Погляд диявола

Садиби їхні сполучалися зеленою дерев'яною хвірткою. Щоразу, коли Федір з'являвся на своєму обійсті, над хвірткою з того боку зроджувалася обшмугляна, мов іржавий цвях, голова діда Радька і пусто-око стежила за кожним його рухом. Коли Федорові доводилось наближатися до хвіртки, дід Радько зітхав з відвертим співчуттям:

— Бідний ти чоловік, Федоре!

— А чого б то, діду Радько?

— Та не того, що бідний, а того, що пропадаєш.

— Поки живий — не пропаду!

— Ти — то й ні, а Катря?

— А що Катря? Ось возив її тричі в Цхалтубо, а це дають путівку за кордон. У Словаччині, кажуть, є вода — слона ставить на ноги! Приїздять туди люди на костурах, а звідти — гопки скачуть! І герб у тому городі — зламаний костур. Повезу Катрю туди.

— Женщину тобі треба,— плямкав губами дід Радько і очима теж приплямкував.

Федір мовчки відвертався.

— Таку б тобі женщину, як моя племінниця Дора. Щоб земля під нею горіла сажнів на три.

Федір одвертався ще більше. Він любив Катрю і більше нічого не хотів знати. Хоч тепер ніби й не любов, а тільки біль, муки, горе, радість була чи й не була — невже таке життя? Ну, гаразд, заспокоював себе Федір, а хіба тільки те й знати, що бити гопки від щастя, хіба он все людство не переживає тяжких часів, як про те щодня торочать по радіо й телевізору? А він не хотів відділяти себе від людства, був якоюсь там його часткою, до того-ж, коли казати щиро, часткою не останньою, адже не перший рік у бригаді прохідників, рудник за рудником здають гірникам,— подяки, пошана, ордени, слава.

Дід Радько з усього того бачив самі заробітки.

— Грошви в тебе, Федоре,— ніякі птахофабрики не розклюють!

— Тепер не грошву, а раціони хай розкльовують.

— Кажуть, ти там на рудниках все рвешся, все бігом, все темпи та темпи!

— Руда глибоко, життя коротке,— ото й поспішаємо, діду Радько!

— А я тобі, синаш, скажу... Я тобі скажу, що спішка чоловікові не на пользительність, а на шкоду. Возьми мене к приміру. Всю війну сержант у пефеесі. Продовольчо-фуражне снабженіє. Це так кажеться, а я не фуражом, а харчами відав. Годував рядовий і командний состав, забезпечував харчоблок і все сопутствующе. Суп і каша — це тобі як? Це основа і все сопутствующе. Спішка в супі або в каші — це тобі як? Недовар. А що таке недовар перед вирішальною операцією? Провал операції. А хто винуватий? Харчоблок. Ось як воно там крутилося-вертілося. І за всю війну я в недовар не попав ні разу. А ти кажеш: треба спішить. А я спитаю: куди й чого? Женщину тобі треба, Федоре. І то таку, як моя племінниця Дора, під якою земля горить, як під отими газопроводами, а вже що над нею — то спаси й помилуй!

Федір зневажливо поводив крутим плечем, пахкав міцною сигаретою. Пусті слова. Ніхто й ніщо не може ні звабити, ні знадити його! Не такі видри крутять хвостами в рудоуправліннях перед ним, а толку... Катря — ось його світ, а поза ним — нічого й нікого!

Він ніколи не забуде, як уперше її побачив.

Прийшов на рудник з армії. Звабив розповідями товариш по службі — і не обдурив. За Федора мало не билися. Взяли електриком у бригаду прохідників, де люди заробляли страшні гроші. Більше, ніж у професорів. А він після армійської служби в електротехніці був майже богом. І хто ж він такий? Сирота, дитбудинок, профтех, трохи заводу, а в армії — такі системи, що не снилися ніяким профтехам. Федір тоді навіть подумав: армія — тільки для того, щоб дати людині найвищу спеціальність. А тут ще друзяка, сусід по казармі (койки через прохід), два роки те й знає, що повторює: "Давай до нас, Федю, не пошкодуєш!" Ну, прибув. Влаштувався. Дали гуртожиток для холостяків. Кімната на шістьох, все інше — в кінці коридора. Вже краще, ніж в армії. А тут ще заробітки. Якісь дикі гроші, а ти — молодий і молодий.

Що таке Кривий Ріг? Місто, де тролейбусна лінія — на сто кілометрів. Населення — більше, ніж у будь-якому з десяти або й двадцяти обласних центрів України. Залізної руди добувається тут, мабуть, найбільше в світі, але виходило так, що найважливіші, найвпливовіші і найефективніші, коли можна б так сказати,— це все ж таки не гірники, а металурги.

Чому, з яких причин? Тому, що в них домна номер дев'ять найбільша, найдивовижніша, найунікальніша і ще й ще?

Федір був надто молодий, щоб перейматися міркуваннями престижності. Зате він знав, що в металургів є своє соцміс-течко, свої ресторани, кафе, танцмайданчики, а в гірників ніби воно все це і є, та водночас мовби нічого й немає. І танцювати треба було їхати до металургів, і знайомитися з дівчатами — теж у металургів, і надії, радість і майбуття — не в гірників, а знову ж таки в металургів.

Федір не міг змиритися з такою невідповідністю. Колись він уже зазнав тяжкої несправедливості в дитбудинку. Але що там? Ти сирота, пташеня людське, хто тебе почує, хто захистить? В армії попервах злякався сержантської диктатури, хоч згодом зрозумів: навіть диктатура може бути солодкою. Але для цього треба трудитися й трудитися, і день і ніч, і день і ніч, як наші батьки, діди, прадіди, як увесь наш народ великий.

Трудишся на руднику, а на танці треба добиратися до соцмістечка металургів. А слово "добиратися" в Кривому Розі означає зовсім не те, що в усіх інших місцевостях нашої країни. Тролейбусна лінія — на сто кілометрів уздовж степового кряжу! Саме місто в Дніпропетровській області, а краями своїми мало не дотикається ще двох областей — Кіровоградської й Херсонської! Руда залягає в земних надрах мовби окремими гніздами, велетенськими, мільйонно-тонними грудярами, рудники виникали на отих рудних гніздах, довкола рудників будувалися селища, а тоді поволі з'єднувалися між собою — і так у степах за сотню років виросло це дивовижне місто, якесь ніби одновимірне, чи що, майже позбавлене ширини,— сама довжина, без кінця й без краю, невпинна й нестримна!

А що для молодості всі відстані, і простір, і час! Як писав колись славетний український поет: "Сходили на базар, помилися у бані, я вірші сів писать у вечір золотий". Чи не те й у Федора і хлопців з його бригади! Після зміни — в душову, сяка-така вечеря, мерщій до гуртожитку перевдягнутися — і до соцмістечка, в золоті вечори, у вирування молодості, на ярмарок краси, принадливості, тасмничих поглядів і ще таємничіших надій!

Слово "танці" промайнуло тут майже випадково. Ним називалася безліч речей і явищ змісту прихованого і, сказати б, глибинного, отож воно виконувало роль суто службову. Принаймні для Федора, який їздити на танці до соцмістечка їздив, а танцювати не танцював. Стояли з хлопцями попід стінами залу (ще одна стіна з дужих, досконалих тіл), запекло курили, блискали зубами, перекидалися словами, хоч слова їхні, жарти, щонайголосніші вигуки гинули безслідно в дикій грюкітняві оркестрика, який щедро й .нахабно використовував усі досягнення науково-технічної революції. Ревіння радіопідсилювачів, і шерех сотень ніг, і розсміяні молоді лиця, і гожість, принада, могуття і вічність життя — чорти його бери, заради цього варто було добиратися аж сюди! Навіть тільки для того, щоб отак стояти з хлопцями під стіною, курити вже й не до гіркоти в роті, а до гіркоти в душі і вбирати, вбирати, жадібно поглинати очима оцей дивовижний світ, такий, здавалося б, приступний і такий недосяжний водночас.

Скільки вечорів він отак простояв — цього не збалансують ніякі бухгалтерії і ніякі обчислювальні машини. В очікуванні щастя ми готові просидіти над берегом безмежного океану часу хоч і цілу вічність, не дбаючи про те, судилася нам та вічність чи ні. Терпіння винагороджується. А Федір був ще й упертий. Ясна річ, міг би теж, заплющивши очі, кинутися в отой шерех, вплестися в могутній рух, щезнути в отому вировинні, без надії видобутися звідти.

Не хотів. Стояв, курив, ждав. Чого? Не знав і сам. Але діждався. Вона виникла нізвідки. В короткому проміжку між двома танцями з'явилася перед Федором, так ніби був він тільки сам (крім неї, тут, як йому здалося, теж не було нікого), струнка, як свічка, різонула його темнооко, кинула насмішкувато:

— Продаєш свої зуби?

В ньому щось заскімлило від тої стрункості, й темноокості, і від її голосу, але він загнав скімлення подалі в душу й огризнувся:

— Продаю, та не всім!

— Ага! — безвиразно кинула вона і пішла від нього, стала зникати в те саме нікуди й нізвідки, з якого перед тим зродилася.

Тільки тоді він побачив, як вона йде і яка вона вся, і вжахнувся своїй грубості й дурості, готовий був умерти, аби тільки вона не йшла від нього, не віддалялася, не зникала, бо що ж тоді буде, що буде!

Забувши про свої гордощі, про хлопців з їхньою зневажливістю до дівочого племені, до всього на світі, Федір кинувся за дівчиною, лякаючись доторку, ловив її руки, не наважуючись наштовхнутися на темноокий погляд, принизливо зазирав їй в обличчя, караючись несподіваною раб-ськістю, здивовано чув свій і не свій благальний голос із пропеченого й висушеного горла:

— Дозвольте... вас... запросити... Вона засміялася йому в обличчя.

— Запросити? Куди?

— Ну...— Він зовсім зненавидів себе за рабство, яке розросталося в душі з швидкістю вибуху.— На танець...

— На який же?

Виручив отой крикун із залізним голосом, що саме оголошував вальс.

— На вальс! — зрадів Федір.

— А ви хоч умієте — вальс?

— Ну... Спробую... Прошу вас... Я постараюсь...

— Коли вже просите, то хай,— змилувалася вона. Тах він вмер і знов народився, а тоді народився ще

раз, тепер уже остаточно і назавжди!

Танцювати він не вмів, але танцював з Катрею (її так звали) все підряд, і в тому шаленстві були всі його надії.

Після вечора Федір попросив:

— Дозвольте провести вас додому?

— Спробуйте! — блиснула вона своїми незбагненними очима.

Поки їхали в тролейбусі, Федір боявся глянути на Катрю, промовити бодай слово, необережно поворухнутися, навіть дихнути. Здається, вона щось питала, він відповідав, тоді вона казала те й те, але що саме — він не міг би сказати й на страшному суді, приголомшений її знадою.

Нарешті вона сказала:

— Тут мені сходити.

Він зіскочив поперед Катрі, подав їй руку.

— Вам би їхати далі,— порадила вона.

— Ні-ні,— злякався Федір.— Як же можна?

— Не станете ж ви їхати зі мною далі?

— А хоч би?

Вона сміялася довго й зі смаком.

— Мені тепер он на той автобус, а він іде аж в Кіровоградську область!

— В Кіровоград?..— Федір вирішив, що вона знущається з нього.— Як це може бути?

— А так.