Бо чоловік повинен жити потребами. Як народився на землі під чистим небом, то так і має жити, слухаючи поклику землі під зорями, місяцем і сонцем. Є люди, які вміють чути голос землі, — то віщі люди, перед ними вклоняємося, їх слухаємо. Коли ж їх немає, то слухаємо своїх рук, як вони гудуть по роботі, чого вони просять і що велять чинити. Ось де Київ!
І Кричко показав Дулібові свої руки, попечені вогнем, затвердлі від заліза, потемнілі від років, довгі, якісь мовби безкінечні руки, за якими стояла вічність і які Простягалися у вічність теж.
Іваниця приніс приладдя, Дуліб розташувався коло дубового пенька, записав у свій пергамент: "Володарі смертні, але потреби людські вічні".
Кричко визнавав тільки два стани для чоловіка: робота й розмова. Коли не стояв коло своєї домениці, то мав би наговоритися зі своїми гостями, посланими йому випадком.
— Смерть завжди комусь слугує, — сказав він Дулібові. — Треба шукати не винуватців, а тих, хто має користь від смерті того та того чоловіка. Раз убито князя, то й шукати треба серед тих, де він був: серед князів, бояр та ігуменів. Ти там і шукав, а опинився в нас.
— Не шукаємо тут — ховаємося, — сказав Дуліб. — Попередила нас чиста душа, щоб не зоставалися там, де були. Та й убивців названо. Тепер треба йти їхнім слідом. А сліду не відаємо.
— Не гоніть сліду, коли хочете моєї ради. Шукайте корисливих.
— Повинні показати, що князь Ізяслав чистий перед Богом і людьми. Ось.
— Хіба він князь?
— А хто ж?
— Марнославний розбишака. Та ти його лікар, отож ліпше вмовкнуги.
— Лікарі зикли дивитися правді у вічі.
— То вже й сказав тобі всю правду.
Дуліб записав: "Чоловік повинен жити потребами. Найперша потреба — правда".
Зранку другого дня вони з Іваницею поїхали на київський міст через Дніпро. Воєвода Мостовик, весь у жовто-зеленій сивизні товстих, мов снопи, вусів на понурому обличчі, чоловік неописаних старощів, наставлений, здається, ще князем Володимиром Мономахом, за якого споруджено цей дивний міст, вислухав посланців Ізяславових, яким конче треба знати, хто проходив по мосту з Києва того дня, як було вбито князя Ігоря, вислухав уважно, довго мовчав, а тоді сказав ні до чого:
— Гарно, гарно.
— Оце! — не стерпів Іваниця. — Ми йому про смерть у Києві, а він нам: гарно.
Воєвода звелів засідлати собі коня й поїхав з посланцями до мосту, де стояли два охоронці, люди віку невизначеного, обшарпані, зате з новими і гострими вже з самого вигляду сокирами на довгих держалнах і з очима теж гострими, як леза сокир.
— В ту п'ятницю хто стояв? — спитав воєвода Мостовик, натискуючи на слово "ту", бо тут, видно, запам'яталася п'ятниця вбивства київського і вже вирізнятиметься з-поміж інших п'ятниць ще досить довго, коли й не завжди, поки стоять над мостом наставлені київським князем воєводи.
— Микита й стояв, — сказав один з охоронців, киваючи на свого товариша, який не рвався виказати себе перед воєводою, ще не відаючи до часу, нащо Мостовик допитується.
— Гарно, гарно, — промурмотів Мостовик і кивнув Дулібові на Микиту: — Ось.
Дуліб поспитав охоронця, чи міг би він сказати, хто того дня перейшов через міст з Києва, та й не перейшов, може, а перебіг, утікаючи, переляканий чи просто збентежений, закваплений.
— Та ти хто? — поцікавився Микита, надаючи гострому своєму окові виразу хитрого, геть не очікуваного в такому, здавалося б, вірному воєводському слузі. Бо не завжди, бач, обшарпаність зовнішня свідчить про те, що й душа в людини геть обдерта.
Дуліб сказав, хто вони з Іваницею і яке тяжке діло покладено на них.
— На кожного, мать, щось покладено, — мовив Микита, — і кожен несе своє. Ваше діло шукати, а моє стояти. А вже що там повз мене йде, то мені однаково. Аби мито платило для нашого воєводи, та не припускалося забіяцтва. Бо вже тоді покажу, що маю топір.
— Так, добрий чоловіче, — спробував злагіднити Микиту Дуліб, — ти стоїш, і око в тебе пильне. П'ятницю теж маєш пам'ятати, бо в Києві сталося вбивство вельми злочинне, хоч, до речі, вбивства всі повинні залічуватись до злочинних. Але це було аж занадто злочинне. То ось. Чи не пригадуєш — не перебігали тої п'ятниці мосту два чоловіки? Один з них мався бути чернець молодий ще зовсім і, кажуть, розумний на вигляд, а другий — отрок з воєводської дружини, при зброї, певно, і з забіяцькими очима, а ти ж забіяк розпізнаєш з одного лиш погляду.
— Чернець? — Микита почухав за вухом. — Монахи не бігають через міст ніколи. Вони їздять і не верхи, а на повозах. І все щось везуть до монастирів. Вже туди понавозили, мать, стільки, що й не розгребеш ніколи. Може, й у ту п'ятницю переїздили мостом — хіба згадаєш?
— Хіба не пишете, хто проїхав? — спитав Дуліб. Микита не збагнув, що його питають.
— Пишете? А що це?
— Ну, заносити на пергамент усіх, хто пройде й проїде.
— Дак це ж грамоту, мать, треба знати, а в нас у Мостищі ніхто не знає. Сам воєвода наш не знається на грамоті, а вже коли воєвода чогось не знає, то як же можемо знати ми!
— Гарно, гарно, — промурмотів Мостовик, який набурмосено прислухався до розмови Дулібової з Микитою.
— А зарубки? — втрутився другий охоронець. — Забув ти, Микито, про зарубки.
— Зарубки? — Дуліб повернувся до того, потім знову до Микити. — Що це?
— А ось.
Микита взяв білий вербовий кілок, що стояв притулений до мостового гульбища. Кілок помережаний був глибокими зарубками, зробленими ножем.
— Це для нашого воєводи. Іде піший по мосту — йому вузенька зарубка. Кінному широка. А для повоза хрестик. Наш воєвода має знати, чи сповна здерто мито з кожного. Бо то ж, мать, дурні люди можуть думати, ніби міст поставлено, щоб вони переходили та переїздили через Дніпро. Міст поставлено, щоб лупити мито для нашого воєводи, та для князя, та чи я там знаю ще для кого.
— Гарно, гарно, — потвердив воєвода.
— Оце! — не змовчав Іваниця. — Про мито не забуваєш, а на тих, хто йде, їде, маєш діряву голову. Тебе ж питають: їхав монах верхи чи не їхав тої п'ятниці?
— А може, й їхав, та я забув, — сказав Микита. — Тут таке діло: поїхав — не вернеться. Він мені не сват, а я йому не брат.
— То їхав чи ні? — твердо спитав Дуліб.
— Сказав, забув, то й забув. І з забіяцькими очима хіба тут один чоловік за тиждень проїздить! Як дружинник, то й забіяка. А коли їде їх десять чи двадцять, тоді десять або двадцять забіяк. А тільки тут вони тихі в нас, бо як гукнемо, та як сколотиться наше Мостище, та як прискочить наш воєвода з отроками!..
— Гарно, гарно, — сказав воєвода і наставив на Дуліба свої сіро-зелені вуса, мовби питаючи без слів, чого тому ще треба тут на мосту.
Поверталися ні з чим.
— Корчемницю наглядів я там, коло мосту, — зітхнув Іваниця, коли вони вже побралися на схил, по якому пролягав шлях на Київ, — та не станеш же обідати перед очима в того мамули воєводи! Не міг він пригостити княжого посланця!
Дуліб мовчав. Дедалі більше переконувався в своїй непридатності до справи, яку не знати й чому доручив йому князь Ізяслав.
Обідали, як сказано вже, на дубовому пеньку хлібом, та цибулею, та м'ясом, запивали простою водою з глиняного дзбана. Дуліб та Іваниця мовчали, бо нічого не виїздили. Кричко й собі мовчав, бо відчув, що в гостей невдалий день сьогодні, а чи коли й будуть дні щасливіші, то теж хто його знає.
За обідом застала їх Ойка.
З'явилася в хижі безшелесно, мов дух. Ось були вони самі, а вже й вона коло них, у своєму химерному козиному хутрі, довгонога, посвічує іконними очима, розкидає з них по закутках оберемки чортів, супить густі брови, що зрослися на переніссі всуціль, і від того очі ще глибші, а тьмаво-золоті вибризки ластовиння на носі й на щоках здаються такими несподіваними, ніби ось щойно хтось дав їх дівчині поносити на короткий час.
Вона привіталася чи то до всіх одразу, чи тільки до Іваниці, принаймні все виказувало в ній намір говорити лиш з ним, інших мовби й не помічала, їх для неї не існувало, вони становили щось схоже на отой дубовий старий пень, коло якого сиділи. Іваниця повівся з нею відразу суворо, ніби вже мав на неї неподільне право. Як могла знайти нас так швидко? Знайшла, та й усе. Чи тобі мало? Народилася й зросла в Києві, не так як дехто, не приблуда в цьому городі й не гість. Все тут знаю. їсти хочеш? Хіба що води нап'юся. Бо бігла сюди швидко. Не можу надовго відлучатися. Батько без мене безпомічний. Побачила, де ви, — треба вертатися. Проведеш мене трохи? Не сліпий, щоб тебе водити, та вже хай. Бо ти ж, мабуть, і від собак київських не оборонишся. Оборонюся й від собак, і від усього лиха.
Вони вийшли, ті двоє залишилися за пісною, бідною трапезою. Дуліб глянув на Кричка, всміхнувся.
— Вона звідти, з князівської Гори.
— Люди живуть скрізь, — знизав плечима Кричко. — Мій син теж там. Не казав тобі, бо не заходила про це мова.
— Де ж він там?
— А не знаю. Десь. Заліза йому мало. Ігумени взяли. Ще малим.
Розмова урвалася. Мов той вогонь, що в нього більше не підкладають дров.
— Молоді, — знов порушив мовчанку Дуліб, киваючи на двері, крізь які вийшли Іваниця та Ойка.
— Ти теж ще не старий.
— Не про мене мова. Маю вже це позаду.
— Кожен має щось позаду. Один озирається туди, бере там силу а чи сум, другий боїться.
А ті двоє йшли берегом Почайни, осіння трава була причаєно холодна, вона мовби зготувалася вже сховатися під сніг, який міг випасти найближчої ночі, бо в Києві сніг падає завжди зненацька, вибираючи для того найнесподіваніший час. Іваниця толочив траву чобітьми, полишаючи два темні ручаї слідів позад себе; Ойка йшла боса, ступала обережно, майже не доторкалася трави, не було після дівчини ніякого сліду, тільки червоніли від холодних доторків її ноги, і в Іваниці щеміло серце від того холоду, так ніби сам ішов босий по вдареній першими осінніми заморозками луговій траві.
Чому ти боса? Чи не маєш чого взути? Боса, то й боса. Хіба тобі про все розкажеш? Можеш не розказувати, знаю без того, що нещасна, і хотів би тобі помогти, все б віддав, аби ти тільки стала щаслива.
Вона розхристала своє козине хутро, перса її стріляли врізнобіч під білою лляною сорочкою, вона всміхалася вже й не очима та устами, а здавалося, кожною своєю тьмаво-золотою веснянкою.
Що ти можеш? Ніхто нічого не може. Боярин Войтишич — і той не може.