Дякую, що попередив. Ми з тобою поїдемо вдвох "у Крим". Чуєш? Ми вдвох поїдемо. Але поїдемо ж.
Сталинський. Майте на увазі, що у мене в кишені...
Марія (не слухаючи, йде до дверей). О, я все маю на увазі. Все!
Стук у двері.
Марія. Ага, вони якраз самі йдуть. Увійдіть. Сталинський. Маріє Антонівно, я вам раджу...
Входять Ніна й Ангелок, ведучи під руки Йвана, який невдово-
лено пручається.
Ніна. Ні-ні, не пустимо! Марусю! Дозволь тобі представити нашого Шерлока Гсгльмса... Він... (Зупиняється, побачивши Сталинського). Ой, вибачай, ми не знали, що ти не сама. (Хоче йти назад, тягнучи за собою Йвана).
Марія (піднято, весело). О, нічого,нічого. Ми, навпаки, будемо вам раді. Я навіть хотіла сама вас покликати, щоб познайомити от з нашим спільним приятелем. Будь ласка... (Проводить рукою в бік Сталинського, на якого дивиться з сміхом). Ви не впізнаєте цього добродія?
Сталинський (дуже привітно, ввічливо спішить назустріч, уклоняється, потискує всім руки). Дуже радий, дуже приємно. Ми з Марією Антонівною старі приятелі. На фронті ще... Полковник Федосюк. Дуже приємно. Полковник Фе-досюк...
Іван. Ми наче десь бачилися з вами? Сталинський. Дуже може бути, дуже може бути... Марія (злісно сміється). Невже ви не пам'ятаєте, полковнику?
Сталинський (добродушно). Не пам'ятаю, не пам'ятаю... (До Йвана). Ви в Одесі не бували?
Іван. Ні, не був... (Подивляється на Марію).
М а р і я. А ви спитайте полковника, чого він тримає праву руку в кишені.
Сталинський. Контужена, контужена. (До Йвана) І, знаєте, як тримаю в кишені, трошки грію, то легше. А то весь час ніби щемить.
М а р і я. А мороз не ходить у вас по тілі? Га?
Сталинський. Ні-ні, цього не буває. (До Йвана). Так справді, де ж ми бачились?
Іван. От щось знайоме, а де... Гм.
М а р і я. Та чого ви всі стоїте? Сідайте, будь ласка. Так нам усім буде краще. Полковнику, сідайте, для вашої контуженої руки буде легше. Нінко, сідай. Так ви Йвана в Шерлоки записали? Це дуже добре, нам якраз це зараз треба буде.
Ангелок. Власне кажучи, як той... то спочатку не Йван...
Ніна. Ну, Ангелок, не заздріть: спочатку ви, а потім
він.
Марія. Чудесно, чудесно. А ми з полковником говорили якраз про жандармів, провокаторів. Полковник, майте на увазі, старий революціонер, а тепер... А тепер, полковнику, хто ви? Га?
Сталинський. А тепер звичайний собі вояка, та й годі. На фронті сиджу, як кріт у норі, хе-хе-хе. Власне, як кріт. Так-так, ми з Марією Антонівною якраз говорили на ці теми. Дійсно, провокатори — то страшна річ. Куди гірше жандармів. Жандарми — це одвертий ворог, він, так сказать, іде в атаку. А провокатор — це зрадник. Провокатора не знаєш, не бачиш, він тут, може, біля тебе сидить, з тобою балакає, обнімає тебе, всі твої плани з тобою обмірковує, а завтра візьме й видасть. Не будь провокаторів, жандарми самі рішуче нічого не могли б. Це вже давно установлено. Давно.
Марія. А хто ж робить тих провокаторів?
Сталинський. Жандарми. Безперечно, жандарми.
Марія (раптом з піднятим сміхом). А що, панове, як от серед вас раптом сидить провокатор і ми з ним балакаємо, сміємось до нього, вважаємо його за свого? Га?
Ніна. Ну, Марусю, що ти таке кажеш?
Марія. А от же всім стало ніяково. (Дивиться на всіх і беззвучно сміється).
Іван. Чого ж, може, й є.
Ангелок. Ну, знаєте, психологія, той, теж річ така, що вибачайте. Ми психологію можемо відрізняти. Взагалі, це не так важко схопити тон... І крім того...
Ніна. Ангелок. Я рішуче заявляю, що нічого не зрозуміла.
Ангелок. Вам ще рано розуміти... (Сміється).
М а р і я. А от дивіться: всім стало ніяково. Але ж не можуть всі бути провокаторами. Правда? Очевидячки, кожний думає собі: "А що, як на мене подумають?" А предатель сидить собі і сміється. Га? (До Сталинського). А жандарм, кажете, бореться цілком одверто, не ховається?..
Сталинський. Е, ні. Я знав одного жандарма, що переодягався й ходив до революціонерів. Знав, знав. І уявіть собі: раз у раз з бомбою в кишені ходив! На той випадок, що як схоплять, то, принаймні, не сам загине, а всі з ним. (До Марії). Не з револьвером, розумієте, а власне з бомбою. Такої страшної сили, що могла ввесь будинок рознести. Подумайте, яка мерзота: за одного себе він може на той світ одправити цілий будинок із невинними людьми, не тільки з революціонерами, а просто з обивателями. Тільки жандарм може бути такий жорстокий.
Марія пильно дивиться на нього.
Ніна. А його не впіймали ніколи?
Сталинський. По правді сказати, про це нічого не можу сказати. У, страшно поганий народ жандарми: кмітливий, лютий, подлий. Але все ж таки провокатор, на мою думку, куди гірший. Гірший, панове, гірший.
Ніна. Це правда.
Ангелок. Ну, зате ж провокаторів і той... зовсім інакше...
Іван (дивиться на нього). Так, провокаторів зовсім інакше. Ви маєте рацію.
Сталинський (підводиться). Ну, Маріє Антонівно, побажаю вам усього найкращого.
Марія. Куди ж ви так швидко? Не хочете ще посидіти?
Сталинський. Та треба вже, знаєте. Та й, може, ви зайняті. (До Ніни). Вибачайте. Я перебив вам.
Ніна. О, що ви! То ви повинні вибачити нам, що ми перебили. Але ми зараз підемо собі. Ну, Шерлоки, ходім. (До Сталинського, прощається). Бувайте здорові.
Сталинський. Всього добренького. (До Йвана, добродушно). Так і не впізнали?
Іван. Ні, не впізнав. Потім, напевне, пригадаю. Бувайте здорові.
Сталинський. Всього найкращого, всього найкращого.
Н і н а. А ти ж, Марусю, швидко прийдеш? Там гості чекають.
Марія. Зараз.
Іван, Ніна й Ангелок виходять.
Сталинський (витираючи піт з лиця). Ух, аж душно стало. Ну, знаєте, моментик був дуже пікантний. Але я люблю такі хвилини, з перчиком.
Марія. Ви, розуміється, збрехали, що у вас бомба?
Сталинський (задоволено сміється). А от уявіть собі, що й збрехав. Га? От досадно. У мене навіть ніякого револьвера нема, а ви мене злякались. Хе-хе-хе. А все ота ваша любов до своїх. Не будь її, ви б мене схопили. Ух, виказали б. А так... прийдеться в Крим їхати. Га? їдемо, значить?
Марія (стомлено сідає й заплющує очі. Потім зразу благаюче простирає до Сталинського руки, з сльозами в голосі). Ради бога, ради всього вашого святого,— є ж і в вас що-небудь святе,— відпустіть мене. Я скоряюсь. Я ж зробила для вас усе, що могла. Пожалійте, пустіть мене. Я вже не можу більше, я не можу.
С т а л и н с ь к и й. Ну от, я ж казав: тепер сльози. Як це негарно. А така сильна, серйозна женщина. І не сором вам? Та я б на вашому місці... світом заволодів би. Мати таку красу, такий розум... Та станьте ви вище всяких зрад, вище всяких своїх. Що вони вам, оці людці? Перед вами тисячі людей ждуть, щоб ви скрутили їх, панували над ними. А ви плачете отут передо мною, канючите. Ех, ви!
Марія. Ви не хочете відпустить мене?
С т а л и н с ь к и й. Ні, не хочу. З якої речі? Коли ви самі себе не хочете відпустить, то чого ради я повинен це робить?
Марія (мовчить, потім тихо). Добре. Я післязавтра їду з вами в Крим.
Сталинський (пильно вдивляється в неї). Так, значить, ви хочете в Крим? Ой, голубонько, глядіть: коли ви щось замишляєте, то бережіться.
Марія. Що я можу ще замислить? Ви самі знаєте, що я ваша.
Сталинський. Глядіть.
Марія (посміхається). Ви не зовсім вірите, що я ваша? Трошки сумнів бере?
Сталинський. О ні, не турбуйтесь, дорога моя. Чого ж мені сумніватись? Я тільки так, не вірю, що ви хочете їхати в Крим. А коли помиляюсь, то тим краще. Тим краще. (Підходить до неї й сідає на канапі). Значить, ви все ж таки не настільки ненавидите мене, щоб за всяку ціну вирватись од мене? Правда? Може, навіть... і... трошечки цікаво про-їхатися зо мною? Га? (Бере її за руку).
Марія (визволя руку). Сидіть тихо, а то й бомба ваша не поможе вам.
Сталинський (сміється). Ого! А як же в Криму буде?
Марія. Що буде в Криму, то того тут не буде.
Сталинський. Хе-хе. А буде ж напевне. (Пробує знов взяти за руку). Та хоч маленький завдаточок. Га? А то ж я не повірю...
Марія не вириває руки.
Сталинський. Манесенький завдаточок. Яка чудова, прекрасна ручка. (Цілує). А хочеться мене задушити за горло? Га? (Сміється).
Марія (схоплюється). Ідіть собі. Ідіть швидше.
Сталинський. Так? А завдаточок. Це ж мало. Мало, їй-богу. Хоч посидьте коло мене. Ну, сядьте. А як же ми разом їхати будемо в одному купе? (Ввесь час допитливо вдивляється).
Марія підходить і сідає.
Сталинський. Ну, от. От і добре. (Бере її руку, цілує, потім злегка обнімає Марію). А правда, є щось сатанинське в цьому? Га? (Цілує в уста й довго-довго не випускає).
Марія не пручається, не рухається, очі заплющені.
Сталинський (вдивляється в неї, на губах йому посмішка, шепотом). А потім ще не так цілуватиму. Чуєш? (Сильно обнімає, слідкує за нею).
Марія (мертвим голосом). Сюди можуть увійти.
Сталинський. Що ж такого? Хай увіходять.
М а р і я. Я вас прошу піти вже. Післязавтра я буду у вас о десятій годині.
Сталинський. Гм. Будете? Майте на увазі, що за вами слідять сотні моїх очей. Ви це знаєте?
Марія. Знаю.
Сталинський. І все ж таки кажете, що прийдете? Марія. Прийду.
Сталинський. Значить, моя влада над вами не така вже огидна вам?
Марія. Я буду у вас о десятій годині.
Сталинський. Ну, чудесно, чудесно. Тим краще. Хе-хе-хе. Я так і знав. Буду вас ждати. Ну, поки що, бувайте здоровенькі. (Подає руку).
Коли Марія протягає йому свою, він її цілує.
Сталинський (нахиляється до Марії, шепче). А все ж таки не забувайте, що в ваших руках величезна сила. Чуєте? Гроші, люди, розкіш,— все до ваших послуг. Не над вами буде влада, а ваша над іншими. Подумайте перед Кримом про це. Чуєте?
Марія. Добре. Я подумаю.
Сталинський раптом обнімає її, довго, брутально, цинічно цілує її, часом пильно вдивляючись у неї й ніби ждучи якоїсь реакції на ці обійми. Марія стоїть в обіймах нерухомо.
Сталинський (люто). Але глядіть: усіх немилосердно закатую, коли що. Чуєте? Я не жартую. Прощайте. До післязавтра. (Виходить).
Марія (поспішно біжить до туалету, хапає пляшку з одеколоном, падає на канапу й гірко ридає. Миє собі руки, обличчя, губи. Далі якийсь мент сидить непорушно, схоплюється, виймає зі столу пакет і кладе перед собою. Підводиться, рішуче прямує до сусідньої кімнати, але на півдорозі зупиняється, вагається, нарешті одчиняє двері й гукає): Іване, на хвилинку можна?
Входить Іван.
Марія.