матері Січі. Пам'ятай, що тобі треба за батька-мученика помститися. Виростеш, козаком будеш, то поїдь до Красноставців, а там розпитай за Прокопа Верету. Він тобі хрещеним батьком приходиться. Мені передав тебе мій старий товариш, теж Прокіп, та вже не Верета, а Самійленко, – либонь він уже не живий: "Візьми, каже, сироту Кожушенка та втікай, бо в мене небезпечно йому пробувати". І взяв з мене слово, а я його додержую й виховую тебе в страху божім по козацькому закону".

Таке говорив мені старий Охрім Чепурний не раз, поки живий був, – царство йому небесне та земля пухом!

Опісля вже знаєш, що зо мною було. Я виріс і козаком став, хоч не першим, але й не посліднім. І тепер пора сповнити обіт, повинність синівську, та за батька помститись.

– А знаєш ти дорогу в Красноставці?

– Ми вже либонь біля Красноставців. Се непремінно красноставецький ліс. Потрапимо до села, то про все розпитаємо. Тобі, побратиме, спасибі, що не покинув у пригоді та пішов зо мною…

В сій хвилі виїхали на край лісу. Здалека чути було гавкання собак. Тут либонь і село буде. За тим голосом поїхали навпростець. Світла ніде не було видно.

Невдовзі забовваніли в темряві верби й козаки в'їхали в сільську вулицю.

Собаки загавкали ще дужче.

– Господь знає, як за того Верету розпитати? – говорив Карпові Максим, побратим його, розглядаючись у темряві. – Воно б так найкраще було, якби ми сюди в'їхали непомітно, щоб ані жива душа про нас не дізналася.

Вони стали серед вулиці, не знаючи, куди їхати. Хтось попід тином ішов. Коні захропли й подались у бік. Карпо нахилився з коня:

– Ти чоловік, чи хто?

– Та вже ж не скотина! – озивається той незнайомий, – не бачиш?

– Коли б бачив, то й не питав би. Скажи, будь ласка, де тут живе старий Прокіп Верета?

– А що тобі до його треба?

– Вибачай, добрий чоловіче, то я йому самому скажу, а ти тільки проведи…

– Недалеко й проводити, ми біля його воріт стоїмо.

З тим словом він одчинив ворота і впустив туди козаків. Зачинив знов ворота, а тоді провів козаків поза хату, де стояла стайня.

– Ось тут проведіть ваших коней, а самих у хату просимо. – Козаки позлазили з коней, попустили попруги вад сідла й повели навпомацки в стайню та поприпинали до жолоба.

– Ви коней розсідлайте – до рана може вам тут бути безпечно, я зараз коням сіна підкину.

Як з тим упорались, повів козаків у хату й застукав легко в віконце. В хаті заворушились, заговорили якісь голоси; скрипнув засув, відчинились двері, й козаки ввійшли туди.

– А се хто? – питає якийсь старечий голос, бо зараз закахикав.

– То я, тату, гостей Бог прислав, діло до тебе є.

Заблищали іскри від кресала, роздули вогонь, і заблимав каганець. За той час Веретенко прислонював свитою віконце.

До козаків приступив старий сивий чоловік з каганцем і став до їх пильно придивлятися.

– Невже ж запорожці! Давно не бачив.

– Здоров був, батьку, чолом тобі б'ємо…

– Здорові будьте, панове товариство, просимо гостей сідати… А ну, Ганю, вставай та гостей приймай, – гукав старий за піч, де спала невістка.

– А хіба ж я сплю? – озивається від печи Ганя, – хіба ж не я двері відчинила?

– Ну, гаразд, гостей нагодувати слід…

– Не пізнаєш мене, батьку? – питає м'яким голосом Карпо. Старий став ще пильніше приглядатися до Карпа.

– Мої старечі очі вже не добачають.