Яць Зелепуга

Франко Іван

(ОБРАЗОК З БОРИСЛАВСЬКОГО ЖИТТЯ)

Яць Зелепуга був хлоп ледащо. Хто перед тридцятьма роками переходив через Борислав, міг бути певний, що або в коршмі, або десь близ коршми почує п’яний, охриплий голос, що виводив усе ту саму меланхолійну пісеньку:

Ой не жалуй, моя мила,

Що я п’ю,

Тогди будеш жалувати,

Як я вмру.

Цікавий міг завсігди побачити й самого співака, що або сидів за коршемним столом з звішеною головою і вибивав п’ястуками по столі в такт своєї співанки, або шкандибав, виписуючи по улиці ногами "мисліте" та перериваючи свій спів короткими монологами, вроді слідуючого:

— Прокляті пархи-жиди! Знаю я, знаю, чого вам хочесь! Але го, го! Не діждете! Яць Зелепуга — то не м’який хліб, щоб з нього коники ліпити!

Зупиниться на хвилину, широко розставивши ноги і стараючись удержати своє тіло в рівній вазі, і знов затягне охриплим голосом: "Ой не жалуй, моя мила!"... але тут же й урве.

— Еге, не жалуй! То-то й є, що нема вже кому й жалувати. Пішла моя мила до пана-бога на склад, а мені тепер все одно. Немного там того достатку лишилось, та на якого біса він мені здався! Для кого маю свою працю лишати? Свого роду не маю, а жінчин рід — ге, ге, не діждати вам, багачики, щоб ви мали моєю мізерією втішатися! Радше все крізь горло пропущу, і худобу, і господарство, і землю! Нехай іде, нехай ваше не буде! Ой, бо то ви нам залили сала за шкуру, багачі-клапачі!

Знов урве і затягне співанку, вимахуючи затисненими кулаками:

Єден багач у другого

Та й питаєся:

— За що тая голотонька

Напиваєся?

— Ой най тобі, багачику,

В очах не стає,

Що голота гірко робить,

Та солодко п’є!

Ледащо хлоп був той Яць Зелепуга. Правда, доки жила жінка, держався він несогірше. Хоч мав усього тільки шість моргів плохої землі, то таки не ходив ні до кого хліба позичати. Двоє їх було: що зробили, те й мали. Жили ощадно і супокійно, працювали на своїм грунті, то й сусіди їх шанували. Діточок мали кількоро, але повмирали; послідня дочка вмерла вже вісімнадцяти літ від роду. Смерть тої дочки була першим ударом, що зробив пролом в щасливім досі житті Зелепуги. Жінка його була з багатого роду і мала в Бориславі ще трьох братів, багатих господарів. Принесла вона свойому чоловікові в посазі других шість моргів землі о межу з його власною батьківщиною. Але по смерті послідньої дочки швагри-багачі почали всякими способами наставати на Зелепугу та на його жінку, щоб віддали їм назад ту "родову" землю.

— Нащо вам! — говорили ласкаво. — Ви вже обоє старі, дітей у вас не буде, доживете свого віку й на тих шести моргах, що вам лишається, а у нас у кождого дітей багато.

Послухала Євка тих слів, підписала нещасну "цесію", відібрали брати її земельку батьківську і зараз же продали її жидам під нафтові закопи. Така зрада до глибини обурила обоє Зелепугів.

— Як то, панове швагрове, — говорив їм Яць, зустрівши їх якось-то в коршмі. — Чи то по-божому і по-людськи робити так, як ви з нами зробили? Чи на то ми вам часть вашої батьківщини відступили, щоб на ній жиди ями копали, а ви щоб мали за що пити?

— Іди, старий дурню! — відказав один швагер. — Ви ж нам при людях відступили, а нащо відступаєте, о тім не було мови. А раз ви відступили, то поле наше. А раз воно наше, то нам вільно робити з ним, що нам подобаєсь.

— Неправда! — відрізав Яць. — Ми тілько для того вам відступили, щоб вашим дітям було де поміститись. Жидам продати — невелика штука, се кождий потрафить.

— Видно, що не кождий, — сміючись, відказав другий швагер, — коли ви не потрафили, тілько ми.

— Смійтеся собі, смійте, але я се так плазом не пущу.

— А що ж зробиш?

— Вже я знаю, що зроблю, але тілько не знаю, чи вам то солодко буде.

— От іди, старий, іди, не роби з себе дурня, — сказав третій швагер, плещучи його по плечу. — От ліпше сядь з нами і випий по півкватирці, а що з воза впало, те пропало.

— Сісти-то я сяду, — строго відповів Яць, — і випити також вип’ю, але від правди не відступлю. Скличу людей, скличу свідків, нехай они нас розсудять, чи то справедлива ваша робота.

— Ну, що ж, клич, нехай судять! — сказав один із швагрів. — Тілько згори тобі кажемо, що нам наплювати на той суд. Що нам зроблять? Чи, може, самі гроші зложать і землю від жидів відкуплять?

Сказавши правду, Яць Зелепуга про землю й не думав. Боліла його тільки "неправда" і хитрість швагрів, її хотів він вивести "перед людьми й перед свідками", але чи з тої роботи вийде яка користь, навіть думкою в той бік не сягав. Тож слова швагра були для нього тим, чим удар п’ястуком меже очі. Захитався і окинув всіх трьох непевним поглядом.

— А, ось оно як: плюєте на людей, на громаду! Юди якісь! А плював би на вас світ увесь! Батьківську землю жидам продали і сміються! А щоб вас та земленька свята по смерті з гробів повикидала!

Слово по слові, між Яцем і шваграми прийшло до бійки, в котрій швагри так побідили старого Зелепугу, що справді-таки прийшлось кликати і людей, і свідків, і баб-знахарок. Плачучи та проклинаючи, побігла Яциха до братніх хат, щоб бунтувати братових проти чоловіків. Ті стали по її боці, бачачи, що від часу тої нещасної історії з грунтом їх чоловіки так і не вилазять з коршми. Розпочалась правдива війна родинна з звичайними пригодами: сварками, прокльонами, криками на все село і бійками. Що жінкам в тій війні найбільше перепадало, про се ніщо й говорити. Одна в приливі гніву обпарила свому окропом босі ноги так, що два місяці не міг встати з постелі, і се найліпше зробила, бо врятувала решту грошей за продану жидам землю від цілковитої розтрати. У другої вдача надвоє важилась: коли чоловік був тверезий, то перемагав і бив жінку, але коли був п’яний, то жінка перемагала чоловіка і на велику втіху жидів вела його за́волоси з коршми додому, приговорюючи при тім моральні науки і для ліпшої пам'яті втовкаючи їх йому кулаком в плечі та в потилицю. Найгірше пішло у третього швагра: там чоловік з жінкою так перегризлися, що жінка втекла від чоловіка на службу, дітей забрала і між людей пороздавала, і чоловік до двох літ пропив і прогайнував усе господарство, худобу і землю і нанявся копати ями у того самого жида, котрому продали часть Яцишиного грунту.

загрузка...

Страшно і важко було слухати того, що діялось між братом і сестрою в ту пору. Вийде, бувало, брат рано на роботу, звичайно, вже не тверезий, в брудній, заболоченій полотнянці, з лицем, почорнілим, як земля, згорблений і ніби прибитий, а сестра вигляне з своєї хати, вибіжить на подвір’я та як почне плакати, як почне проклинати, — господи боже! І брата їй жаль, хоч так погано з нею обійшовся, і батьківщини жаль: сама не знає, на кого плакати, на кого кари божої просити.

— А воліла б я, братчику мій, бачити, щоб тебе самого в сю землю закопували, ніж маєш ти єї ту рити та копати для нехристів! Ну, копли, поганине, копли, може, там докоплешся кісточок небіжчиків тата та діда. Придивись їм добре, бо, певно, оба в гробі на другий бік попереверталися, чуючи, як ви їх пам’ять, їх землю кроваву шануєте! А не забудь там сказати небіжчикам, в яких ти тепер гонорах у пана жида пробуваєш, як спиш під жидівською лавою, їси разом з жидівськими собаками, і як жидівські бахурі коло коршми на тобі, як на коні, їздять для забави! Скажи їм се, скажи!

А відтак разом як заклене руки над головою, як не заголосить, не заридає, мов над покійником:

— Братчику мій, соколику сизий! Чи я ж тебе не любила! Чи я ж коло тебе не припадала, ще як ти маленький був, як ми, мов овес дрібні, без мами осталися! Чи я ж мало ночей не спала, тебе доглядаючи, як ти занедужав! Чи думала ж я, нещаслива, що нами лиха доля отак кине, що буду на тебе кари божої просити! Не дай боже легко сконати тим, що тебе на таку дорогу навели, що тебе отак на дивовище, на публіку людську пустили!

Прокльонів брат слухав мовчки, похилившись, мов віл, що, схиливши голову, приймає удари. Але оті причитання та споминки з дитинячих літ рвали його душу, кровавили серце, допікали йому гірш огню жегучого. Аж раз, підпивши собі більше, ніж звичайно, не міг стерпіти того голосіння і, крикнувши: "А не будеш ти вже раз тихо, стара відьмо!", кинув на сестру "камінцем". Сам він твердив, що був се камінець не більший кулака, але мусив бути більший і з неабиякою силою кинений, бо сестра не тільки що зараз утихла, але навіть відразу-таки впала на землю з глухим зойком. На той зойк вибіг Яць з хати і підняв жінку: мала вибите одно око і на чолі кроваву рану від лівої брови півперек аж до самого волосся. Не кричала, не стогнала багато, тільки умлівала раз за разом. Напівнеживу повезли її до Дрогобича; лікарі сказали, що не тільки ліве око зовсім пропало, але надто ще й кість черепа проламана. Помучившися кілька день, Яциха вмерла, а брата її взяли до криміналу. Там він і вмер, не дочекавши суду.

Від того часу Яць Зелепуга почав пити на забій. Остогидла йому хата, остогидло господарство, остогидла громада. Коли йому молодиці радили, щоб ще раз женився, він тільки рукою махав, немов хотів зовсім відігнати від себе сю думку. Не відразу, але мало-помалу доходило до того, що бляшаний півкватирок стався одинокою істотою на світі, о котру дбав.

Так пройшли два роки від Яцишиної смерті. Зовсім на нінащо звівся Зелепуга. Господарство було зовсім занедбане і зруйноване, худобу забрав жид за горівку, збіжжя давно було випродане, плоти пообломлювані, навіть більша часть господарської посуди помандрувала з хати до коршми. Яць Зелепуга тільки на ніч приходив до хати — цілими днями просиджував в коршмі. Пив мало, але для його ослабленого і зіссаного організму досить було двох-трьох чарок, щоб зовсім запаморочити йому голову. Їв ще менше. Одинокою живою струною, котра ненастанно ще в нім дзвеніла, була ненависть до "багачів", хоч, правду кажучи, ті багачі з дня на день чимраз більше тратили землі під ногами, уступаючи її жидам, котрі чимраз більшими купами горнулися до Борислава, знаджувані бажанням скорих і легких зисків на нафтових копальнях.

Часом, однако ж, в твердих хвилях, Яць Зелепуга ясно бачив, куди воно йде. Накинувши гуню наопашки, в баранячій кучмі на голові і позакладавши руки за пазуху, ішов він не раз хитким кроком здовж бориславської улиці, неспокійно водячи очима і спльовуючи час від часу, як чоловік, котрого сильно пече жага.

— Мій боже, що ту дієся, що ту твориться! — шептав.

1 2 3 4 5 6 7