Сізо

З "Сибірських новел".

СІЗО

ТРОХИ ІСТОРІЇ

Сізо — це не якесь французьке чи італійське слово, як то може видатись людині, не обізнаній з таборовою термінологією; це — скорочена назва спеціального ізолятора, цебто таборової тюрми, чи, як її називають кримінальні злочинці, — перетюртюрми. Букачачинський сізо має свою хоч і коротку, але досить характерну історію, вельми відмінну від його попередника — шізо, цебто штрафного ізолятора, де сиділи всякі порушники таборового режиму. Шізо був дерев'яний, стояв серед інших службових споруд Букачачинського вугледобувного табору, мало чим від них відрізняючись.

Практика 1937—1938 років, коли треба було не стільки карати порушників режиму, скільки ізольовувати запідозрюваних у таборовій контрреволюції, виявила цілковиту непридатність невеликого шізо до нових вимог, а патріархальність умов утримання в ньому в'язнів одго-нила таким гнилим лібералізмом, що новий начальник табору, котрий заступив невідомо де зниклого героя тих кривавих років Кожана, перебравши владу, відразу заходився будувати сізо. Йому належала не тільки ідея, а й планування та вибір нового місця для цієї перетюртюрми.

Сізо вигнався за кілометр од табору на середині кам'янистої гори, де в'язні кайлами видовбали невелику площину, де, завдяки швидкісним темпам будівництва, незабаром виріс довгастий одноповерховий будинок, вписавшись у загальний краєвид гори.

Зовні сізо мав цілком пристойний вигляд: широкий ряд великих вікон без залізних щитів, не видно було навіть схованих усередині ґрат, вікна виходили на південну сторону, через що на їхніх шибках мало не цілий день ряхтіло сонячне проміння й можна було подумати, що ув'язненим тут живеться далеко краще, ніж у похмурих, кепсько освітлених бараках. Такий був фасад, чоло цього "хитрого будинка", як називали його в'язні. Інша картина була з протилежного, північного боку сізо. Широкі південні вікна освітлювали тільки коридор, де інколи походжав наглядач, зазираючи у вічка окутих залізом дверей камер, що прилягали до північної сторони. У самих же камерах була вічна пітьма, бо за вікна тут правили невеликі заґратовані відтулини без рам і шибок, перед якими височіла подзьобана кайлами стіна гори. Сюди не пробивався жодний сонячний промінчик, і новакові здавалось, що він опинився на дні щойно викопаної могили. Саме в цьому й полягала головна ідея будівництва сізо. Відтулини ніколи нічим не закривались, влітку через них проходило свіже повітря в камери, а взимку тут не страшні були люті забайкальські морози: напхом напхані людьми камери достатньо нагрівались тілами ув'язнених.

Новий начальник табору так захопився втіленням своєї ідеї в сізо, що занедбав видобуток шахтами вугілля, а тим часом у Західній Європі вже точилася війна, потроху хмарило й на західних кордонах СРСР. Потреба у вугіллі дедалі зростала, а видобуток його на Букачачинських шахтах падав. Певно, через це начальника незабаром зняли з посади, і в'язні не встигли навіть запам'ятати його прізвище. Зате вони добре пам'ятали його насмішкуваті слова, з якими він раз у раз звертався до них, навідуючись на будівництво свого улюбленця: "Будуйте! Добре будуйте! Старайтесь. Для себе робите. Не мені ж у ньому доведеться сидіти, а вам!"

І яка ж примхлива людська доля! Саме цьому начальникові й випало бути першим в'язнем сізо. В'язням невідомо було, за який злочин — троцькізм, правий опортунізм, націоналізм чи ще якийсь "гріх" — колишнього начальника табору засуджено до розстрілу, вони знали тільки, що не за будівництво "хитрого будинку" він доскочив такої кари. І ось, поки відбувався касаційний період, натхненник і проектувальник сізо став його першим і єдиним поки що в'язнем. Здавалось, ідея побудови цієї "перетюртюрми" була мертвонароджена: чи варто ж було витрачати стільки будівельного матеріалу й людської праці заради одного непередбаченого в'язня! Проте, коли війна докотилася й до радянського кордону, а разом із тим прийшли з центру вказівки, згідно яких, мовляв, тепер активізуються ув'язнені в таборах вороги народу, знадобився, а далі цілком себе виправдав сізо, раз у раз розчиняючи двері своїх камер новому контингентові обвинувачених.

Ось у цю пору ми й познайомимося з цим цікавим закладом та його мешканцями.

ЦІНА МАХОРЧАНОІ ЦИГАРКИ

Для цілковитого завершення опису сізо можна сказати, що тільки бракувало на фронтоні напису: "Прихожий, облиш усякі надії", або ще точніше: "Забудь про життя кожний, хто опиниться тут". Але живий не може не думати про життя й усе, що зв'язане з ним, тому й у сізо на цьому, здавалось би, порозі смерті точиться своєрідне життя.

У камері № 3, де замість передбачених шістьох душ розмістилось тепер тридцять, тісно й душно. На дерев'яних нарах, що простяглись мостом від стінки до стінки, лежать тільки шестеро, решта — під нарами й уздовж стін на цементовій підлозі. Розташовуватись на нарах — привілей блатних; з фраєрів, чи, "по новій фені"*, чортів, тут може опинитись лише той, хто доскочив ласки блатарського отамана Івана Різаного. Перед ним шануються всі в'язні й побоюється начальство з вартою — такий то одчайдух. Його справжнього прізвища ніхто не знає, а — Різаний він через те, що не раз різався. Увесь його живіт посмугований довгастими й короткими шрамами. Проте тільки наївний новак може сприйняти ці сліди невдалого харакірі за спроби самогубства. Іван Різаний спрагло хоче жити, його девіз: "Ти помри сьогодні, а я завтра", і накладати на себе руки — йому й на думку не може спасти. Просто він добрав ефективного способу наганяти жах на всяке начальство й створювати собі репутацію такого зарізяки, що йому порішити когось чи самого себе — нічого не варто. Для цього він відтягає на животі шкіру, захоплюючи трохи й сальника, і протинає ножем згори вниз. Інколи, для більшого враження, він одрізає закривавлені шматочки шкіри й кидає їх в обличчя конвоїрам або вахтерам, що прийшли брати його, примовляючи: "їжте, хапайте, лідери! Подавіться, собаки!" Рідко коли напасникам щастило, витираючи обличчя від крапель крові, накинути мотузи й зв'язати Різаного, бо, озброєний гострим як бритва ножем, він спритно перетинав петлі й лишався неприступним. Звісно, простіше було б у таких випадках пристрілити Різаного, але варта не має права заходити в зону зі зброєю, а по-друге, Іван Різаний, за офіційним поділом в'язнів, є все ж соціально близький елемент — спотворена спадщина проклятого капіталістичного минулого.

' По новій фені (кримін. жаргон) — за новою блатною термінологією.

Не раз сидів раніше Різаний у шізо за таборовий грабіж, ґвалтування й бійки, і тоді начувались наглядачі й варта: сидить Різаний! Пильнуй, щоб не накоїв чогось, — зухвало втік би з-за ґрат, зарізав когось, а то, гляди, й спалив би весь ізолятор.

Але тепер, у сізо, Різаний припосів і збляк. І це не тому, що він боявся начальника сізо Коржа чи наглядачів Пальчикова й Сенотрусова — не з таких був Іван Різаний, щоб потерпати перед кожним, хто носить пушку чи дудоргу, цебто наган чи гвинтівку, — тут йшлося про принцип замкнення в сізо. Досі Різаний ніколи не працював у таборі. Як і кожний блатар, він вважав за нижче від своєї гідності ішачити на примусовій роботі. Якщо коли він і виходив з якоюсь робочою бригадою, то тільки не в шахту, а на якийсь поверхневий об'єкт, щоб розважитись або вчинити нову якусь капость. Начальство, знаючи, що Різаний "у законі", цебто додержується всіх приписів неробства блатного світу, не напосідало раніш на нього, бо роботи від Різаного не жди, а мороки й клопоту буде багато, тож ліпше хай сидить у зоні.

Та ось почалась на Заході війна з фашистською Німеччиною, а тут, на Сході, кожного дня можна було сподіватись нападу Японії з території недалекої від Бу-качачі Маньчжурії. Букачачинські шахти повинні були тепер не тільки забезпечувати вугіллям певний відтинок Транссибірської залізниці, але й творити запас на випадок руйнування шахт ворожою авіацією. Часи й порядки круто змінились, і на роботу в шахтах стали виганяти, не перебираючи, всіх в'язнів. Тепер не обминули й Івана Різаного.

— Я в шахту вугілля не клав і брати його відтіля не збираюсь, — спокійно відповів Різаний нарядникові й повернувся на другий бік досипати перерваний сон. Нарядчик зник, але за кілька хвилин повернувся з вихователем і вахтерами.

— Поки не прийде сюди Гітлер і не нагодує білим хлібом, я на вас поклав... з прибором! — сказав Різаний, розплющивши одне око й знову його заплющуючи, щоб мирно спати далі. Але цього разу спати йому не довелось. На Різаного накинулись вахтери, зв'язали й, мов дикого коня на аркані, потягли в сізо. Та й це було пусте — не первина Різаному! Неймовірне почалось тоді, коли його почали тягати в 3-тю частину на допити, де, на свій крайній подив, Різаний побачив, що йому шиють не що інше, як 57-му статтю, обвинувачуючи в контрреволюційному саботажі й контрреволюційній агітації, цебто роблять з поважного блатаря якогось паршивого контрика... Такого ще світ не бачив! Що ж сталось з Радянською владою й чи є вона тепер взагалі? Це зовсім дезорієнтувало Різаного, й на якийсь час він став трохи причмелений.

Проте авторитет його між п'ятьма блатними, що були в камері, не зменшився, він і далі верховодив ними, й йому належала лев'яча частка з того їстівного, котре всяким способом добували інші блатні. От тільки нема курива, а так же хочеться затягнутися хоч раз міцним махряком! Але де ти його візьмеш, коли навіть у вольняшек* стало туго тепер з тютюном. Відколи почалась війна, не стало тютюну не тільки в таборовій зоні, а й у висілковій крамниці, де можна було перше купити через вільні руки. Навіть слідчим 3-ї частини — Різаний сам бачив на власні очі — начальник одсипав кожному по третині пачки.

І все ж хоч би там що, а курити треба дістати.

'Вольняшка (таборовий жаргон) — вільнонайманий службовець або робітник у таборі.

Довго думав над цим Різаний, поки не спинився поглядом на Чмирі. Чмир, на прозвисько Шакал, чи, як він називає себе, Шикал, нервово метляється по камері з кутка в куток. Йому чи найбільше від усіх хочеться курити, і він аж стогне:

— Хоч би одну цигарку на всіх! Хоч маленького чинарика* потягти!

Різаний моргнув Чмиреві, й той заліз до нього на нари.

— Ти справді хочеш курити? — спитав Різаний без найменшої інтонації, іронії чи жарту.

— Питаєш! Аж вуха опухли — так хочеться!

— Ну, коли так, то слухай...