— Ну, Дениску,— мовив якось батько,— збирайся на полювання, ввечері їдемо. Хлопець спершу не повірив — батько обіцяв і раніше, що, мовляв, дочекаються слушного дня та й вирушать. Обіцяти обіцяв, а на полюванні Дениско так іще ні разу й не був.
— І куди ти його візьмеш? — обізвалась мати.— Воно ще мале, щоб по снігах бродити. Пішло восени до школи, а до науки не дуже береться, не те що людські діти.
Дениско зразу ж витягнув букваря з ранця, розгорнув — і одним оком у книжку дивиться, а другим — на батька.
— Завтра неділя, то спробуємо,— примирливо сказав батько й підморгнув Денискові.
— З чого ж ви стрілятимете? З віника чи з рогача? Де дістанете рушницю, коли своєї нема?
— Ми ж до Лук'яна поїдемо, до лісника, а в нього знайдеться для нас дробовик Правда, Дениску?
Дениско лиш мовчки головою покивав, а в самого очі сяяли, й лице теж зайнялось радістю. Влітку вони з батьком уже їздили в ліс до Лук'яна — тоді батько з лісником говорили про те, де саме в лісі можна випасати колгоспну череду. Й тепер перед хлоп'ячим зором постав високий, чорнобородий, циганської смаглості чоловік, що часто посміювався, відкриваючи в усмішці великі білі зуби.
— То готуйся, Дениску,— повторив батько,— ввечері й рушимо.
Скільки ж того вечора чекати? Вже, либонь, стоїть вечір надворі, заглядає в хату темними, примруженими очима. А може, то ще не вечір, бо небо затягнуте хмарами-примарами...
Посутеніло, як під вікнами рипнуло полоззям саней... Батько зайшов до хати з батогом у руках, шапка в інеї, брови теж в інеї, ніби сливові гіллячки. Дениско прожогом скочив од столу, облишивши уроки, і вже однією ногою в валянок залазить, ;і рукою — кожушок тягне.
— Е-е, ні, так я тебе не пущу,— мати йому— В цій одягачці і іе тільки тіло, а й душу заморозиш. Одягай зверху ще й моє і іальто.
Дениско не заперечував — радий, що мати вже не свариться. Нацупив і пальто й тепер стояв на місці, бо не міг поворухнутись.
— Це ж і не ступлю, а полювати як? — пробурчав. Батько з матір'ю перезирнулись — і засміялись.
— Якось воно буде,—сказав батько і, взявши Дениска на руки, виніс надвір, посадовив на сани.
— Ноги йому соломою вкрий,— наказувала мати з порога.— А як замерзне, то хай додому не повертається!
— Д-о-обре! — пообіцяв Дениско.
Сани рушили— і все почало віддалятись: мати на порозі, що від холоду щулилась, заметене подвір'я, порожнє лелече гніздо на хаті, затушкані в пухкий сніг осокори. А потім село полетіло назад, наче раптово хтось причепив йому крила й воно кинулося в політ. Коли сани бігли хутчіш, то село й зовсім шпарко летіло, а як повільніше котилися сани, то й село було не таке спритне в своєму льоті. Батько батіжком помахував, навіть не торкаючись кінських боків, вони, коненята, наче самі наддавали ходу. Аж сльози в Дениска виступили з очей, аж гострі шпильочки взялись поколювати щоки.
Село вже позацвітало вечірніми вогнями, схожими на золотенькі жалібні квітки, й ці квітки проскакували мимо Дениска, то по одній, то цілими букетами, ось майнула остання квіточка на чиємусь подвір'ї' — й вони вже в полі, посеред густо-синьої темряви, що розіллялась по білих снігах.
— Тату, ще хутчіш! — крикнув Дениско, сповнений радістю від цього швидкого льоту, передчуваючи щасливі пригоди, які, звісно ж, чекали його попереду.
Батько почув, батіг засвистів-затьохкав над кіньми, вони мало вскач не пустились — і вечірнє поле прожогом, зі скаженою швидкістю полетіло мимо Дениска, й утворений від того льоту вітер заплющив Денискові очі, й він приклав до обличчя рукавиці, наче намагався захиститись, і засміявся — від збудження, від щастя.
Батько, обернувшись, приглянувся до нього, а потім притримав коней...
В'їхали в ліс, коли вже посутеніло. Таємничі дерева позмерзали так, либонь, що й гілочкою не могло ворухнути жодне. Дорога слалась по горбах, і сани то хутенько пірнали вниз, то поволі п'ялись угору, й Денискові, що раз у раз заплющував од насолоди очі, здавалось, наче пливе по велетенському білому морю, й оце хвилі так розгойдують його з саньми та кіньми.
Лісникова хата стояла край дороги, дерева повідступали від неї, ніби не зважувались підійти. Й тільки батько припинив коней, як із-поміж ялин вийшов лижник і, раз та вдруге попхнувшись палицями, вже опинився коло них. Великий, бородатий, з очима, що набрякли пружним та свіжим світлом, він був дуже схожий на дядька Лук'яна. А коли задер угору вуха шапки і всміхнувся, то Дениско й зовсім упевнився, що це не хто інший, а дядько Лук'ян.
— На полювання приїхали,— сказав батько.— Щось побачимо в твоєму лісі чи все порозбігалось?
— Поприбігає, коли довідається, що такі мисливці, як ви, поприїжджали,— мовив лісник,— Заїжджайте в двір та коней ставте в хлів!.. А я тебе заждався, вже думав, що не приїдеш...
— Чекав, поки твої вовки попідростають,— весело відповів батько й нокнув на коней.
Лук'ян жив лише зі своєю старою матір'ю, сім'ї в нього не було. Старенька зразу ж узялась роздягати Дениска, щось приказуючи та зітхаючи, й Дениско не міг утямити, що каже, бо вона шепелявила та й голос мала хрипкенький, простуджений, наче силоміць витягувала його з грудей, а голос не хотів лізти.
Потім зладнала на стіл і сказала, щоб сідали вечеряти, бо хоч село недалеко, та все-таки в дорозі мали натомитись, на те вона й дорога.
Чого тільки не наслухався Дениско того вечора від лісника! Бабуся вешталась по хаті, палила в печі, щоб тепліше було, а Лук'ян усе розказував і розказував батькові, як живеться самотиною в лісі.
— Кози приходять до самісінької хати, стануть під стіжком сіна й смикають. Я йду з хати чи до хати — вони не зважають. Вже звикли до мене...
— А багато кіз?
— О, вистачає! Там двоє ледь не позамерзало, та я їх у хліві тримаю, коло корови. Й нічого, не бояться.
— Я заводив коней, то не бачив,— сказав батько.— Де ж це вони там?
— Не бачив, бо не видно... Ось трохи потеплішає, то повипускаю, хай біжать на волю.
— Хіба тільки цієї зими він тримає їх у хліві? — докинула старенька й своє слово,— Минулої зими теж підгодовували та доглядали... Ато притягне лелеку з болота, ну така вже калічка, що й ходити не годна, і теж лікує... Отого з потрощеною ногою пам'ятаєш? — зверталась до Лук'яна.— Ти йому палички поприв'язував до скаліченої ноги — й зажило, полетів у божий світ!
— Було,— тільки й мовив Лук'ян. І замислився.
Вже мали вкладатися спати. Лісник сказав своїй старенькій матері, щоб двері хатні й сінешні повідчиняла, бо наче надворі не холодно, а напалено так, що дихнути немає чим...
Дениско спав, і снилась йому рідна хата, наче квітками в ній не тільки сіни розмальовано, а й стіни всі, навіть стеля. Й ті квіти не просто собі намальовані, а вони ворушаться та погойдуються, як од вітру, й пахнуть, немов справжні. Дениско вві сні думав, що це мати такими квітками прибрала хату, й було йому добре, щасливо. Та враз подуло холодом, квіти стали в'янути, й Дениско хотів сказати, щоб двері зачинили, бо знадвору тягне. Напружувався, щоб сказати слово, але ніяк не міг,— і зрештою прокинувся.
Досі ніхто в лісниковій хаті не зачинив дверей, і таки добряче вихололо. Дениско звівся в ліжку, щоб покликати батька, і, глянувши собі в ноги, нічого не міг утямити: там щось ворушилося живе, патлате й величезне, якась химера, якась потвора. Волосся на Денисковій голові стало сторчма, миттєво його обсипало морозом, і хлопець, нетямлячись, обома руками схопив ліжник і кинув на потвору, що тулилась мало не до його ніг.
Накинувши ліжник на химеру, Дениско прожогом скочив на підлогу і, дригонячи від страху, залементував не своїм голосом.
За якусь мить у хаті вже горіло світло, й на Дениска дивилося три пари спантеличених очей: бабині дивилися з печі, дядькові Лук'янові з лежанки (це він хутенько увімкнув електричний ліхтарик), а батькові — з широкої скрині, де йому було постелено.
Дениско стояв коло ослона і, не в змозі мовити й слова, тремтячим пальцем показував на ліжко, на якому ворушилась ковдра і щось із-під ковдри чи скавуліло, чи повискувало, чи сердито пирхало.
Лісник скочив із лежанки, батько — зі скрині. Обоє при-тисли ліжник Батько подивився на лісника, той непорозуміло глянув на батька. Під ліжником звивалося щось, намагаючись вирватися.
І раптом Лук'ян сказав:
— А побий мене грім, коли це не лисиця.
— Яка лисиця? — не втямив батько.
— А лисиця, яка ж іще лисиця!
— Де вона взялася в хаті?
— З лісу прийшла,— майже спокійно пояснив Лук'ян і навіть спробував усміхнутись.
— Ти... ти її знаєш? — і далі дивувався батько.
— Грець її знає, а не я. Приблукала, та й усе...
І він почав із усіх боків обгортати ліжником лисицю, щоб не могла вислизнути. Потім проробив маленьку дірку, щоб заглянути всередину, й покликав Дениска.
— А йди-но сюди, подивись, кого ти зловив.
Хоч Денискові вже й не страшно було, а проте ноги чомусь не хотіли нести його, ледве переставляв. Із дірочки в ковдрі глянули пекучі, гострі оченята, а шкіра на витягнутому писку сполохано здригалась.
— А чого вона... чого вона в хату прийшла? — запитав.
— Погрітись, бо змерзла.
— Та й коло мене лягла?
— Та й коло тебе лягла,— відповів Лук'ян і засміявся.
Той сміх розізлив бабу, яка все ще, заклякнувши, не злазила з печі.
— І чого смієшся? Дитину оте химороддя перелякало на смерть, може, й переляк доведеться виливати, а ти регочеш.
— Та він нічого не боїться, правда? — сказав заспокійливо батько.
Дениско якусь мить роздумував, що сказати, а потім відповів:
— Правда....
— А відважний у тебе хлопець,— похвалив лісник— Одразу здогадався ліжник на лисицю накинути.
— Він у мене такий кмітливий,— похвалив і батько. Лук'ян приніс із сіней грубий мішок, і вони з батьком витрусили лисицю з ліжника прямо в мішок
— От ми з тобою вполюємо щось чи ні, а Дениско вже вполював,— гомонів лісник— Та він із голими руками натворить чудес, йому й рушниця не потрібна.
Зав'язав мішок і виніс у сіни. Повернувшися, сказав:
— Я ту лисицю в діжку порожню посадив, накривкою накрив, хай попробує втекти... Може, не станемо дверей зачиняти, почекаємо, чи друга лисиця не забіжить? — пожартував.
Але на печі лісникові слова було сприйнято всерйоз:
— От безсовісний. І придумав таке! Хочеш дитину перелякати на смерть?
Баба, стогнучи, злізла з печі, босоніж прочалапала по долівці, зачинила сінешні двері, навіть хатні взяла на клямку.