Скажу тільки, що з мого боку то була самовпевненість. — Чернов розірвав папірець, склав і ще раз розірвав, а тоді, сховавши клапті в кишеню, попрямував від трибуни.
Залом прокотилося пожвавлення, почувся смішок.
— То що записати до протоколу вченому секретареві? — поцікавився головуючий.
— Хай запише, що я голосуватиму за присудження вченого ступеня цьому дисертантові обома руками.
— При таємному голосуванні обома руками не голосують, — зауважив не без іронії головуючий Потураєв.
За присудження Зоріну докторського ступеня проголосували одноголосно. А за два місяці захист затвердила Вища атестаційна комісія — ВАК. Нечуваний випадок, адже термін від захисту до затвердження триває один-два роки. А ще роботу дали чорному опонентові — В.Г.Ніколіну, котрий тепер написав схвальний відгук всього на одну сторінку. Про це стало відомо за кілька років по тому.
Це тоді він пересвідчився, що безпечна проходка у викидонебезпечних зонах — тільки похідне від створеної ним теорії про потенціальну енергію, що її накопичено в масиві, і про її поступове вивільнення. А сама теорія була відкриттям.
Та якщо Зорін загорівся ідеєю підготувати "заявку", то мудрий досвідом Абрамов поставився до того стримано:
— Життя вашого не вистачить, аби довести там, — він показав пальцем угору, маючи на увазі Комітет з винаходів та відкриттів, — що розробка є відкриттям.
— А що там такі вже тугодуми?
— Справа не в тому… Ви, мабуть, не знаєте, що в гірничій науці за всю її історію не зареєстровано жодного відкриття — ні в нас, ні за рубежем. Ось і спробуйте довести, що ви наймудріший. Хе-хе…
Ентузіазм Зоріна значно пригас після слів його наукового батька. Але не зовсім. Він сказав:
— Отож, попереду — біг на довгу дистанцію.
Абрамову від тих слів стало ніби незручно сидіти; він ворухнувся в кріслі, пошкрябав за вухом, тоді подивився заклопотано. За багато років учений добре спізнав вдачу свого підопічного. Якщо вже Зорін затявся на чомусь, то свого доб'ється. От тільки якою ціною?
Надсилаючи 1975 року в Москву заявку, Зорін і не підозрював, які пророчі слова він тоді сказав щодо бігу на довгі дистанції. Адже тепер був 1987 рік.
Маючи колись другий розряд з легкої атлетики і не раз перемагаючи в бігові, він напророчив, а може, й наврочив марафон, довжина якого вимірювалася не метрами, а роками. І хоч у тому марафоні йому знесиленому часом доводилося зупинятись, але зневіра жодного разу не підкосила його наміру. Переконаність у правдивості відкриття базувалася не на вірі, а на експерименті, проведеному здебільшого власноруч як у лабораторії, так і в шахті. Бувало, він по кілька діб не виходив на поверхню. Харч — ковбасу, булочку та воду приносили у вибій колеги. Він товаришував з шахтними геологами, маркшейдерами; на багатьох шахтах його знали шахтарі і охоче ділилися своїми спостереженнями. Його теоретичні, а потім дослідні перевірки підтверджувалися багатьма викидонебезпечними прикметами, що про них оповідали прохідники.
…Клацнуло у вухах і знову з'явився різкий біль. По хвилі з динаміка пролунало попередження про те, що літак пішов на зниження і що пасажири мусять пристібнути паси.
ТУ-134 досі летів над білим океаном хмар під яскравим полуденним сонцем, а тепер поступово став занурюватись у той океан і скоро за вікном було видно тільки сіро-білий туман.
Циферблат наручного годинника показував десять по дванадцятій.
"Встигаю, — подумав Зорін. — Напевне, що встигаю…"
Він роззирнувся і побачив, що поруч сиділа гарна білява жінка. Вона посміхнулась йому, і він згадав, що сидів поруч з нею також в залі пасажирів. "Отак усе життя, — майнуло в голові,— інтимне, людське проходить десь за парканом, на вулиці." Власне він і дивився на світ немов би з-над паркану. Пасажирка нагадувала йому чимось жінку, з якою він колись заприязнився в санаторії. Він тоді довго не виходив з-за невидимої загорожі, хоч жінка й подавала йому більш ніж прозорі заклики. За десять днів, коли "загорожу" було майже зруйновано, коли в альтанці над морем на столі з’явилися шампанське та фрукти і вони в тепле надвечір’я вже випили на брудершафт, до нього підійшов службовець санаторію і простягнув телеграму: його викликали на Президію Академії наук СРСР.
"Як у поганому детективному кіно", — подумав він тоді з прикрістю, збираючись до від'їзду.
Це було влітку 1980 року і виклик той мав для нього велике значення.
"Ось і тепер — замість того, щоб познайомитися з приємною особою, а може, і номер телефону взяти, мушу відбиватись від тривожних думок".
— Десь хвилин за двадцять будемо вже на місці? — озвався Зорін, аби тільки щось сказати.
— Навряд, — охоче відгукнулась сусідка, виказуючи вимовою, що вона не москвичка. — Хвилин сорок будемо знижуватись.
Жінка швидко-швидко щось в'язала з синьої вовни. Обличчя виказувало, що на душі в неї було затишно.
"Років десь тридцять п’ять має,— подумав Зорін. — Нічого собі кішечка…"
Літак виплив із сірого туману хмар. Внизу стало видно поверхню землі, вибілену немов вапном. На ній вже можна було розгледіти чорні "непобілені" стіни будинків у передмісті мегаполісу. Літак у каламутному полуденні знижувався, ніби то був підводний човен, що готувався сісти на дно океану. Клацнуло у вухах і враз почулося справжнє, а не приглушене, як доти, ревіння моторів. Та водночас Зорін відчув, що довколо серця стискаються чиїсь пальці. Доти вони тримали його ніжно, немов пташеня. Він сягнув рукою до грудей, щоб зашкодити невидимій силі, але "пальці" поволі робили своє. Він кинув панічний погляд на сусідку — та продовжувала в'язати, посміхаючись чомусь своєму, приємному.
"Це що, кінець шляху?"— подумав Зорін.
Щось повстало в ньому — велике і сильне, те, що вело його по життю, відтоді, як він усвідомив себе людиною. То був сам Зорін, його сутність, про яку він — матеріаліст навіть не здогадувався. Та польова основа, що керувала кожним м'язом тіла і кожним вчинком його — людини. Вона повстала над скуленою постаттю, немов казковий велетень, джин, якого викликала з глека паніка. Зорін раптом чітко відчув, як слабнуть один за одним щупальці на серці і як воно затріпотіло, немов птах, що опинився на свободі.
"Рано тобі ще думати про кінець шляху", — почув чийсь дуже знайомий голос. Але кому той голос належав, він згадати не міг.
Гуркнуло внизу, потім ще раз. Літак уже мчав по бетону; під крилом замелькали кольорові вогні злітної смуги.
2
У залі сиділи чоловік тридцять — членів секції Президії Академії наук СРСР з розгляду відкриттів у галузі геології, геохімії, геофізики та гірничих наук. Головував академік Александров — недавній Президент Академії наук. Поруч з ним за столом сидів голова секції академік Соколов*.
Панувала невимушена обстановка. На столах стояли чайні прибори, печиво, пахло свіжозапареним чаєм. Проте між собою ніхто не перемовлявся.
Із співавторів "заявки" прибув лише Пєтухов з Ленінграда. Його на засідання секції не впустили.
Тим часом головуючий називав співавторів:
— …Крім Зоріна, це Пєтухов, Ліньков, Кузнецов, Полуянський, Тарасєв. Але ви, Андрію Микитовичу, — звернувся він до Зоріна, що сидів за першим столом, — розраховуйте на власні сили. Такий тут порядок. Отож, слово претендентові на е-е… Ага, маєте двадцять хвилин.
Зорін підійшов до стенда, де вони з Пєтуховим заздалегідь розвішали графіку, окинув поглядом лиця в залі і раптом його — Зоріна не стало. Вірніше він був, але вже як матеріальне тіло, глек, з якого, як і тоді в літаку, вийшла інша, могутніша сутність. Це вона, ця сутність, почала оповідати теорію методу, підкріплюючи її даними досліджень, промисловою практикою та витягуючи з течки акт за актом, протокол за протоколом з організацій, які підтверджували ефективність методу.
Це була не доповідь, а оповідь. Той вищий план Зорінської сутності знав, що перед ним сидять хоч і видатні вчені, але ж спеціалісти в різних галузях і, якщо він буде заглиблюватись у формули кінетичної енергії, напруженого стану масиву, конструктивних особливостей вугледобувної техніки, більшість його просто не зрозуміє. Свої тези він викладав за принципом, що спочатку була думка, а вже потім формула. Оцю думку, по можливості уникаючи специфічних термінів, він і намагався посіяти в залу.
Нагородою за старання бути зрозумілим стали очі людей; в більшості з них зайнялася цікавість, вони стали (ні, він зробив їх) співучасниками його одкровень.
Рівно двадцять хвилин тривала доповідь. Щойно він змовк і поклав указку, як зник, сховався в ньому його дух, натомість на помості біля стенду з’явився чоловік середнього зросту, спортивної статури з лицем сухорлявим, на якому вже не було знати впевненого у своїй правоті вченого, а — підсудний, котрий з бентегою душевною очікував на початок судового слідства.
З цікавістю дивився в залу Александров, який сидів за столом між секретарем, що вів протокол, та академіком Соколовим. Відбувалося щось незвичайне для цих стін, і головуючий намагався не прозівати реакції зали.
— Переходимо до обговорення, — сказав він. — Почнемо з запитань.
І враз руку підняв літній добродій з борідкою.
— У мене є запитання. — Не дочекавшись дозволу головуючого, він провадив — Усе це дуже дивно… — Залом прокотилося пожвавлення. — Ні, я не про саму ідею, а про її перевірку на практиці. Одна справа розробити теорію, а інша побачити її в дії. Випадок, погодьтеся, незвичайний. За помилку треба платити життям…
— То повернемося до вашого запитання, Михайле Степановичу… — нагадав головуючий.
— Так, так… Скажіть, будь ласка, кого ви послали на першу промислову перевірку? У вибій?
— Я там сам працював, — відказав Зорін. — Ну, далеченько від вибою, у штреку, знаходився мій колега і один із шахтарів-добровольців.
— Стривайте, але ж треба було управляти комбайном. А ви — науковець…
Чоловік, напевне, хотів кинути на нього тінь, мовляв, учений то вчений, але життям ризикував чужим, а не власним.
— Перед тим я стажувався у прохідників і в достатній мірі оволодів технікою.
— То, виходить, ви першим, на власні очі побачили, як лускається і обсипається порода, як шипить газ?
— Ну, так, — відказав Зорін.
— Дякую, — мовив чоловік з борідкою, опускаючись у крісло.
Краєм ока Зорін помітив, що за їхнім діалогом спостерігав Александров.