Немає матусі!

Немає матусі! У глухій, темній могилі вона. Тиха, спокійна лежить. Лежить і не бачить, як сонечко сяє, небо синіє вгорі. Не чує, як турбуються люде, сваряться, їздять, ходять, живуть. Як же це так? Ще ж так недавно наставало різдво, і вона, немічна, жила все ж, турбувалась, розговляться готовила, чепурила це-те. Ще ж так недавно вона так жалісливо клопоталась про мене:

— Боже мій!.. такий слабий, знесилений... Та як він і житиме, хазяйнуватиме?!

Ще ж так недавно я палець урізав собі, і вона так скуражено зав'язувала мені його.

І це нема її... Немає!.. Чи, може, це сон? Так ні. Я не сплю. Он сонечко світить надворі, сніг біліє, виблискує, цвірінчать горобці, а в хаті так сумно, так тихо, нас тільки двоє: зажурений старий батько та я. Як же це так? А може, вона ще надворі де і ось-ось увійде в хату, така: в кожушанці нагальній, бліда, худа, глибоко очі; посидить на ослінці, оддихне, потім:

— Чи ти їв що сьогодня? — спитає мене. — Візьми сальця отам трохи в ковганці. — Або: — А чого то в тебе очі так позакружлювались? Чи не болить що у тебе?.. Гляди себе, моя дитино, не ходи роздягнутий, не піднімай побагато, як що робиш отам.

Дорога матусе моя! Та хоч би ж хоч у сні тепер я почув це од тебе! Невже тепер байдуже тобі: я, хата, хазяйнування моє? Невже байдуже тобі сум мій, порання моє біля печі невміле: і борщ недокіплений, і паляниці глевкі, і в тісті усе... Байдуже?!

А було... Усе, все тепер пригадується мені. Невеличкий ще я. Жильоточка на мені черкесова, штанці вибійчані. Вечір. За садком підіймається місяць. Соловейко щебече в калині. Хрущі поміж деревом літають, гудуть. Пахне медом, кленками. А ось... загорода ось. Молочко в їй бульчить, мекає телятко в хлівці. Стоїмо: я, Сергійко, штанці у смолі, Марушка в спідничині пістрьовенькій, — меншенькі мене. Зазираєм, як матуся доїть коровку. Нахилилась. Дійничка в руці. Очіпок синій на їй, корсетина; білолиця, чорнява сама.

— Моні? — питає нас. — Мої маленькі! Ось зараз.

Процідить, наллє нам у миску, хлібця м'якенького накришить туди, посаджає нас на матці під грушею, вечеряємо. А далі... далі прокаже нам бозі, спатки покладе нас, вкриє, хрестить.

— Спаси вас, мати божа, цариця небесна... Огради і помилуй! — шепоче над нами.

* * *

Підростаємо ми. Оддали нас у школу, — непремінно! — щоб розумні були. Тому свитини, тому чобіток. Чухає голову батько, не знає, де взять.

Матуся:

— Боже мій! — турбується. — Позастуджуються діти!

Пригадую. Були раз чоботи страх порвані в мене. Були у неї цілішенькі трохи.

— На, на, моя дитино, глядися.

Оддала їх мені. А сама... Приходжу я з школи. Зимою діло було. На лаві сорочки лежать попраті, а на ослінчику вона, матуся, сидить, недоноски роззуває якісь. Онучі мокрі-мокрі у неї, так вода й біжить з їх; ноги сині, пальці позлипались та аж побабіли неначе. Викручує онучі ті, виливає воду з чобіт.

Бідна матуся! Скілько раз вона так застуджувалась!

Кремезна зроду, бадьора була, а й не підійде іноді, занедужає так. А працює було! І мішки підіймає, і це, й те. І ні дня їй, ні ночі. Так усе знесилювалась.

Підростала Марушка. Повновиденька собі, чорнобривенька, оченята карі.

— Рости, моя дитино, — було їй каже вона, — рости, та хоч у якій-небудь пригоді ставати будеш мені, біля печі хоч.

Росте Марушка, походила у школу, привчається дома.

— Це так, а не так. Чепурненько, доладненько треба, — муштрує матуся її.

Береться Марушка. Чепурить і хату вже, і біля печі вже вміє. Така рада матуся. Підріс і Дениско. Був самий найменшенький. Такий карапузик утішненький. Хату замітає оце, соломку пхає у грубу. На коліна лізе тобі, по пиці гладить тебе, сміється, щебече. Втішається матуся. Та... прокинувся тиф у селі. Поховали після Нового году Дениска, а днів через скільки й... Марушку. Звалилась [матуся], не знає, що вже й робити.

— Та моя ж і помічнице, та моя ж і жалібнице! — за Марушкою плаче. — Та що ж це таке, та поки вже ми й ховать будемо вас?!

Бідна! Скільки вона перенесла горя того. При мені вже тоді з діток Марушка четверта в могилу пішла. А поки ще й мене не було! Розказувала:

— Холод у хаті, голод. Було двойко перших, чималенькі уже, — померли. Потім після цих двох було четверо, бігунчики вже, та прокинулась хвороба, та... за один тиждень усіх... подушила. Двох дівчаток одного дня. Лежать: одно на лаві, друге на столі.

— Легко сказать! Трохи й не збожеволіла я, — каже, — тоді. Тут ось були дітки, щебетали, бігали, а тут і нема!

Перенесла! Та хіба ж тільки це?

* * *

Поховали Марушку, — зісталось нас двоє: я та Сергій. Сергій кончив второкласну, — й у второкласну школу ходили ми, біля нас недалеко вона, — учителювати пішов. А я, що, мовляв, "розсуждав, залазив у єресь", не кончив і пішов у писарі. Високомір'я, низькопоклонство, хабарі!.. Остогидло писарювання мені, оселився дома. Голодний, обірваний, та сам собі пан!.. Ліс, поле, місяченько, зорі, соловейко щебече... Ходжу, про "карі оченята" мрію, про ціль життя, про щось гарне, велике, божественне... Тільки... все ж нудьгую. Так мрії мріями й зістаються. Як ось настав рік 1905. Заворушилися люде. Кличуть до боротьби за рівність, братство, свободу! Боже! Боротьба за рівність, братство, свободу! Так от де я знайду собі і ціль життя, і карі оченята, і щось гарне, велике! Ухопився за це я. Розказую селянам, книжечки їм читаю. Трусять мене, трусять брата. Заарештовують мене. Плаче матуся.

Аж ось 17 октября. Маніфест про свободу! Боже! Значить, жить на світі є для чого?! Значить, є на світі братство, правда, добро?!

Заснувався "Крестьянский союз" . Почав і я працювати у йому. Гуртую селян, це-те їм, мирне, любе. Так мені весело, гарно. Так ось-ось воно ціль життя та!.. І тут почалось... Знов заарештували мене... Отут ще!.. Скільки ще тут перетерпіла горя матуся.

Перш ніж заарештувать мене, попорипала поліція хату. Ховався я. Було кого заарештують і б'ють. І я то по родичах вештався, то що. І от було хвалиться матуся мені:

— Часто й серед ночі, — каже, — слухай: гримлять козаки. Хату обступлять тобі, перекидають усе, на горище лізуть з огнем. Кричать на батька, на мене: "Де він? подай нам його, сякого-такого!" А раз, — каже, — батько сказав щось не до вподоби їм, вони й давай шмагати нагайками його, сам становий звелів. І стіни й стелю в хаті оббили.

А то... на Новий рік діло було. Не думав я, щоб тоді хто приїхав по мене. Сиджу дома у хаті, якусь книжку читаю. Як ось батько:

— Козаки!

Я зирк у вікно: летять, попригинались на конях. Я — куди? Прожогом та в хижу.

Мати:

— О боже мій, оце так!

Ухопила замок, замкнула мене, стоїть ні жива ні мертва. Увіходять.

— А що, дома? — озвався котрийсь.

— Ні, нема.

— Ну, як і найдьом же!

Позаглядали туди-сюди, зупинились біля хижі.

— Одчиняй! — кричать. — Довго ми будім єздіть отак?!

— Та нема, господи!.. — А голос дрижить їй, дрижить.

Врядник, що то вже сталось йому:

— Ну, далі поєдім.

Становий сидів на санях на улиці, доложив йому врядник: "Нікак нєт його!" — Поїхали. Вийшов я з хижі, дивлюсь: біла-біла матуся стоїть.

— Ху, як же й злякалася! — каже. — Страшні такі: шапки волохаті, самі з нагайками та з ружжами... От-от!.. — думаю... — Ху, аж мороз іде по мені!

Вийшла далі з хати, сюди-туди подивилась, постояла, знов увійшла.

— От напасть отака! — почала. — Хотіла, чи не можна б оце зійти де тобі, бо... Коли б козаки знов не забігли, бувало вже так. Люде ж... багачі — Заєць Дмитро тощо і підлизники їх стоять біля фіртки та: "Та він дома, то вони шукали погано його", — і дивляться в огород, неначе стережуть тебе.

А тоді через багачів та через прихвоснів їх так часто й поліція грала за мною. Раз у раз їй про мене нагадували. Та ще й зараз багачі, — а їх та багато у нас, — гострять зуби на мене:

— А, сякий-такий, — кажуть, — землі хотів харпакам, слободи!

Поліз я на горище в полову. А матуся... ходить, бідна, з батьком то з хати, то в хату, ждуть: чи швидко од фіртки розійдуться.

Порішив я після цього зовсім з села змандрувати. Знов матуся:

— Боже мій, холод, зима!.. Куди ти? що ти?

Турбується, грошенят роздобуває мені. Роздобула і аж цілих шість рубликів. І сього й того знайшла мені, поцілувала мене, перехрестила, подавсь я. Було тоді мене скрізь: і по монастирях, і по нетрях босяцьких. І босяком, і "рабом божим" був. Не легко було без пашпорта жить.

Зморило таке життя мене. Навернувсь я літом додому.

— А що, де ти?.. як ти? — зустріла матуся мене. — Тут таке... пожарі, крадіжки... І багачі все на тебе: "То все, — кажуть, — з його, сякого-такого". А тут ще... нібито хтось у Западинцях бачив тебе, то в Безсалах, то прямо дома. Ганяють козаки. "От як піймають!" — думаю. Або схопиться завірюха оце: "Де це він? — думаю. — Може, де замерзає оце?! Боже мій!" Печуся-печуся. А тут ще й не хвалися нікому горем своїм. Багачі зразу: "Чого вона за ним, сяким-таким, кисне?! Учить було б, а то... й сама така!"

Оселився я в бур'яні дома. Матуся пиріжечків туди носить мені, цього-того. Та недовго. Пожарі, крадіжки оті! Поліція раз у раз у селі. Хто це все робив?! Страшенно це турбувало мене. Це ж прямо скидалось на підступ під волю, усе діло ганьбило. Помітили мене в бур'яні, схопили. Було!.. Допросив мене слідчий за "Союз крестьянский" й нічого б, оддав під догляд поліції. Та поліція, не довго думаючи, призначила на два годи на заслання мене і призначила як... "анархиста-террориста, наводящего смуту на мирных жителей"... За пожарі! Так от!.. Слідчий не пускає на заслання мене. Зіставсь я в тюрмі. Ходить батько з саковками до мене.

— А що, як там мати? — питаю.

— Та так... звісно... плаче. Та ще в нас балакають, що тебе вже, поки й віку, додому не буде. Багачі он заходжуються, щоб тебе і там ще декого, хто в чім замічений у їх, приговором обчеським назавжди зіслать. Особливо на тебе беруться... А щоб і обчество бралось, вони: "Он він, сякий-такий, — кажуть, — брав великі гроші з жидів, та це й... і крали й палили через його, — призводив. І от, що поліція, — кажуть, — а то ще й ми повчимо його, сякого-такого". Чисте горе! Летіла б до тебе, п'ять верст же, не дійде, а приїхать, бач, нічим.

А вона до того часу так знесиліла вже. Змарніла-змарніла і жаліється було: колька, поперек болить, голова, в животі.