Мати

Перед Різдвом якось ішов я в больницю. Було хмарно, морозець був, і вітер був... такий — у полі іноді як захватить сніг, та хай держиться, коли хоче, або як прижарить у вуші... та ще з таким висвистом. Так зате ж хоч, спасибі йому, іти помагав: у спину як попре, попре... Еге, іду і ось як верстов... верстов за скількись до города догоню бабу: в кожушанці в старенькій, під плечем ціпок, зігнулась і диба. Я поздоровкавсь та й кажу:

— Змерзли, бабо?

— А вона так болісно:

— Змерзла, сину... А тут ще й у грудях кленить, голову палить. Якби... якби не за вітром, так хоч лягай, хоч лягай прямо...

— А куди ж це вам,— кажу,— забажалось по холоду та в немочі в такій?

— До земського, сину, до земського... піду горем... горем хвалиться...— Та витягла хусточку з рукава, утира сльози й плаче:

— Синочка вигодувала... на лихо, на гріх великий, плачу, тепер... плачу на його та плачу й на себе: годувала, та... та не вчила...

Я став іти тихше, врівні з бабою. "Що таке?" — думаю. Як ось вона перехлипала трохи та й давай розказувать:

— Не вчила... балувала. Він одинець у мене... померли старшенькі — одинець, та й сирітка. Од батька зостався — невеличким, годочків так із шість було йому. Так я й... зробила... чоловіком... його.

А воно ж маленьке, а таке, матінко, розумне було, йу, сказано ж тобі — таке розумне. Назбирає трісочок оце, та й майструє хатку чи там хлівець, та й майструє. Та ще побіжить чебрецю нарве, та й діл застеле ще, гіллячка налама, клечання наставить... Та ще таке ж було: найде жучка оце абощо, та й дивиться на його, та й дивиться, та й голубить його... Господи, яке ж то воно й було розумне!..

А то якось квасольку полю, а воно, як курчатко, біжить із садка і хрущика на лопушині несе. Принесло та й питає: "Мамо, що оце?" — "Хрущ",— кажу. "А нащо ж,— каже,— й хрущі є? Хіба й хрущам жить треба?" — "Чого,— кажу,— то тільки людям треба".— "А він не кусається?" — "Ні",— кажу. "А чого він лізе ось?" — "Ноги є",— кажу. "А якби не було ніг, чи поліз би?" — "Повиривай,— кажу,— то й побачиш". Так-таки прямо й кажу "повиривай"! "А хіба ж,— каже,— можна?" — "Чого ж?" — кажу. "А в його ж не болітиме?" — "Та чого там",— кажу. Так він узяв, матінко, та й вирива йому по лапці, та й вирива по лапці... Вирива та: "Мамо, як ось він пручається, чого він пручається?" — "Побий",— кажу. Так він об землю його, та ломачкою, ломачкою: "Не пручайсь, не пручайсь!" — каже. А то приносить гніздечко якось і голоцюцьки: "Що оце, мамо?" — "То,— кажу,— птичачі діти такі". Він на гніздечко: "А це птичача хата така?" — "Еге",— кажу. "А хіба,— каже,— й птички — як люди, що й хата, й діти?" — "О,— кажу,— що до людей прирівняв!" — "А нащо ж,— каже,— вони?" — "Грайсь,— кажу,— то на те". Так він узяв, та й моня їх, та й моня їх, поки й здряпнув якось шкурку; здряпнув та: "Мамо, ось кров... можна спускать кров?" — "А чому ж?" — кажу. Так він, недовго думавши, давай і зовсім здряпувать шкурку їм, а далі мало цього, та давай ще й крильця одривать. А я дивлюсь та... оскиряюсь тільки. "Оце так,— думаю,— до смаку іграшечка". А вони ж, сердешні, пікають уже, пікають та так уже страдно ротками зітхають, а птичка... І господи!., літа вже, літа, бідненька, кричить уже, кричить — зовсім людина, тільки що не вимовить: "О, рятуйте ж мене, рятуйте, о діточки ж мої, діточки!.." Боже мій, якіто вже муки!.. Як здумаю, так аж!.. А тоді — і де те серце було, і де той і розум був!.. І не подумаю, було, що й воно ж од бога, що й воно ж, як людина,— жить хоче... Байдуже було! Ото аби Андрійко вдовольнений був. Чи знала ж я, до чого доводить довільність така? Не знала, тепер тільки й узнала, сину, що яка ж то дитина була золота, та на яку я стежку звела її!.. Боже мій, боже мій!.. Так він ото таким же зробився, що годі вже хаток строїть та жучків голубить, а давай ото... мучить, де що попав... І вже не питаючись мене. І до того дійшов, серденько, що прибіга якось з улиці веселий такий: "Мамо, мамо, а ми оце грались, так я Гнаткові Василевому землі напхав у рот... пхаю, а він: ве, ве та чмих, чмих! Так я взяв та ще й кров спустив йому: вдарив по носові, а вона кап-кап..." А я й то ще так благенько: "Нащо ж ти,— кажу,— моя дитино, робиш таке?" А він: "А як мені гарно так!" — "Гарно?.. От мій синочок... гляди ж,— кажу,— щоб тобі хто не зробив такого". Та й гладжу по головці його... Ну, сказано ж, дурна; що ти йому, думаю,— дитина... он йому гарно так... І матінко!..

Та так і в усячині... Побачив дівчину Омельчукову на грядках — на їх і грядках, а вони поруч з нашими. Побачив та так ні з якої речі, та й давай шпурлять грудки на неї, та й давай шпурлять. Та ж навтікача, а він за нею, а він за нею. Та збіг на грядки, на їх же таки, та ще й соняшники ламать давай, ріпу валять... А я усе це й бачу; дивлюсь, дивлюсь із хлівця та осміхаюсь тільки. "Оце ж то йому в моду,— думаю та й тому ще радію.— От синок,— думаю,— в мене... не рябкий". А Омельчуків дома не було — на жнивах саме, а я ще й у спору була з ними. "Хай!" — думаю. Так він гнавсь, гнавсь та й збіг на огірки їм... збіг та топче їх, а далі нахиливсь, вирвав зо два — біжить назад. Прибіг, показує: "Дивіться, мамо, ось вирвав, ось вирвав..." — "Нащо ж ти,— кажу,— вирвав, моя дитино?" — "А так, коритце зроблю, макітерку". Я й нічого: "Хай грається,— думаю,— на здоров’ячко!" Коли ось трохи згодом біжить знов з огірочками. А я тільки й того: "Гляди ж,— кажу,— не піймайся хоч!"

Так він ще й красти почав, у садочки почав... Побіжить оце до кого, та й збива яблука або груші, та й збива. А хоч би, сказав, своїх не було, а то ж і свої були... Е, так своїх ні, мало займе коли: "Мені он до чужих,— каже,— бігать гарно". А я й думаю: "От де хазяїн буде — берегтиме свого... І не лінивий буде. Спаси тебе,— думаю,— мати божа, царице небесна, щоб ти живий... живий був тільки..." Що, боже, лучче б... лучче я була... тоді задуш... задушила його!..— та й знов заплакала.— І господи милостивий, і господи й праведний!.. Та ще як скаже хто, що — вчи, вчи хлопця, то я ще й розсерджусь, було: "От призводять,— думаю,— щоб дитину мучила". "Підбільша,— кажу,— то само зрозуміє". Ось і підбільшав, у школу віддала. Коли походив з півзими, а то й прогнали. "За віщо?" Аж, чую, балакають: "І не вчився, а бився тільки та пироги витягав". А я ще не хочу й слухати цього... ще й людей лаю, було: "По злобі,— кажу,— наговорюють сякі-такі!" А вчителя теж: "От сякий-такий,— кажу,— хабаря схотів..."

Та такий непосидящий: усе побіг, усе побіг... І оце як між дітворою, то, дивись, як од яструба, од його: те тіка, те плаче. Я й думаю: "Так і треба, щоб боялись синочка мого". А став підлітком, дивлюсь: уже між парубки почав. А я ще й грошенят йому, коли гривеничка, а коли й четвертака: "На, моя дитино, чужі діти гуляють, то й ти погуляй!" Так він уже ніченьку — хто його зна й де, а вдень уже спить. "Нічого,— думаю,— хай висипляється синочок, хай здоров’ячко закохує, щоб тоді хазяйнувать подужав". А хоч іноді й скажу оце: "Ти б, Андрію, чи дрівець би врубав, наготовив отам, чи поросяті б намішав",— ото тільки й скотини держу, було. То він: "А сами?" — та й з очей мерщій. А маленьким же таке було, що я встаю — і воно встає, топить, стану — і воно коло мене: дивиться, як і ріпку чищу, як і вертунчик верчу, дивиться та й собі тії. А на грядки вийду, полю — і воно тії. Або як сяду цівок сукать — а я ткаля, дякувать богу,— як сяду сукать, то воно дивиться-дивиться, а далі: "Мамо, а нуте, як воно, а дайте я, а дайте!.." Так отаке-то було воно, та якби ото показувать було йому, привчать його!.. Ех, лихо, лихо!.. Що як не знаєш тих дітей годувать, то лучче вже й заміж не йти" було. "Геть-геть,— кажу,— моя дитино, я сама, я сама, тобі ще буде твоє... ляж та засни краще". Або як привезуть, було, скіпщину,— у нас таки ж і земельки десятинок з п’ять є,— та як привезуть, було, половинщики, то він: "Мамо, а як воно снопи люди скидають та коня запрягають?.. ану подивлюсь піду". То я: "Отакої! — кажу.— Отам ще заставлять чи подать що, чи що... не йди!" — кажу.

А то вже на дванадцятий повернуло, пора вже. пора, думаю, привчать до хазяйствечка. А тут якраз ячмінь привезли. Я до його — він спить,— такий плечистий та рослий парубійка!.. "Нівроку,—думаю,—пора вже, пора". Штовхаю. "Вставай,— кажу,— ціпа доставай, молотить треба". (А до тих пір у мене найняті молотили). Він лупнув очима, та не то що, а ще на другий бік повернувсь. А тут, дивлюсь, півдня вже. "Е, ні-ні, вставай, вставай!" — кажу. Аж він, моя матіночко, як підведе голову, як бликне очима та як дасть мені ногою в груди... І матінко, й рідна!.. Не знаю, як я тільки не впала тоді. Схилилась на стіл та вже плачу, плачу... жалко вже, жалко мені!.. Що як же таки: отак кохай, отак... І господи!.. І тепер, як задумаю, так!..

Скривилась, аж очі стиснула.

"Тепер же як знаєш,— кажу,— займать уже не буду тебе, бог з тобою, а хліб... хай миші їдять..."

Та так розсердилась, що вже ж, думаю, і обзиваться не буду. Так він попокрутив носом днів зо два; а далі — що то вже сталось йому — слухаю: ляпа ціпом. А я ж уже,— де те й серце ділось,— радію-радію. "Оце ж,— думаю,— синок хазяйнувать, хазяйнувать буде..." Топлю та таке думаю: "Помолотить,— думаю,— хлібець, а там і за построєчки візьметься: хлівці повиправля, клуньку вкриє,— таке все позапускане. А там конячку справить та сам і хлібець кохатиме,— заживем!" — думаю. Та то, було, по одному шматочку м’ясця в борщ кидаю, а то аж два вкинула, аж два. "Хай же,— думаю,— пообіда смачненько мій хазяїн дорогий". Насипала. Іду кликать. Клуня одчинена, ціпа не чуть. Туди,— аж там самі кури. Порозгрібали те зернечко, порозкублювали... "Андрію, Андрію!" — не чуть і не видно. Повигонила кури ті, увійшла в хату, вийшла знов. Коли глядь... аж боже мій!., ідуть улицею: іде врядник, іде староста, чоловіків душ зо три і він посередині... І білий-білий... як крейда... Боже ж мій, боже мій!... так я й охолола вся... стою і з місця не рушу. А врядник: "А що, бабушка, де ваш син ночував сю ніч?" Мовчу я. "Коло меду,— каже,— улик меду вкрав у Ільченка й голову пробив пасічникові..."

Та й пішли до зборні. А я... не знаю, як я тільки в хату вдибала, упала на піл, та борщ холоне з м’ясцем, а я вже: "І щоб я й годувать не діждала тебе, і щоб я й так і так! Та чому ти й маленьким не пропало було, як отак же ти й хазяйнуєш оце!" Голошу ж, голошу...