Вугляр

Франко Іван

Весною 1875 ішов я піхотою з Долини в гори в Велдіж. Ішов сам, бесідувати не було з ким,— а для якої-такої розривки мугикав собі під носом арії народних пісень.

Не знаю вже, чи злий, чи добрий демон справив мене на новий гостинець. Він, правда, коротший від старого, — іде просто аж ід велдізькому мостові, — та зате відзначається другою, для нього не зовсім підхлібною прикметою, тим, що новий. Не знаю, чи нам коли лучалося їздити новим гостинцем, котрий ще мурують, а до того мурують на жовтій, дощами і водами весняними розмоченій глині. Чи їдучи, чи йдучи, мусили ви проклинати його. Уже то мусить бути віз неабиякий добрий, аби не розтренькався, грюкаючи раз за разом о величезне каміння,— вже то мусять бути коні неабиякі вправні і неабияк остро ковані, аби не порозбивали собі копита о остре креміння, — вже то мусить бути чоловік неабияк сильний, аби його після такої колиски не сперли кольки під грудьми. А піший-піхотинець! О, і йому грозять не менші неприємності. Щонайменше може надіятися, що з чобіт, хоч і яких добрих, принесе шкамаття, а коли менше вправний, то напевно може числити на виткнення ноги. Як новому гостинцеві, не доставало ще згаданому бокових стежок, сього великого добродійства для пішоходів. А хоч, може, й були тамтого літа, то тепер так розгливілися і пропали в глинистій калюжі, що годі було знайти їх полику,— не то йти ними.

Ще бодай те було добре, що тут я часто здибав людей, що працювали на гостинці,— робітників. Гірка доля тих людей. За нужденну плату 60—80 кр[ейцерів] денно сиди там цілий день на вітрі, сльоті й вогкості, двигай тяжкий залізний молот та товчи каміння. А їх там багато сиділо. Їх робота не дозволяла їм заходити в бесіду між собою,— всі сиділи мовчки, навіть пісні, тої каждочасної товаришки нашого русина при роботі, не було чути. Ті люди, нужденні з лиць і одежі і понурі, видалися мені заклятими злим демоном, запряженими чарами до тої машинальної праці. І дійсно так. Злий демон їх — нужда, а чари — той мізерний кровавий заробок.

Трохи оподалік за ними, за невеличким горбком, побачив я вугляра. Його великий чорний віз, запряжений парою невеличких гірських коней, стояв серед глибокої глинистої вибоїни і не міг дальше рушитися. Хоч як мучилися коненята, хоч як гейкав на них вугляр, хоч як і він сам підважував своїми крепкими плечима віз,— ніщо не помагало.

Я підійшов до нього.

— Слава Ісусу Христу!

— Навіки богу слава! — відказав він, виліз із-під воза, заталапаний, задиханий, став, випростувався, зняв капелюх із голови і долонею обтер собі краплистий піт із чола.

— Ов, а то що вам таке трафилося?— питаю.

— Та видите,— відказав вугляр, відсапуючи. — Запхала мене лиха година на сей гостинець! Мара би йому в печінки вмурувалася, нехристові поганому!... (Я забув додати, що гостинець той мурував своїм приватним накладом жид, барон Попер.) Вже би-м не мовив, аби з тягарем яким,— а то видите, впорожні, та й годі з проклятої баюри вигарбатися. І конища помучив, і сам утепенився, як бачите,— та й годі. Нужда моя,— мара мя якась сюди несла, в тоту безодню!

— Та що, кажу я,— будете самі мучитися? Віз страмний, ще надсадитеся, абощо. От погодіть, я покличу людей, запремося разом,— легше піде.

І, не чекаючи відповіді, побіг я скоками по камінні і закликав робітників.

Досить-то довго бавило, заки п’ять хлопа здужали витягти великий вуглярський віз із глибокої западні. Вкінці віз стояв на твердім, люди пішли назад до своєї роботи, а вугляр узяв у руки свій батіг і гейкнув на помучені коні. Віз рушив, обік нього вугляр. Я постановив, бодай для товариства, держатися разом із ними. Поволі, утяжливо йшла їзда,— не хибло часу до розмови.

Я розпочав звичайними питаннями: — А відки ви? А як заробкуєте? Чи багато вам несе ваша робота? Яке газдівство у вас, як, що?— От, як то звичайно.

— Я з Суходола,— каже,— але тут, у Ілемськім лісі, ми напалили вугля, та й я вже туди їду.

— То вас більше є до того?

— А штири фірі. Ще як був мій небіжчик Іван, то-сьме їздили в п’ять.

Вугляр, з котрим я бесідував, був чоловік уже підходулого віку, з півшеста десятка літ, коли й не більше. Ростом високий, як часто бувають наші гіряни. Волосся довге, вже шпакувате, спадало з-під чорної повстяної кресані на його плечі. На нім був короткий кожушок без рукавів, так звана бунда, і міцні шкіряні ходаки з чорними вовняними волоками.

— А давно вже, як ваш Іван умер? — запитав я по хвилі, під час которої старий мовчав і, звісивши голову, ступав понуро дальше.

— От, десь так у петрівку рік буде. Най му там легко душеньці буде! Добрий був хлопець,— душа не дитина! Та й таку му бог смертоньку судив, що страх подумати! Гей, гей, якби-то мені відки інде прокормитися, не поглянув би я навіть ніколи на тото вуглярство. Оно збавило мені мого сина, мого Іванчика, що-м го єдного мав, як єдну душу в бога!

Старий зітхнув важко.

Я дав йому виговоритися. Знаю з власного досвіду, як то прикро, коли наші сумні, жалібні спомини перериває хтось цікавими питаннями. Я старався заспокоїти вугляра, звертаючи його увагу на посторонні предмети, а по хвилі запитав:

— А що ж то сталося з вашим Іваном?

— Ой, не приведи боже такого мому ворогові! — відказав. — От, коли ласка ваша, послухайте! Пізнаєте, який-то наш заробок гіркий та кривавий,— та й яке горе мене в нім постигло! Мушу вам сказати, що ціла наша родина в Суходолі — самі вуглярі. Ми, бувало, в п’ять фір їздимо. Я на єдній, мій син на другій, на третій мій молодший брат Митро, а на четвертій і п'ятій знов його два сини, Якимко і Штефан. Дома лишалися лиш жінки. У мене, крім Івана, була ще й дочка, Маруня, а у брата не було більше дітей.

— А відки ж ви брали дров на стілько вугля? — перебив я.

— Купували. От, де в лісі яке охаб’я, повалене дерево, дещо — у наших лісах того страх багато. Закупуємо тото дуже тано,— ще пан рад, що позбудеся завади, бо то би й так дармо лежало та гнило. А ми припадемо, поріжемо на дрібні колодки, позносимо на поляну та й кладемо в купу.

Ну, але най вам далі повідаю.

Було то якось по зелених святах. Ми вже до того часу понавишукували по лісах цілі купи вивертів. Весна була мокра,— вітри подули,— таке вам понаобальовало, що мати божа! Аж жаль чоловікові дивитися! Якось вечором у неділю приходить до мене брат Митро.

— А що,— каже,— Максиме? Може би, нам час уже вибиратися з дому? І так єсьмо засиділися,— а все те про твого Івана та й про тото сватанє.

А мій Іванко саме тої весни посватав був Оленюкову Фенну,— гарну дівчину, хоть і не багатих родичів. Боже мій милий,— як вони любилися! Дивлячися на них, я й собі ж радів,— у мене в серці й собі розцвітали молоді літа, молоде кохане.

— Ба, що,— кажу,— правда твоя, Митрику. Робота сама кличе на нас. От, сіна вже конятам не стає, що-сьме тогід купили,— укосити нема де, бо у нас поля й толоки нема. Уже й нам зачинає хлібець відходити,— курта рада, братчику, збираймося!

— Та я уже готов. А ви ж? Будете на завтра з ладом?

— О, а що в нас ладити? Вози помазати, пили наострити,— та й ще там, відай, треба буде драбини новим луб’єм пообтягати. Ну, два нас,— то що ж то длі нас такий лад значить?

Я покликав Івана,— скоро вечір, свята неділенька відійшла,— ми взялися до роботи. На другий день зрана мали ми виїздити. Ще вночі прибігла Фенна в хату.

— А що, Іване, чула-м, що вже їдете в ліси?

— Ая.

Вона стала якось, ні в дві ні три, зачала м'яти в руці запаску, а далі, дивлюся, а їй сльози з очей кап, кап, кап.

— А тобі що, Феннице? — питаю.

— Та нічо! — відказала і зарум’янілася.

— Ов, дай спокій, не плач, сирото! Тадже ми ще чень за море не їдемо. О покрові вернемо, не бійся, грошей навеземо, весілє буде.

Вона ще дужче зарум’янілася. Іван до неї, втішає, розговорює, далі й поцілував,— ну, знаєте, як то молоді люди вже там знають до себе. Вона скоро і всміхнулася,— а я кажу знов:

— Не плач, Феннице! О, якби ти кождого разу зачала плакати, кілько Іван буде від’їздити, то де би й тих сліз у тебе набралося?

— Та ні,— відказала вона, всміхаючися крізь сльози,— мені якось так нині... лиш нині... сама не знаю чого.

— Ну, ну, ніщо не шкодить,— глаю я,— а тепер іди, небого, додому, нас ще робота чекає.

Вона сказала нам "добраніч" і пішла.

Заладили ми, що було треба, та й полягали й собі ж троха припочити. Встаю я рано, та якийсь такий, чи слабий, чи недобрий, ну, як сам не свій.

— Ов,— кажу до жінки,— знаєш, стара, якесь мені погане на сон набилилося.

— А що таке? — питає вона.

— От так ми до рання на гадці вертілося!. . Коли ж бо чи замануло мя, чи що,— на вікна-м ся подивив. *

— Ну,— каже стара — най усе зле щезає!

Повставали ми, помилися, богу подякували, жінка

в печі затопила, варить сніданок, аж тут і Митро на обору.

— А що, Максиме, готов ти?

— Зараз,— кажу.— Ану ж ко, вступи до хати, хлопців своїх поклич, поснідаємо разом, що бог дав.

— Та ми вже по сніданку,— відказує Митро.

— Нічого не шкодить! — відказав я.— Таже ми всі

свої, нема що церемонитися. Гей, Маруню, побіжи-но, поклич стрикових хлопців сюди!

Хлопці поприходили, ми засіли до сніданку.

Сонце вже високо стояло на небі, як ми виїхали. Погода була прекрасна. Іван після прощання з Фенною йшов якийсь засумований. Митро гуторив зо мною про те, де б насамперед рубати дрова, а Якимко і Штефан, ідучи побіч своїх возів, узялися розжалоблювати Івана співанками. Якимко витяг навіть із-за ременя сопілку, заграв, та такої сумної та сердечної, що Іван, бойє, аж голову звісив, ідучи позад нього. А Штефан за той час усе приспівував:

Ой віз трави, ой віз трави, а два вози сіна;

Ой то ж то ми дівчинонька в серденьку засіла!

Ой дівчино-дівчинонько, така-с ми миленька,

Як уліті на нивоньці вода студененька.

Як уліті при роботі води ся напити,

Так з тобою постояти та й поговорити.

От так собі,— знаєте, молоді люди! Що їм до чого! Аби що, їм усе співанка на голову набреде, така вдача у них. У нас, старих, не то. Де нам?

Ви, певно, й самі здорові знаєте, що в кождім стані, аби робота яка прикра, то також є й свої приємності. Ну, де ж без того? Чоловік, звичайне, не німина. Таке, видите, і у нас, вуглярів. Виглядимо поляну, де би класти субітку, вози полишаєм у селі, а самі в ліс. Ну, беремося по два до віверту.

1 2