Ті, кому вільно все

ТІ, КОМУ ВІЛЬНО ВСЕ

Ми всі, звичайно, зав'язані певними умовностями, звичаями та традиційним — невідомо коли, як і від кого — настановленим порядком, що без них годі собі уявити хоч трохи нормального громадського життя. Ми часто мусимо поступатись своїм власним бажанням — заспівати на всю пельку серед людної вулиці або спинити в русі трамвай і сісти в нього, щоб не йти пішки до ближчої зупинки, чи підійти до незнайомої людини, що її обличчя нас отак зненацька зацікавило й принадило. Нам доводиться не раз гамувати свою волю, аби не зламати якогось припису з одвічного кодексу "громадської тиші й спокою".

І коли раптом хтось із якихось причин замахнеться на цей священний стрижень громадського життя, тоді регулятор зовнішнього боку цього життя, вартовий міліціонер, править з порушника штраф або веде його до ближчого району міліції, щоб там у протоколі класифікувати його поведінку, як хуліганство, пияцтво, бешкет тощо.

Ми, користуючись усякими видами волі, в той же час свідомо обмежуємо свою волю на плаці громадських стосунків, щоб не порушити інтересів інших. Це не завдає 98 відсоткам людності ніякого клопоту й прикростей, і вони спокійнісінько собі живуть, знаючи, що, кінець кінцем, не все вільно для кожного з нас, що є певні межі, де треба обмежити свою вдачу й нахили.

Кожний закон мусить конче мати не тільки своїх прихильників, але й своїх ворогів, що перебувають у стані спорадичної чи перманентної війни з ним. Нема закону, що мав самих би прихильників. Закон, звичайно, пишуть не для тих, що його додержують, а для тих, що його ламають. Отож і звичаєвий закон "громадської тиші й ладу" має також своїх ворогів. Це — знайома нам із газетного відділу "Пригоди й злочини" публіка — бандити, ґвалтівники, бешкетники, п'яниці й просто — божевільні, її затримують, ув'язнюють, судять, садовлять до бупру, психіатричної лікарні, виправляють і лікують.

Та проте є й друга категорія вічних ворогів "громадської тиші й ладу". їх не затримує вартовий міліціонер, їх не судять і не везуть до лікарні ім. Шевченка. Вони ходять цілком вільні й глибоко переконані, що їм вільно все. Вони витівають часом неймовірні речі, але цьому ніхто вже не дивується і навіть не обурюється. їх давним-давно знають усі, до них і їхніх штук усі звикли й мовчки помирились із ними. Це цівдва група людей, що важать своє у вуличному кровообігу громадського організму. Це ті, кому вільно все. Вони й не божевільні сповна, що потребують ізоляції в певних лікарнях, і не кримінальні, що їх треба виправляти за гратами бупрів, але й не, нормальні, що від них можна серйозно вимагати пристойності, стриманості, й обачності. Це — люди, як кажуть, "з бзиком" або ще —"малахольні".

їх має в нас кожне місто одного чи двох, а то й більше.

Вони стають ніби за міську примітницю, а то й гордощі "старожилів". Вбни надають місту свій жанр, обивателям — безплатну розвагу, а вуличним хлопчиськам — правлять за мету для кпинів і глузів.

їх усі знають, їх по-своєму люблять і разом мордують. Ці, по суті, нещасні люди бувають, здебільшого, зовсім некривдні, сумирні симпатяги, проте й серед них щодо цього є певна амплітуда коливання від пустотливого базікання до в'їдливих і неможливих .причеп. Я подаю до читачівської уваги кілька їхніх своєрідних і оригінальних портретів.

ДАВИД ФЕОКТИСЮВИЧ І СИЛЬВЕСТР ІВАНОВИЧ

Невеселі дні Російської імперії мені довелось колись кінчати в одному повітовому місті. Серед загального сірого тла обивательщини, де кожний патлатий у ті часи студент, що залітав сюди підробити "репетиторством", справляв мало не сенсацію, де ліберали скаржились, що нема людей, а гласні з міської думи систематично дебатували питання — чи будувати на Гусинці брук, чи ще трохи почекати, Давид Феоктистович і Сильвестр Іванович були помітними плямами.

Давид Феоктистович учився колись у місцевій гімназії, а потім заслаб був на скарлатину й відтоді, власне, він з "ученика 6-го класса министерской гимназии" обернувся на Давида Феоктистовича. У нього було дві пристрасті — попи й "сыскная полиция". Першу пристрасть він задовольняв, читаючи в соборі псалтиря та роздмухуючи кадило, а другу — він мріяв поступити в поліцію, а'тим часом удавав себе за потайного агента. Його можна було бачити скрізь, але він завжди з'являвся якось зненацька — заклопотаний і бентежний.

Жодна подія в міському житті — пожежа, приїзд архієрея, вуличний скандал з легким "мордобоєм" і військовий парад — не обходились без Давида Феоктистовича. Його худорлява постать завжди у сірому пальті — чи то зима чи то літо — метушилась, помагаючи поліцаям "осаждать на плітуар" невгамовану публіку або застилаючи килимка, коли владика виходив із свого ридвану.

З його послуг радо користались попи, поліцаї і навіть інспектор гімназії. Інспекторові Давид Феоктистович виказував гімназистів, що гуляли містом після 9-ої години вечора, ісправникові він односив додому всякі конфіденці-альні речі — вино, ікру, мануфактуру від тих, чия рука "не оскудевала", а попам він був м посміховище й служку. Захеканий він гасав по місту від отця Парфенія до отця Михаїла, розносячи запрошення на преферанс до отця Василія. Упоравшись із цими обов'язками попівського нарзв'язку, Давид Феоктистович щодуху гнав себе назад до отця Василія крутити морозиво й чистити судака.

Ввечері, коли між преферансом і вечерею попи розминали засиділі кістки, Давид Феоктистович виконував роль естрадника.

"Скажіте, Давід Феоктістовіч, какой это губернії Кавказ?"— питає серйозно, не мигнувши оком, отець Ніко-лай, і Давид Феоктистович, напружуючи пам'ять, старанно тре свої скроні: "Постойте, не Тавріческой лі? Да, да, Тавріческой, совершенно верно..."

Голосний регіт у залі покриває,, його слова, але вже розбирає й отця Федора: "А почему, Давід Феоктістович, луна не із чугуна?.."

Давид Феоктистович ледве встигає відповідати на запитання, й від вибухів реготу тремтять штучні попівські пальми, аж поки не подадуть на стіл вечерю. Тоді Давида Феоктистовича виводять на кухню, й він, як недоїдки з панського столу, переходить до розваги попівським куховаркам.

Трапилась одного разу подія: серед центральної вулиці обломився тарантас, яким їхав повітовий агроном із дружиною.

Тарантас перехнябився й заднє колесо з поламаною віссю лежало на землі. Розуміється, Давид Феоктистович був одним із перших на місці події. Якийсь штукар шепо-нув йому, що зникло не знати куди п'яте колесо, й Давид Феоктистович миттю накинувся на юрбу цікавих, вимагаючи негайно повернути вкрадене колесо.

— Возвратітє немедленно пятое колесо! Я вас — в Сі-бірь! На каторгу! Мерзавци!

Давид Феоктистович здійняв такий шарварок, що його ледве пощастило втихомирити прибулим на бешкет поліцаям.

Нема нічого дивного, що революція і громадянська війна припали не до смаку Давидові Феоктистовичу. Нові обставини, коли вже не приїздив ридваном архієрей, коли поволі занепадав собор і вже не треба було "осаждать" цікавих "на плітуар" — зовсім не входили в його плани. Давид Феоктистович не міг одмовитись від своєї плеканої мрії — попасти до штату "сыскной полиции", але цю-мрію тепер він носив потай і обережно, як вазу, до вінців налиту коштовним заморським вином.

Проте, коли денікінці вже були недалеко від міста, Давидові Феоктистовичу урвався терпець. Він вискочив на площу, на базар, і бахнув таку контрреволюційну агітацію та віщування, що, слухаючи їх, далебі, могли б побіліти навіть сірі, давно не фарбовані стіни міських будівель.

Базарний натовп, що досі мав Давида Феоктистовича за дурника, на цей раз у його теревенях — про відновлення "сыскной полиции", вступ на трон Ніколая Ніколаєви-ча та урочистий церковний похід на Москву — вчував не що інше, як глас божий. Місцеві партробітники, червоно-армійці й міліція проходили повз нього байдуже. "А, Давид Феоктистович! Та ну його!.." А Давид Феоктистович не вгавав. Він так захопився новими перспективами, що тут же запропонував записуватись охочим у "отряд сыскной полиции". Та тут трапилась пригода, що мало не коштувала йому життя. Зненацька відкілясь нагодились .політбійці з якоїсь частини, що оце саме відступала. Вони жахнулись з розхитаності й деморалізації запілля, почувши страшні речі, що їх виголошував на базарі Давид Феоктистович. Його миттю заарештовано й приведено до ЧК. Але це ніскільки не налякало Давида Феоктистовича. Він скрізь рекомендувався як агент улюбленої "сыскной полиции", і, певно, не носити б йому більше своєї смаглявої, добре поголеної голови на плечах, коли б до тої кімнати, де наспіх розв'язували питання його життя та смерті, не ввійшов би хтось із місцевих і не сказав звичайне: "А, Давид Феоктистович! Та ну його!.."

Сильвестр Іванович — горбань із похотливим обличчям. Він любив над усе добре вбиратись, і чорні від бруду крохмальні комірці та від когось подарована старезна, зужита "панама" робили з нього справжнє опудало. Він вважав себе за інваліда й регулярно раз на місяць приходив до "місцевої аристократії" — одставного полковника, директора гімназії, земського начальника і казначея — одержувати "жалование". Йому давали 20 копійок, і він почував себе цілком незалежно і, певно, був би щасливий, якби не навісні вуличні хлопчиська, що гилили в нього камінцями, смикали його за хвости від фраку й всяко дрочили.

Проте він був зовсім незлостива людина й швидко забував усі прикрощі, що їх йому щедро одсипала на міських улицях сувора наша земна юдоль. Сильвестр Іванович був вельми вдячна й приязна людина, він міг згодитись* зробити що завгодно для тих, що дарували йому старі діряві рукавички або "жалование". Це й було йому за ахіллесову п'яту. Щороку на місяць або два він виїздив до Харкова спочити від провінційних дошкульни-ків і набрати нових вражень. Його ахіллесова п'ята була відома багатьом, і ось одного дня Сильвестр Іванович з доручення невідомих осіб сів поруч із чистильником чобіт на мосту в кінці Катеринославської вулиці й старанно роздавав перехожим якісь папірці-метелики. Публіка недбало брала їх і ліньки підносила до своїх очей, гадаючи прочитати якесь оповіщення про приїзд нової трупи чи щойно відкриту крамницю або хіроманта. Одначе після перших же рядків вона боязко ховала ті папірці до кишені, щоб потім нишком їх прочитати вдома.