Пегас

Це був звичайний полковий пес. Сіра, наче посилана попелом, кудлата голова його трималась гордовито завжди вперед, а хвіст — найпевніший манометр собачих настроїв—то крутився бубличком, то випростовувався рівним кілком, відбиваючи найтонші нюанси його щасливого, безтурботного життя.

Він з'явився серед похмурих казармених стін невідомо відкіля, його порода й походження не були записані в полкових анналах, але Пегас — його ім'я з легкої руки капітана 2-ї роти — став невідлучною частиною полку, його притаманною прикметою і навіть окрасою. Довгими буднями полкової нудоти Пегас вилежувався в канцелярії, вряди-годи вирушав із другою ротою на муштр — він несвідомо, швидше за інтуїцією, взяв над нею моральне шефство, й регулярно, двічі на день, його кудлата постать забігала до кухні, щоб забезпечити собі урівноважений настрій офіційного військового вигляду й енергію для романтичних пригод. О, ці романтичні пригоди! Коли б знайти охочого списати їх — вони могли б скласти порядний зміст до авантурного роману, але обмежимось на цей раз, сказавши, що в цій поважній царині свого земного буття Пегас мав певні привілеї не лише над дворовими, захлялими цуциками, але й над мисливськими понтерами, лягавими й хортами.

Пегас був полковим псом, і не дарма ж він мав таке сильне протеже в особі капітана другої роти й навіть самого полковника.

Але бували дні, які звичайно позначались у табелі полковим святом, або тезоіменитством, і тоді Пегасове життя набирало враз висновків існування сірих, буденних днів, підносилось на верховини собачого щастя, згорда оглядало ввесь нужденний, земний, невійськовий світ аж доти, доки не сходила за музикою ніч і на ранок безкінечною чередою не пхались у двері канцелярії знову порожні, казенні дні.

Це відбувалося так.

Уранці полк батальйонами йшов до церкви/і Пегас, бадьорий, стрункий, як унтер-офіцерська виправка, підтюпцем біг позаду. Він добре знав своє місце, пильно тримався його й ніколи не дозволяв собі зневажати дисципліну.

Коли ж довгими рядами солдати машиново здіймали кашкети і йшли в середині церкви, Пегас без усякого сумніву й ніяковості блукав, оглядаючи, чи все гаразд, по цвинтарю. Не входили ж туди рядові — Шах-Тахтинський і добре знайомий Пегасові Фелікс Гробицький — ну чого ж було б йому зупиняти думку над таким, врешті, невеликим і маловажним питанням? Пегас знав, що суть свята ховається не тут, серед сизих хмар такого неприємного диму, від якого він, напевне, чхав би. Ні, свято розгорне свої груди й виставить на подив невійськовим своє позолочене крицеве серце там, на майдані, коли морозні гілочки перетне сурмовий баритон:

— На кра-а-ул!..

І залізним парканом стануть багнети перед шеренгою сірих, тупих людей. Тоді здалека, з-під брами, на якій намальовано таких чудернацьких людей, що Пегас без соромливості задере злегка задню ногу й "оправиться", вийде старий полковник із дрібненькими хрестами на грудях колесом, а Пегас буде струнко стояти ш правому крилі. Він байдуже, але з виглядом офіційної уважності вислухає кілька рипучих привітальних полковничих слів, і, коли рушать батальйони й штаб-офіцери зійдуться навколо полковника, Пегас вільно й навіть трохи фамільярно підбіжить до гурту й, весело махаючи хвостом, буде чекати, поки не моргне сивий полковничий ус і сірі, круглі, лупаті баньки не зупиняться на Пегасовій морді.

— А-а, и ты, сукин кот!..— це по-святковому, а в будні:— У-ух, сукин сын!..

І кілька легких ляпасів по шиї.

Далі знову батальйони потонуть у перспективі широкої вулиці, а Пегас галопом полетить до кухні. Він заздалегідь смакує пах святкового маслака, що кине йому кашовар, і свято набирає для нього, врешті, справді глибокого змісту.

Ввечері Пегас піде обдивитися навколо казарму, і хтозна-які думки сідають вечірнім пилом у його кудлатій голові, коли він уставиться своїми серйозними, розумними очима в похмуру, казармену браму. Якось не до речі серед сіро-жовтих мурів стоять по обидва боки дві білі товсті колони, над ними випинається вгору чорна, наче з надгробка взята, дуга, і мертвою печаттю до неї прилип великий кам'яний чорний орел. Здається, отут витають тіні Суворова, Скобелева, Драгомирова, і чи не вони зв'язали мільйони свіжих, здорових людей у сірі, незграбні шинелі й замкнули печаттю кам'яного орла?.. Пегас не знає цього. Та це й не потрібно знати звичайному полковому собаці; тільки чи сумніви, чи жаль лягають лепехами в його грудях, коли фельдфебель б'є по пиці на "словесності" Фелікса Гробицького, а той упалим, чужим голосом ніяк не впорається:

— Солдат — слугар от'ечества... Фельдфебель злісно повторює:

— Уп'ять —"слугар"? Я тобі покажу "слугаря"! Тоді Пегас ніяково пустить долу свого засмученого

хвоста, його рот вишкірить поблажливу гірку посмішку, й він сумний піде геть.

Але в душі Пегасовій сидить мілітарист. Він — лише маленький гвинтик великої машинерії озброєного колективу, і свої індивідуалістичні чуття він гордовито кладе на вівтар військової моці. Бо що ж там, за цими похмурими, але такими кремезними, як віки, мурами полкової казарми? Хорти, лягаві, пригноблені дворові Жучки та Шарики, яким ніколи не збагнути слави табельних днів і гонору полкового собаки.

Пегас легким рухом хвоста здмухне решту сумнівних піщинок і чи з туги, чи так просто буде чигати нагоди наскочити на випадкового полохливого цуцика, або піде собі до першої звичайної суки.

...Час хутко пробіг, коли ввесь полк убгався в довгі валки вантажних вагонів, і десь під низом цокотіли на рейках колеса, і якось дивовижно під Пегасовими ногами хилиталась із боку на бік дерев'яна підлога. Пегас був ошелешений. Правда, спочатку полк пройшов стрункими рядами по вулицях. Це було цілком звичайно, але чомусь з'явились нові, невідомо відкіля, бородаті люди. Потім — наче пустила віжки дисципліна: солдати вільно ходили, коло вагонів, балакали з чужими... Десь невідомо для чого вдарив дзвінок, і жалібно, наче прощалась на смерть, застогнала сурма. І раптом потекли сльози. Плакали бородаті, молоді, свої і чужі. Пегас знав людські сльози; він не раз бачив, як у закутку плакав такий симпатичний Фелікс Гробицький, і йому було його шкода, але полковий пес стримував свої почування за сірою вовною й тільки хвіст йому скрушно спускався долу.

Тепер же Пегаса захлинула хвиля сліз, і важкі зітхання шарпали його спокій; щоб якось пояснитись, він підбіг до полковника, що саме обіймав гладку пані, і лизнув полковникові руку. Полковник суворо крикнув: "Пшол вон, падлец!" — і товстий каблук грузько в'їхав Пегасові під ребра. Коли денщик загнав його у вагон, Пегасові стало ясно в глибині зневажених почувань, що діється щось незвичайне й величне.

Врешті, Пегас погодився з підлогою й розгвинченими днями в ешелоні: навколо були ті ж самі озброєні люди, і кашовари частіше викидали смачні маслаки.

Одстукали колеса невідомий маршрут, і під ногами знову тверда земля, тільки — що за край? Хмурі села жебраками запобігливо виглядають під сонцем, якісь чужі люди риють для чогось без краю довгі ями, і тільки навантажені солдати спочивали, як і колись удома після муштри.

Пегас разом із офіцерами побіг обдивитись свіжі шанці, він обережно понюхав краєчок розпанаханої землі, але це була робота чужих і він поставився до неї скептично й навіть погордливо.

На шляху сновигали автомобілі, як і в місті, тільки чомусь надто часто грохотів і наближався ближче грім і не було дощу. Пегас поклав це на чудернацьку особливість нової країни й сновигав по всьому селу, щоб, кінець-кінцем, зорієнтуватись, але полк рушив далі. Чого так поспішають люди? Пегас задоволено помітив, як із кожною верствою зникали чужі й по всіх шляхах і полем сунули тільки військові.

Під лісом полк зупинився. Що то за блискавки ляскають на обрії? Тоді говорив щось до солдатів старий, зашнурований ремінцями полковник, і друга рота, розсипавшись лавою, пішла вбік. Пегас за старою звичкою кинувся до капітана, але той тепер навіть і не глянув на нього.

Перебрели по коліна якусь річку, спустились у яр і вилізли. Ліворуч шмигнуло в долину й зникло якесь село — хіба збігати обдивитись?.. Що за джміль свиснув над головою?.. Другий, третій... Пегас настовбурчив уха. Застогнало знову. Він рвучко підскочив і клацнув щелепами, намагаючись піймати. Нема...Свиснуло знову. Солдати кинулись на землю й почали стріляти. Раптом— цілий рій. І десь сполоханою луною над лісом: та-та-та...

Пегас глянув набік і, вражений, оступився: Фелікс Гро-бицький пригнув до забрудненого чимось червоним живота ноги і з болем, одкинувши назад голову, застогнав.

Пегас підбіг до нього й ніжно понюхав краєчок чобота. Пахло кров'ю... Фелікс напружив останні сили, підвівся на руки, й просто на захід пірнув його туманний зір. Очі йому помутніли, голова хилилась на груди, він із огидою одсунув безсилими руками свою рушницю, глянув угору ще раз і впав.

Пегас із жалем лизав його бліде, посиніле лице...

А над головою і з боків стогнали кулі, попереду падали нові солдати й раптом із грохотом-свистом розірвало повітря й упало позаду щось важке, шалено завовтузилось під кущем і на хвилину Пегасові почорнів світ: летіли вгору галузки, земля і чиїсь ноги.

Пегас із жахом одскочив, дико завив, і, коли шарпнуло над головою повітря знову, він кинувся наосліп назад, де залишався за ліском штаб.

Десь у глибині крижаних грудей Пегасові стало ясно, Що починається невидима, жахлива й незрозуміла війна.

У ті дні гулом важких гарматних коліс рипіла на захід перемога.

Вона лисніла на новеньких погонах прапорщика, на заллятих сонцем Львівських вулицях, на золоті розгорнутих стягів. І знову, як колись удома,— шнуровані батальйони й просто — на захід:

Взвейтесь, соколы, орлами,

Полно, полно горевать!

То ли дело —— под шатрами

В поле лагерем стоять...

І рівний удар сотень чобіт темперує рідне, дороге, як пах солдатської онучі: "Ать-два!.. Ать-два!"

Пегас розумів, що доля перемоги належить і йому. Так! Він старий солдат великої армії й, потрапляючи ногами під музику, він також відбиває загальний ритм військової перемоги:

Ать! Ать! Ать-два! Ать-два!..

Це ж було так недавно.

Уночі злились у чорній плямі криві лінії шанців і тільки часом ліньки блимали ворожі постріли.