Що таке істина?

Я закінчив вечірню роботу, відпустив кур'єра, склав папери й сам хотів іти спати, коли до канцелярії ввійшов Абрамов. Це був мій непосередній начальник, у якого я секретарював, — начальник району БАМЛАГу. Оглянувшись, чи немає ще кого в кімнаті, він глибоко зітхнув і сказав:

— У нас завтра буде дуже тяжкий день: до нас іде Большаков-Начальника Урульгинського таборового відділу Большакова, якому підлягав у числі інших начрайонів Абрамов, я вже бачив одного разу. Це було три місяці тому, коли я прибув етапом із СИБЛАГу до Урульги. Хоч ми були й змучені довгою їздою в товарних вагонах і голодні з учорашнього дня, але раді, що попали в БАМЛАГ, про який між в'язнями ходило стільки гарних, майже фантастичних чуток. Але нас виморили три години посеред двору пересилки. Оточені конвоєм, ми стоячки чекали, коли заявиться Большаков — подивитись, що за людський матеріал йому прислано з СИБЛАГу. Уже прийшла агітбригада в яскравих ситцевих сарафанах і плисових штанях, уже завгосп привіз на візку нарізані пайки хліба й іржаві оселедці, а Большакова все не було.

Нарешті розвалькуватою ходою, переступивши кордон конвою, до етапників підійшла дебела, гладка людина з орденом Червоної Зірки на грудях. В'язні притихли, чекаючи, що цей, як видно, найголовніший туг начальник накаже нагодувати нас і розважити виступом агітбригади. Але Большаков вирішив наснажити нас перше духовною їжею. Розкарячивши ноги в начищених до блиску чоботях, певний, що кожне його слово багато важить для нас, він почав шаблонну промову, в якій раз у раз чулися спаровані слова — "партія і уряд", "робітники й селяни", "капіталісти й поміщики", що правили Большакову за вихідні пункти, з котрих він починав кожну нову фразу.

Нам сказано, що партія й уряд довірили нам кайло й лопати, щоб збудувати другу колію великої сибірської магістралі, й ми повинні пишатись цим й виправдати довір'я. Закінчив він трафаретною фразою, яку ми не раз уже чули й бачили на таборових написах: "У гарячій роботі тане ваш строк!"

Якби Большаков говорив своїми словами й наші кишки не бурчали, вимагаючи харчу, він, може б, і збадьорив нас, незважаючи на свій антипатичний вигляд і хрипкий голос, — що не кажіть, а це ж БАМЛАГ! — а так ми повеселішали тільки тоді, коли одержали хліб та оселедці й, виладнавшись по чотири в ряд та уминаючи на ходу свої пайки, подались до етапних вагонів під веселий спів агітбригади:

Шагай вперед, комсомольское племя,

Шагай вперед, чтоб улыбки цвели!..

І ось цей Большаков іде в наш таборовий район, де я, працюючи в канцелярії, просто відпочивав після виснажливої фізичної роботи в попередньому таборі.

— Це дуже тяжка людина — буде до всього чіплятися, в усі шпарини заглядати, — сказав мені Абрамов, котрому, видно, приїзд Большакова затщавав неабиякого клопоту.

Я сприйняв цю звістку спокійно: чи не однаково мені, якого там начальника притарабанить до нас таборова бенеря? Мокрий води не боїться, й голого не обдереш! Мені — що? Справи моєї канцелярії, як кажуть бухгалтери, — в ажурі, а відносини з моїм непосереднім начальником Абрамовим — добрі. Навіть, як на таборові умови, то, я сказав би, — ніжні. Неприродно ніжні. Справді, де ви бачили, щоб таборовий начальник називав підлеглого йому в'язня не тільки через "ви", а ще й на ім'я та по батькові?!

Ці незвичайні стосунки склалися в перший же день мого прибуття етапом до Каримського району. У БАМЛАЗі був широкий розмах робіт і тому там була велика потреба в більш-менш освічених людях. Мені запропоновано працю молодшого контролера-замірника. Незважаючи на знадні переваги над фізичною працею, на якій я був раніш, я, знаючи вже роль контролера-замірника в таборі, відмовився від цієї пропозиції й чекав у бараці, коли мене припишуть до якоїсь робочої бригади.

Раптом мене викликано до начальника району.

Немолода вже людина з полисілою головою й стомленим виглядом пильно подивилась на мене й спитала:

— Чому ви не хочете бути контролером-замірником? Він був одягнений у цивільне, без зброї, і голос його

був тихий, ніби навіть сумний, що зовсім не личило таборовому начальству. Але саме це прихилило мене до нього, і я відповів одверто:

— Не хочу бути між молотом і ковадлом.

— Цебто? — спитав він, підперши голову й розглядаючи мою засмальцьовану ватянку, надіту на спідню сорочку, й рвані ватяні штани.

Я пояснив:

— Якщо я працюватиму сумлінно, я змушений буду викривати "туфту"* (* Т у ф т а (кримін. жаргон) — підробка, маскування незакінченої роботи, щоб видати її за цілком виконану.), про яку в'язні кажуть: "Без туфты и аммонала — не было б Беломорканала"

Начальник сумно всміхнувся, а я казав далі:

— У такому разі я буду ненависний своїм товаришам по нещастю — таким же в'язням, як і я. Якщо ж покриватиму "туфту", я буду для вас поганим працівником, і ви матимете цілковиту підставу віддати мене знову під суд, де я дістану тепер уже заслужену кару...

Начальник потер долонею полисілу голову, наче хотів знайти й не знаходив слів заперечити мені, потім раптом відкинувся на спинку стільця й спитав:

— А якщо я запропоную вам бути моїм секретарем, ви погодитесь?

— Принципово я погодився б, але, на жаль, це неможливо...

— Чому?

— У мене дуже погана стаття й великий строк.

— Я знаю це. Саме тому я й пропоную вам бути моїм секретарем.

Я, вражений, здивовано подивився на незвичайного таборового начальника, не знаючи, як сприйняти його слова, а він додав:

— ...Бо знаю, що в мене працюватиме чесна, порядна людина.

Я відчув щем у горлі й вологість у очах, котрі з дитинства ще ні разу не плакали. Я зробив над собою зусилля й опанував почуття, що, поза моєю волею, вийшли з-під контролю.

Тепер уже весело, а не сумно всміхаючись, начальник промовив:

— Ну, значить, як кажуть, — по руках? — і став писати до коменданта районного штабу — помістити мене в одній кімнаті з лікарем і завурче*, до штабної їдальні — годувати мене за ітеерівським раціоном, далі, глянувши ще раз на мій рваний одяг, похитав головою і написав третю записку до начальника постачання.

— Вас обмундирують за першим строком, а то вигляд у вас не того...

Після тяжкої, виснажливої роботи з недоїданням і недосипанням у СИБЛАЗі все це здавалося казковим сном, і чи треба казати, що я став працювати в Абрамова не за страх, а за совість.

Хоч мене самого завтрашній приїзд Большакова мало обходив, але, відчуваючи, що він турбує мого лагідного шефа, я спитав:

— Чим я можу бути вам завтра корисний?

* Ф і л о н (абревіатура) — "фиктивный инвалид лагерей особого назначения"

** Завурче — помічник начальника таборового пункту по труду, цебто завідував обліком і розподілом на роботу в'язнів.

— Приготуйте обліковий склад кожної колони нашого району й, поки Большаков не поїде, будьте весь час при мені, щоб я кожної хвилини міг дістати від вас потрібні відомості про людей на колонах.

Мій начальник Абрамов глибоко зітхнув.

— Пропав завтра день! Почнеться морока з вишукуванням філонів**, відмовників... Буде дорікати, що не виконуємо план, а хто й де той план виконує? — ніби думаючи вголос, промовив Абрамов і закінчив: — Так ви ж дивіться, голубчику!..

Абрамов не любив, коли я називав його, як годиться в'язневі, "громадянин начальник", але я, щоб не наскочити на можливі закиди у фамільярності з боку сторонніх осіб, уникав називати його на ім'я та по батькові; тепер же, бачачи, як непокоїть мого доброго начальника завтрашній день, і сам проймаючись його турботою, я запевнив, устаючи з-за столу:

— Усе буде гаразд, Петре Степановичу! Не турбуйтесь.

— Бог не видасть, свиня не з'їсть, — сумно посміхнувся Абрамов, але я не зрозумів, чи сказав він приповідкою заради дотепу, чи натякав на непомірно гладку статуру нашої завтрашньої грози. Подейкували в таборі, що Большаков уже двічі їздив лікуватися — знімати зайвий жир, але, повертаючись до своєї начальницької роботи, він знову жирів. Відома була в'язням і його прихильність до "блатних" Кожного разу, коли Большаков приїжджав на колони, де переважали "блатні", його зустрічали радісними вигуками "Батя приїхав! Наш батя!" І Большаков не лишався в боргу. З глибоких кишень своєї шинелі він діставав жменями махорку й, мов новорічний Дід Мороз, роздавав її направо й наліво, добродушно примовляючи: "Куріть, хлоп'ятка, куріть!" Але тою ж мірою, якою він потурав усяким справжнім злочинцям, він ненавидів "контриків", цебто в'язнів, засуджених за 58-ю статтею, і на роботу в штабі відділу брав осоружну "контру" тільки в крайньому разі, коли не можна було підшукати відповідних побутовців.

Ще звечора, коли від мене пішов Абрамов, я приготував окремі аркушики особового складу кожної колони, склав їх охайно в папку й ранком наступного дня, як тільки кур'єр прибіг кликати мене, я з папкою в руці пішов до кабінету свого начальника. Там уже сидів, розвалившись на стільці й не знявши кашкета, Большаков. Я кивнув головою на знак привітання й став біля дверей чекати розпоряджень свого начальника, як то годилось в'язневі.

Большаков глянув заплилими жиром очима на мене й, одразу визначивши з мого обличчя бридку йому 58-му статтю, скривився й сердито забурчав:

— Води принеси! Хіба не бачиш — карафка порожня? Хоч це й не входило в мої секретарські обов'язки, я

поклав папку на стільця, мовчки взяв карафку й пішов по воду. Раптом позад мене почувся грубий покрик:

— Та що ти дибаєш, як три дні не їв? Ану — на цир-лах*!

Це стосувалось мене, бо в кімнаті більше не було в'язнів. Я не обернувся й не наддав ходу, а тим самим темпом вийшов з кабінету й за хвилину приніс назад карафку з водою. Мовчки поставив на стіл, відійшов до дверей і повернувся лицем до Абрамова, чекаючи від свого начальника дальших розпоряджень.

Абрамов мовчки дивився кудись у просторінь крізь вікно, уникаючи зустрітись поглядом зі мною й Больша-ковим. Пасивність Абрамова під час цієї сцени, видимо, якось вплинула на Большакова: він тільки сердито глипнув на мене за те, що я не налив йому запобігливо води в склянку, але обійшовся без грубощів. Важко крекнувши, він сам налив собі води й одним духом випив усю склянку, немов його давно мучила спрага. Большаков одсапнув і сказав Абрамову:

— Ну що ж, нам нема чого туг кантуватись**, їдьмо на колони.

З цієї хвилини він не звертав на мене ані найменшої уваги, наче я випарився в повітрі, дарма що цілий день я стирчав перед ним і Абрамовим.

Я сів поруч шофера в Большаковому "газику", а позаду розсівся Большаков, залишивши тільки трохи вузького місця Абрамову.

*На цирлах (кримін.